Леонид Платов – Секретний фарватер (страница 75)
Я любив дивитися, як ти хлюпаєшся у ванні.
У думці я вдихаю аромат твого волосся. Ти раніше любила духи “Юхтен”. Вони пахнуть прохолодою, як липи в липні. Хто дарує тобі “Юхтен”? Чи він привозить тобі трофейні “Коті”?
Але я знову про те ж. Він! Я навіть не знаю, хто це — він! Якийсь молодчик з вусиками, що відпочивав після фронту в Кенігсберзі? Чи це наш кривоногий сусід, збоку схожий на крука?
А може, його все-таки нема? Ти вірна мені, як і колись, Лоттхен? Будь мені вірна! Пам’ятай: я твій чоло вік, і я живий!
Але чому ти, власне, повинна бути мені вірна? Мене вже третій рік немає. І навіть за офіційними довідками я мертвий.
Якось ти сказала, посміхаючись: “Ніколи тебе не ошукаю. Не можна буде сказати правди — краще змовчу”.
Ти кинула ці слова мимохідь, та я підняв їх, зберіг і ношу на грудях ще й досі. Вони пропалюють мої груди наскрізь! “Змовчу!..” І ось ти мовчиш. Ти мовчиш уже третій рік, і я божеволію від цього мовчання.
А у сні мене мучить твій голос.
Нас усіх мучать ласкаві жіночі голоси.
Мабуть, тільки полярник, що довго прожив на зимівлі, зміг би це зрозуміти. Звичайні люди й гадки не мають, яка жахлива чарівна сила — жіночий голос!
Два з половиною роки ми відірвані од землі. Короткочасні стоянки на базах до уваги не беруться. Вінети засекречені, їх обслуговують нечисленні команди — виключно із чоловіків. (Начальство оберігає нас. Воно вважає, що жінки менш надійні, бо балакучіші).
За ці два з половиною роки вухо звикло тільки до грубих, низьких, хрипких чоловічих голосів. І раптом у засіках лунає жіночий голос! Ніжний, високий — любе щебетання. Або млосний, грудний — голубине воркотання! Це Курт увімкнув трансляцію.
На стоянках іноді слухаємо радіо, щоб не зовсім відстати од вас, живих. Це дозволено. І поки передають останні вісті або чергову статтю Геббельса, ми спокійно сидимо біля столу кают-компанії або лежимо на своїх койках. Та варто підійти до мікрофона співачці або жінці-дикторові, як усе змінюється. Ніби порив пекельного вітру пролинув уздовж відсіків. Сохне в роті. Волосся ворушиться на маківці. Душно, душно!
Цього не можна стерпіти! З кают-вигородок линуть хриплі, надірвані, грубі чоловічі голоси:
— Вимкни, вимкни, йолопе! Бога ради, вимкни!
Вкрадливий і ніжний жіночий голос вражає наш підводний човен дужче, ніж глибинні бомби!
Курт висмикує штепсель…
Але ж снів не вимкнеш, Лоттхен!
Навіть кам’яна втома не допомагає. Думки й уві сні крутяться далі. Мозок іскриться.
Що б я не робив удень, уночі неодмінно повертаюся до свого жахного сну.
Іноді сни бувають яскравіші й реальніші від життя, особливо такого одноманітного, як наше…
Та, може, тобі вдасться ошукати мене? Зроби це! Ошукай мене, Лоттхен, коли Ми будемо знову разом! Щодня, без упину, багато разів, повторюй: я вірна тобі, я завжди була тобі вірна!
І я, мабуть, повірю.
“Чим неймовірніша брехня, тим частіше треба її повторювати, щоб змусити в неї повірити”. Так сказав рейхсміністр Геббельс. На цих справах він розуміється…
Мені хоч би мить побути в нашому зеленому Кенігсберзі! Зробив би один глибокий жадібний вдих — і знову до свого пекла!
Але сімсотріччя Кенігсберга неодмінно відсвяткуємо разом! До славного ювілею лишилось небагато. В 1955 році мені буде тільки сорок п’ять літ. Хіба це вік для чоловіка?
Я не палю, не п’ю. До того ж у мене чудова спадковість.
В день сімсотріччя ми всією родиною побуваємо в розарії, а потім на озері.
Стяги Третього рейху — на будівлях, смугасті полотнища звисають до землі! Над містом гримлять марші!
Отто й Ельза підуть попереду, статечно взявшись за руки, а ми, як годиться батькам, услід за ними…
Коли я уявляю це, у мене менше болить голова.
Монотонно цокає годинник. Він поставлений за берлінським часом. Скрізь, на всіх просторах Німецької імперії, в самому рейху і в окупованих областях, а також на кораблях німецького флоту, стрілки показують берлінський час.
І я підраховую, — просто так, аби забутися, — скільки ще хвилин лишається до сімсотлітнього ювілею Кенігсберга…
КАЮТА-ЛЮКС
(ПРОДОВЖЕННЯ ЛИСТА)
Я вже писав про ірландського екстреміста, через якого я підбурив проти себе Гейнца. Та були й інші пасажири.
