Леонид Платов – Секретний фарватер (страница 72)
У думці вона сердито зупинила себе. Грибов послам її до Балтійська не для того, щоб вона без кінця-краю голосила над собою. Він вірив у неї. Він сказав: “Хто ж краще за вас розумів Шубіна? Велике взаємне кохання — це, безумовно, і взаєморозуміння”.
Таж воно так і було!
Якось Шубін зауважив:
“Є ще небораки на світі! Живуть разом, пліч-о-пліч, і багато років живуть, а душі їхні перебувають на протилежних краях сонячної системи”.
А Вікторія розповіла йому про свою приятельку, яка з удаваною безтурботністю казала:
“Як ми живемо з чоловіком? Та так і живемо. Співіснуємо!”
У Вікторії з Шубіним було інакше. їй іноді здавалося, що вони вгадують думки одне одного.
А ось тепер нічого не виходило в неї з “відгадкою”..
Її дратувало й мучило те, що вона й досі тупцюється посеред “темної кімнати”. Напевне знає, що тут хтось є, але ніяк не може намацати вмикач на стіні.
Буваючи в Будинку Флоту, Вікторія, проходячи через фойє, неодмінно сповільнювала ходу біля стендів. Шубін заохочувально й загадково всміхався їй зі стіни. В кашкеті, насунутому на праве око, він мав такий вигляд, наче, спитай його, відразу ж охоче скаже, де шукати “деталь”, якої бракує для розгадки.
Дивлячись на Вікторію, — як завжди, прямо й весело, — Шубін наче аж хотів допомогти їй, підказати. Але вона не могла зрозуміти виразу його обличчя.
Чомусь вабили вітрини, що стояли під фотокарткою Шубіна. І водночас щось ніби відштовхувало од них.
Напевне, річ була в листі, який “пригнічував”.
Моряк писав дружині, побоюючись за своє життя. Але він нестямно ревнував її, і ревнощі були сильніші за страх смерті. Він писав: “Я вимучений ревнощами. Я бачу тебе в сні. Ти стоїш і дивишся на мене холодно, байдуже. Я, жахаючись, прокидаюся і довго не можу заснути. Але ж ми не чужі з тобою. Я твій чоловік, і я живий!”
Якась обтяжлива таємниця крилася між рядками, — вона ніби обворожувала.
Іноді Вікторії здавалося, що вона вже читала або чула про цього ревнивого моряка. Де? Коли? Як не напружувала думку, не могла пригадати. Після смерті Шубіна вона стала такою нестямною…
Вона ковзала очима по вітринах і поспішала далі.
Якось улітку випало Вікторії побувати в службових справах у Калінінграді.
З самого ранку парило — перед грозою. Люди ходили зігнувшись, ледве тягнучи ноги, наче брели по дну океану.
Повертаючись на вокзал, Вікторія сіла спочити в скверику перед клумбою квітів.
Оглядатися не хотілось. За спиною — вона знала це — руїни. Такий вигляд мав у 1949 році центр колишнього Кенігсберга: руїни, розкішні зарості бузку й бур’яну, майже джунглі, а в скверах — яскраві квіти, дбайливо посаджені новими мешканцями.
Кенігсберг було зруйновано під час жорстоких англо-американських бомбардувань у серпні й вересні 1944 року. Пілоти гамселили з повітря переважно житлові квартали. Центр перетворився на суцільне згарище.
Відновити цю частину міста було вже неможливо. Калінінград стали відбудовувати на околицях колишнього Кенігсберга.
Чи не диво, що в бабинці однієї зруйнованої церкви збереглася гробниця Канта у вигляді призми, гострою гранню вгору? В цьому був глузливий і зловісний сенс, гримаса смерті: мертвий уцілів, тоді як десятки тисяч живих мешканців Кенігсберга загинули й поховані під руїнами.
Так, руїни, руїни!.. Зітхнувши, Вікторія одірвалася від споглядання безтурботно-мирних квітів і підвелася.
Вона пройшла декілька кроків, обережно ступаючи по щебеню, і зненацька побачила під ногами дощечку з написом: “Lindenallee, № 17”.
Таж, здається, так звалася вулиця, де жила жінка, якій було адресовано лист ревнивця? І номер будинку ніби той же?
Вікторія поглянула на всі боки. Нічого не лишилося від Лінденаллее. Тільки гори щебеню були тут, сумовиті кістяки будинків, почорнілі від диму, та піраміди з бетонних плит і переплутаного дроту каркаса, напівзаховані в заростях бур’янів. Лип, від яких, очевидно, виникла назва вулиці, теж не було. Над бур’яном та щебенем і досі висів специфічний, невимовно журботний запах руйнування.
Вікторії розповідали, що деякі мешканці, чудом врятувавшись під час бомбардувань, ховалися потім у печерах серед руїн, зарившись у землю, мов кроти.
Сідаючи в поїзд, Вікторія все ще була під враженням руїн Кенігсберга. Зовсім зникла Лінденаллее якось гармоніювала при цьому з хмарою, що повільно сходила над містом. Вона була темно-синя, з фіолетовими плямами і, наближаючись, все більше й більше набрякала темрявою. Ось-ось мав бути дощ.
Поїзд рушив. За стукотінням коліс Вікторія не почула грому. Хмара над обрієм розкололася надвоє. Небо прокреслив прудкий зигзаг. По цьому линув дощ.
