Леонид Платов – Секретний фарватер (страница 73)

Писати на нашому підводному човні найсуворіше заборонено. Та мені вдалося обминути заборону.

Бачиш, я користуюсь особливим довір’ям командира (одного разу він сказав, що я і Курт — його лейб-гвардія на підводному човні). Як штурман, я знаю всі таємні підходи до Вінетів, прокладаю курс.

Мало того, наш командир честолюбний. Він не від того, щоб видати опісля війни свої мемуари, на зразок “Семи стовпів мудрості”. Та Лоуренс поєднував у одній особі розвідника й літератора. Наш командир зовсім не має літературного хисту. Тому він попросив мене допомагати йому.

У вільний час я веду записи, які він ховає потім до сейфа. Роблю це зовсім відкрито, на очах у інших офіцерів, а тим часом уривками пишу й до тебе. Звичайно, при найменшій небезпеці доводиться швидко підкладати лист під чернетку мемуарів. Сподіваюся випадку чи якоїсь оказії.

За всяку ціну і якнайшвидше ти повинна дізнатися, що я живий!

Мене постійно підганяє оцей Гейнц. З усіх моїх товаришів я найбільше боюсь і ненавиджу Гейнца. Ти напевно пам’ятаєш його. Я познайомив вас у ресторані в Піллау. Він булькатий, лисий і весь час жартує.

Лоттхен! Жарти його схожі на розпечені голки, які під час допиту заганяють під нігті! День у день він робить мені допит, ловить, розставляє пастки.

Він вичікує, коли я зірвусь. І я можу зірватись. Скажу що-небудь таке, про що не можна ні говорити, ні думати, коли урветься терпець через його причіпки, підлі натяки щодо тебе!

Втім, зрідка він дає мені перепочити і береться підловлювати інших.

Учора, граючи в шахи з Рудольфом, він почав стиха наспівувати:

Ес гейт аллес форюбер,

Ес гейт аллес форбай.[40]

— Приємний наспів! — недбало мовив Рудольф. — Звідки це?

— Ви не знаєте?

— Ні.

— О! Невже?

— Я не музикальний. Ваш хід, лікарю!.. Програвши партію, Гейнц пішов дуже невдоволенні.

А ми з Рудольфом мовчки перезирнулися. Ми, звісно, знали нещодавно придумане продовження цієї пісеньки. Воно крамольне:

Цуерст фьольт дер Фюрер

Унд да ді Партай.[41]

…А втім, можливо, це не Гейнц. Мені здається непевним Курт, улюбленець командира. Не викликає довіри також Готліб, механік. Можливо, він тільки удає з себе дурника. Та, власне кажучи, і Рудольф, мій сусід по каюті…

Усі тут підозрюють один одного і стежать один за одним. І попри все, ризикуючи життям, пишу тобі, щоб сказати: я живий!..

Тепер, Лоттхен, відкрию таємницю. Наша загибель обманна! Ми лиш удаємо мертвих.

Подібно до мертвих, ми перебуваємо в мороці, у світі привидів, де ходять скрадаючись і говорять стиха. Однак жоден мрець не одержує платні, а ми одержуємо — навіть потрійну! А це незаперечний доказ того, що я живий, правда ж?

Бій у Варангер-фіорді, про який було написано в поховальному повідомленні, закінчився внічию. Командир обдурив ворога і втік.

Та, повернувшись на базу, ми дістали “призначення на той світ”, як дотепно висловився Курт. Навесні 1942 року ми ще були здатні до жартів.

Та знай: це лише маскування під мертвих! Наш командир живий. І я живий. Пам’ятай: ти моя дружина, і я живий!

Ні в якому разі не продавай дім на Лінденаллее і не виходь заміж. При живому чоловікові не можна виходити заміж, пам’ятай це!

Лікар просто піддрочує мене, щоб я пробовкався. Нічого, я теж почну прислухатися до його слів, до всіх його обмовок, жартів, анекдотів. І побачимо, кого з нас першим поведуть на ніс човна по вузькуватій слизькій палубі. Але іноді я вірю йому. І найчастіше — у сні. Коли людина спить, душа її беззахисна. Я нічого не можу з собою вдіяти, Лоттхен, як не прагну.

Я бачу сон, один і той же, занадто жахливий. Я бачу, що йду по Лінденаллее. Сусіди, які стоять за огорожею, відвертаються од мене і не відповідають на мої вітання. Я підходжу до нашого дому, відчиняю хвіртку й зачиняю її за собою. Роблю це дуже повільно. Я боюся того, що станеться. Я знаю, що станеться.

Підводжу очі: на терасі стоїть наш Отто в оксамитовій курточці й коротких штанцях. Він бачить мене, та не рушає з місця. “Чого ж ти? — кажу я. — Адже це я, твій тато”. Я насилу зводжу подих від хвилювання. Серце шалено б’ється в грудях.

А потім з’являєшся ти. Ти теж стоїш, не рухаючись з місця, і дивишся на мене — холодно, байдуже, відчужено. Ти дивишся на мене так, ніби я винен перед тобою й Отто. Але ж я не винен! Мене примусили піти на цей підводний човен. Я не хотів цього. Ти ж знаєш: я хотів лишитися в Копенгагені…

Що може бути страшніше від такого сну?

Тільки пробудження!