Для них пізніше обладнали каюту в кормовому відсіці, забравши звідти торпедні апарати. Звісно, там нема особливого комфорту. Та й не може його бути. В підводному човні занадто тісно. І все ж таки ця каюта — не наші двоярусні домовини і навіть не салон командира.
Ми називаємо її поміж собою “каюта-люкс”…
Довгою низкою, один за одним, сповзають наші пасажири у підводний човен. Спочатку бачимо тільки ноги, які повільно спускаються по вертикальному трапу. Потім — й обличчя. Ноги різні. Обличчя — однакові майже в усіх. Без особливих прикмет. Зосереджені, похмурі. Не обличчя — залізні маски!
Тільки один пасажир скидався, мабуть, на людину.
Та й то доки лежав у нестямі на підлозі. А тільки-но розплющив очі, як обличчя заціпеніло, як у мертвяка.
Я відзначив його у вахтовому журналі як “пасажира з Котки”. Ми, бачиш, записуємо своїх пасажирів, не згадуючи прізвища — лише за назвою міста: “Пасажир із Дубліна”, “Пасажир із Осло”, “Пасажир із Філадельфії”. Між іншим, це був, можна сказати, без квитка. Його виловили гаком у Фінській затоці під час моєї вахти.
Випадкового пасажира не помістили в каюті-люкс, — вона секретна. Він спав на ліжку Курта, а вечеряв з нами в кают-компанії.
Мене вабило до нього. Від нього віяло дивовижним душевним здоров’ям. У цій плавучій божевільні тільки він та я були нормальні. Але ми не встигли порозмовляти.
Була в нього ще й інша, неофіційна назва: “Людина тринадцятого числа”. Так його охрестили в кубрику.
Матроси були певні, що він принесе нам нещастя. Адже його виловили тринадцятого числа.
Хіба не дивно? На борту “Летючого Голландця” бояться привидів!
На нашому підводному човні — металевому острівці, набитому до краю технікою, переповненому механізмами, не вистачає тільки чаклуна, який виконував би ритуальні танці серед кренометрів і такометрів!
Матросів налякало те, що “пасажир із Котки” з’явився в супроводі почту чайок. За матроським повір’ям, чайки — душі загиблих моряків.
Проте “небезпечний” вплив “людини тринадцятого числа” тривав недовго.
Пробувши в нас кілька годин, він пішов назад у море. Загаявся, коли човен спішно занурювався. Тут ловити гав не можна. Ми пішли в глибочінь, а він лишився. Або потонув, або попав у полон до росіян.
Але така смерть не гірша й не краща за всяку іншу. Принаймні зекономив баластину, яку прив’язують до ніг, щоб труп відразу пішов під воду. Звичайно він тоне навстоячки, ніби наостанку витягується перед тими, хто лишається, у струнку…
Я пригадав похорон у морі. Ні, це була не страта, звичайний похорон. Умер матрос, наш із тобою земляк.
Стривай-но, де ж це було? У Тихому океані? Ні, перетинали Тихий океан у складі великого конвою. Йшло п’ять чи шість підводних човнів. А мені в час похорону запам’яталася самотність. Гнітюча. Страхітлива. Вузьке тіло підводного човна похитується на хвилях. А довкола океан, безкрая безодня вод. Значить, Атлантика. Це було в Атлантиці.
Так, без сумніву, не море — океан. Надто довгі були хвилі, що котилися мимо. І небо було надто велике, світле. Бо воно відбивало океан.
Того разу, по-моєму, ми перекидали тюки, набиті пропагандистською літературою.
Доводиться час від часу впорскувати під шкіру цим фольксдойче сильно діюче, тонізуюче. Наш підчовен виконує роль такого шприца для ін’єкції.
В цьому разі, наскільки я пам’ятаю, то були підбадьорливі ліки. Та іноді в шприці буває й отрута…
Коли я зійшов на місток, мої очі засліпило косе проміння. Сонце хилилося на обрій. Це був єдиний орієнтир у водяній пустелі.
Я поквапився пустити в хід секстан, щоб уточнити наше місце. А вахтовий матрос став до візиря[42] й заходився його повертати. На будь-якому боці виднокола могла виникнути небезпека., Другому матросові було наказано стежити за повітрям.
А внизу, на палубі, відбувався похорон. Він не забрав багато часу.
Пастора у нас замінює командир. Він виступив наперед з молитовником у руках і прочитав над мерцем молитву.
Потім загуркотіла баластина по борту, тягнучи за собою тіло, замотузоване в койку, схоже на мумію.
Команда: “Пілотки надіти!” — і всьому кінець. Поховання тривало не більше п’яти хвилин, якраз стільки, скільки треба, щоб зорієнтуватися за сонцем.
Не можна було занадто ризикувати, довго перебуваючи на поверхні!
Можливо, навально спускаючись, ми обігнали нашого сердешного земляка, який, витягнувшись, як на перекличці, поринав глибше й глибше до місця свого останнього спочинку…