Нарешті!
Притулившись чолом до скла, по якому періщили дощові цівки, Вікторія вдивлялася в пітьму. Невидимі молоти гатили по хмарі, як по ковадлу, шалено викрешуючи з неї зливи іскор.
Тутешні місця — грозові місця.
Корінні мешканці — слов’янське плем’я пруссів. Як у всіх слов’ян, на їхньому небі панував громовержець Перкус (Перун). Слід гадати, що грози й тоді бували часто.
Та ще частіше над тутешніми положистими горбами кидали громи й блискавки не боги, а люди.
Кенігсберг, перетворений в згарище, тільки повторив долю литовського поселення Твангете, спаленого рицарями-тевтонами. Перші будинки Кенігсберга були збудовані на попелі, серед руїн.
І чи не кожного століття з того часу небо знову й знову стрясають нечувані грози.
У п’ятнадцятому столітті — це битва під Грюнвальдом, у вісімнадцятому — біля Гросс-Егерсдорфе, в двадцятому — біля Танненберге і, нарешті, найжорстокіша і найкривавіша з усіх — під Кенігсбергом — Піллау.
Луна титанічних битв і досі гуркоче над пагорками, а в небі спалахують зірниці, як відблиски далекої канонади…
Вікторія неї відходила од вікна. Не було чути ні гуркоту грому, ні шелестіння дощу. Гроза була безгучна. Тільки чітко постукували колеса. І під цей стукіт, через рівні проміжки часу, над обрієм виростали кострубаті стовбури блискавок. Одну мить було видно облиті яскравим світлом пагорки, гаї, гостроверхі черепичні дахи, і все знову зникало в безпросвітній темряві.
Через щілини у вікнах протікала вода, чорна калюжа хлюпалася на підлозі — в такт похитуванням вагона. Вікторія підібгала під себе ноги. Вона любила грозу. Але сьогодні щось заважало втішатися грозою. Що це було? А-а, лист моряка і руїни зниклої Лінденаллее! Якісь майже безформні здогади роїлися в голові, виникали далекі сумні зіставлення. А у вухах настирливо лунало монотонне: “Я живий, Лоттхен. Я живий!”
Фраза ця була не благальна, ні! Лунала скоріше як погроза чи заклинання. Моряк наче гіпнотизував на відстані свою дружину. Слова з болісним зусиллям виривалися з його горла. Він ніби волав до дружини з-під могильної плити або з дна океану крізь багатометрову товщу води.
І раптом — новий сліпучий спалах! Хмара, що не відставала від поїзда на всьому шляху, піднялася й скрутилася знизу, немов обгорілий сувій.
Вікторія зрозуміла! Вона ніби вихопила з полум’я дорогоцінний нерозгаданий згорток.
Ні, вже розгаданий! Лист, що лежав під склом у Будинку Флоту Д так невідчепно катував її, написав Венцель, штурман “Летючого Голландця”!
Уранці лист у присутності кількох офіцерів дістали з вітрини.
Це було щось схоже на щоденник, досить детальний, але без дати, побіжні, уривчасті записи. Очевидно, робили їх час від часу, в міру того, як щось спадало на думку або траплялася нагода лишитися на самоті.
І подумати ж тільки, що всі ці роки лист із “Летючого Голландця” пролежав у фойє Будинку Флоту під фотографією Шубіна!
А до того він довго валявся серед інших не відісланих адресатам листів у дворі поштового відділення. І Шубін ходив по цьому паперовому килиму. Досить було тільки нагнутися, щоб підібрати надзвичайно важливий документ, значно важливіший, ніж перехоплене ним донесення. З перших же рядків Шубін, певна річ, зрозумів би, хто автор листа.
Але він під ноги не дивився. Він був захоплений пошуками Вінети, так само, як Вікторія минулого року. Так, їхню увагу було відвернено. Саме через це лист пролежав так довго під склом вітрини.
Сторінки листа були пом’яті, брудні, — очевидно, затоптані чобітьми. На двох чи трьох листках розпливлися бурі плями. Кров? Може, навіть кров Шубіна?
Вікторія відігнала цю думку й почала читати. Ось згадка про булькатого Гейнца, далі про Готліба, Курта, Рудольфа….
“IX ЛЕБЕ, ЛОТТХЕН!”
“Я живий, Лоттхен. Ти здивуєшся, дізнавшись про це. Але я живий. Придивись краще; це мій почерк. Адже ти пам’ятаєш мій почерк. Вір мені, це я. І я живий.
Я ризикую життям, коли пишу тобі. Я змушений писати, раз по раз ховаючи листки, повсякчас озираючись. Мене розстріляють, довідавшись, що я пишу тобі. Навіть не висідатимуть задля цього на берег. Виринуть уночі і розстріляють у відкритому морі, якщо, звісно, сприятиме погода.
Церемоніал відомий. Приреченого виводять на палубу під конвоєм двох матросів, третій несе баластину, щоб прив’язати її до ніг. Керує розстрілом вахтовий офіцер, колишній товариш по кают-компанії, який напередодні передавав приреченому сіль за столом або програвав йому в шахи.
Я бачу це так ясно, мовби це вже сталося. І я боюся. Але ще більше я боюся, що ти мене забудеш.
Лист дуже довгий. Я пишу його протягом усіх цих нескінченних років.