Напевне, людина, прокинувшись у домовині, відчуває отакі муки.

Розплющивши очі, я бачу себе все в тій же тісній, як труна, каюті-вигородці, а наді мною темне склепіння. Це підводок підводного човна. Тікати з човна нікуди….

Нещастя мої почалися з квітневого відрядження до Копенгагена. Пам’ятаєш його?

Надто добре виконав завдання! А ми з тобою так раділи з моїх успіхів!

Підводному флоту знадобились ці кляті військово-морські бази, щоб завдавати удари Англії. Адмірал Деніц зробив заявку на Данію й Норвегію і дістав їх.

Англійці розмальовують події так, ніби наших солдатів було сховано в трюмах німецьких торговельних суден, що прибули до Копенгагена напередодні вторгнення. Ти знаєш, що це брехня. Я розповідав тобі. Напередодні в Данію прибули — звичайним пасажирським літаком — усього двоє: я — за уповноваженням військовоморських сил та майор, командир батальйону, який мав захопити міські укріплення.

Майор, удаючи туриста, зайнявся копенгагенською цитаделлю, де розміщені штаб, телефонна станція, караульні пости. А я попрямував у порт.

Біля пірса стояло надто багато суден. Та я з’ясував, що два великих транспорти хутко відпливуть. Таким чином, звільниться місце для наших десантних кораблів. Усе було гаразд. У шифрованій телеграмі я міг навіть вказати номери причалів.

Увечері мною зацікавився поліцай. Я пояснив йому, що заблудив. Товстий йолоп послужливо провів мене до зупинки автобуса. А коли він пішов, я повернувся на пристань, щоб закінчити свою роботу.

Подивилася б ти, як пройшло вторгнення! На маневрах не могло бути краще (до речі, операцію так і називали: “Везерські маневри”). Наші солдати діяли в цитаделі, ніби стояли там гарнізоном кілька років. І на пристані панував не гірший порядок. Якийсь матрос-датчанин, що позіхав біля причалу, навіть прийняв швартови з нашого десантного корабля. Спросоння дурень порахував нас за своїх. Хоча ні, я сплутав, це трапилося пізніше, в Норвегії. Датчани поводилися, як кролі: наївні, товсті, самовдоволені. Вторгнення в Данію дуже скидалося на полювання на кролів.

Коли б то вся війна була така! Однак вона була не така…

— Ви відзначились у Данії й Норвегії, — мовив командир, коли я відрекомендовувався йому з нагоди призначення на підводний човен. — Додайте до своїх позитивних якостей ще вміння мовчати. Така вже відтепер ваша професія: діяти й мовчати.

Я зрозумів, що означає “діяти й мовчати”, дуже скоро — під час операції “Букет червоних квітів”. У Піллау й вдома я не розповідав тобі про неї, але тепер це вже не таємниця. Треба було, бач, виставити букет у вікні нашого посольства в Дубліні — як сигнал до повстання й державного перевороту. Та лише після того, як ми висадимо в Ірландії організаторів повстання!

Це не вдалося, бо один із них умер од серцевого приступу в Ірландському морі, вже зовсім недалеко від похилих зелених берегів.

Довелося повернутись ні з чим, коли не рахувати мерця.

І тоді я припустився помилки, підбуривши проти себе лікаря.

Розумієш, у поході він дуже дратував мене: безладно метушився біля конаючого, якого підтримували товариші, давав йому нюхати нашатир, невміло тицяв голкою в руку. Я терпіти не можу безголових. І за вечерею сказав, що “пасажир з Дубліна” вижив би, будь на борту лікар, а не фельдшер (але ж так воно і є: Гейнц — військовий фельдшер, ми лише з ввічливості звемо його лікарем).

Гейнц позеленів од люті, але все-таки засміявся.

— У “пасажира з Дубліна”, — відказав він, — замість серця була стара стоптана калоша. З таким серцем не варт було навіть танцювати “гроссфатер”, не те що братися до диверсії.

— До того ж у човні було надто задушливо, — зауважив Курт, улюбленець командира.

— Курт має рацію, — підхопив лікар. — Коли б можна було спливти і пустити крізь люк свіжого повітря… Але ж ви знаєте, що ми не могли спливти. Над нами було багато англійських кораблів. Втім, — люб’язно додав він, повернувшись до мене, — коли ви відчуєте себе погано, я обіцяю потроїти свої зусилля.

І бачила б ти, як він вищирився! Рудольф каже, що наш лікар скидає усмішку тільки на ніч, а вранці, почистивши зуби, знову надіває її.

Він лютий, хитрий і нерозумний! Найнебезпечніше поєднання. Пам’ятаєш східне прислів’я: “Важкий камінь, важкий і пісок, та найважча — злоба дурня”?

Та годі про Гейнца.

Зате наш командир розумник і всебічно освічена людина.

Поруч з морехідними довідниками на його книжковій полиці стоять Шпенглер, Ніцше, Гете, Моммзен. У Вінету—два на його замовлення регулярно доставляють економічні журнали — разом із пальним та харчами.

Уперше прийшовши до нього й чекаючи, поки він прогляне документи, я задивився на книжкову полицю. Він перехопив мій погляд:

— Ви, здається, закінчили університет до того, як вступили у військово-морське училище? Де саме? Ага! Про це сказано у ваших документах. Кенігсберг.