Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 3)
— Просто поріз? Та це надійний спосіб підчепити якусь заразу.
Нік киває у бік своєї спальні:
— Ходімо. Я допоможу.
Я знаю, що так просто вона мене не відпустить, тож слухняно йду до малесенької кімнатки. Усередині немає нічого, окрім хиткої шафи та ліжка, яке Нік ділить на двох із донькою. Присівши на край постелі, я спостерігаю, як вона зачиняє двері й дістає усе необхідне.
Нік опускається переді мною на коліна і змащує мій поріз цілющою маззю.
— Ти поранилася, дістаючи ті гроші.
Це не запитання, тож я навіть не хочу брехати.
— Усе гаразд?
Мазь проникає у шкіру. Я намагаюся лишатися незворушною. Поріз починає зростатись і нещадно свербить.
— Усе гаразд. Мені б тільки поїсти і подрімати.
Темні очі Нік скептично дивляться на мене.
Я сміюся, принаймні намагаюся вичавити із себе сміх. Щоправда, звук більше схожий на жалісливе квиління.
— Коли вам вносити наступну платню тітці?
— Завтра.
Від самої думки про це до горла підкочується клубок. Мені сімнадцять, але я прив’язана до магічного контракту, який, певно, триматиме мене в боргу перед мадам Вівіас до кінця життя. Коли дядечко Девлін помер, а матір покинула нас, ми із сестрою добровільно підписалися на це рабство. Ціна, яку тоді назвала мадам Ві здавалася цілком прийнятною, та й це було краще, ніж непевна доля бездомних сиріток. Але тоді ми були маленькими дівчатками і не розуміли таких речей, як складні відсотки та підступна боргова пастка. Як і Данія повністю не розуміла умов контракту, який підписувала з Ґорстом.
— І завдяки нам, — каже Нік, потягнувшись за бинтом, — ти знову в боргах.
— Це того варте, — шепочу я.
Нік примружує очі.
— Цей світ зовсім спаскудився.
Данія не могла почути нас, хіба що підслуховувала би за дверима, але Нік все-таки стишує голос.
— У мене є друг, який міг би підкинути тобі роботу.
Я насторожуюсь.
— І яка ж там робота?
Не існує такої роботи, яка допомогла б мені заробити потрібні кошти. Жодної, окрім…
— Так само я можу працювати на Крейтона Ґорста, якщо вже надумаю зовсім пуститися берега.
— От тільки Крейтон забиратиме собі половину твого прибутку, — сумно всміхається Нік, бинтуючи мою руку. — Деякі фейрі готові чимало заплатити за товариство прекрасної людської жінки. І ще більше, якщо погодишся укласти з ними магічний зв’язок. Це значно більше, ніж може запропонувати Крейтон.
— Фейрі? — я хитаю головою. Ліпше мати справу зі збоченими клієнтами Крейтона, ніж потрапити до рук фейрі. Раніше ми, люди, вірили, що фейрі — наші охоронці. Це сталося до того, як небо розкололося і між світами відкрились портали. Спершу фейрі були безформними духами й тільки в сутінках — легка тінь чи силует у кронах дерев, які лиш віддалено нагадували щось живе.
Люди називали їх янголами. Падали перед ними навколішки і молили не полишати їх, захищати, дбати про хворих дітей. Та коли портали повністю відкрилися і ці янголи нарешті опинилися в нашому світі, виявилося, що вони зовсім не збиралися нас захищати.
Фейрі — ніякі не янголи. Вони — демони, і прийшли, щоб використовувати нас, красти наших немовлят і перетворювати людей на рабів чи інкубатори для розмноження. Вони обманом змусили тисячі людей покласти життя на їхніх війнах. Лише коли Магічна Сімка Елори — сім наймогутніших чаклунів нашого світу — об’єднала свої сили, ми захистили портали від них. Відтоді фейрі можуть заволодіти життям людини, тільки якщо воно чесно куплене або ж добровільно подароване. Це мало би бути нашим магічним захистом, але хитрі фейрі знайшли тисячі обхідних шляхів. Тож насправді захищеними виявилися лише багатії та можновладці.
«Це краще, ніж нічого», — повторюють ті, хто підтримує Сімку. Але це ще квіточки. Найгірше чути: «Якщо не хочете, щоб вас продали фейрі, нічого залазити в борги».
— Навіщо платити, якщо фейрі може зачарувати будь-яку жінку й отримати бажане? — запитую я Нік.
— Говори тихіше! — Нік обертається, щоб переконатися, чи досі двері до кімнати зачинені. — Не все, що ти чула про них, правда. І мій друг може…
— Це не обговорюється. Я знайду інший спосіб, — якщо я щось і знаю напевно, то це те, що ніколи не довірятиму фейрі.
— Я хвилююся за тебе, — каже Нік. — У цьому світі єдина наша сила — наша незалежність. Не дозволяй нікому загнати тебе у глухий кут. Не дозволяй відчаю приймати рішення замість тебе.
— Не дозволю, — обіцяю я, але слова на звук порожні, ніби мій голос уже знає, що це брехня. Я увесь час працюю і краду стільки, скільки можу винести, хоча однаково не здатна забезпечити собі нормальне життя.
Навіть якщо погоджусь продавати своє тіло — а цього не станеться, — я не бажаю мати справ із фейрі. Байдуже, скільки грошей вони пропонують. У житті є речі важливіші, ніж гроші. Навіть важливіші, ніж власна свобода — як-от піклуватися про двох маленьких донечок замість покинути їх і втекти зі своїм коханцем фейрі.
* * *
— Я чую тебе, дівчисько, — говорить мадам Вівіас, щойно я торкаюсь ручки на вхідних дверях.
Я зіщулююсь. Треба було заходити через підвал.
Уже перевалило за північ, і в мене немає сил на жодне завдання мадам Вівіас. Опускаю голову, повертаюся до неї і присідаю в легенькому реверансі.
— Добривечір, тітонько Bi.
— Добрий вечір. Завтра повня.
— Так, мем.
— У тебе є гроші?
Мій погляд зупиняється на впертих у боки руках — на кожному пальці виблискує коштовний перстень. Один такий покрив би нашу місячну платню.
Я досі не підводжу голови. Не подарую їй задоволення бачити страх у моїх очах.
— Будуть завтра, мем.
Вона так довго мовчить, що я наважуюся підвести погляд. Мадам Вівіас поправляє на шиї разки коштовних намист і насуплено дивиться на мене.
— Якщо в тебе сьогодні немає грошей, які шанси, що вони будуть завтра?
Щоразу, як ми не можемо внести платню, наш контракт подовжується, а сума збільшується. Це зачароване коло, з якого нам не вибратися.
— Я заплачу завтра, мем.
— Абріелло! — Цей пронизливий вереск лунає з верхнього поверху, і я здригаюсь, упізнавши голос кузини Кассії. — Треба випрати мої сукні!
— У твоїй кімнаті є свіжі сукні, — відповідаю я. — Я випрасувала їх уранці.
— Жодна з них не підходить. Мені нічого вдягнути сьогодні на вечерю.
— Треба прибрати в моїй кімнаті, — кричить її сестра Стелла. Таке враження, що боги не пробачать, якщо для однієї розбалуваної кузини я зроблю більше, ніж для іншої. — Востаннє ти тут ледь ганчіркою помахала, і всюди знову брудно.
Мадам Вівіас вигинає брову й повертається до мене спиною.
— Ти їх чула. Берися за роботу.
Сон почекає іще кілька годин. Я розправляю плечі й рушаю до кузин.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Щойно я заходжу до нашої кімнатки в підвалі, Джас кидається мені на шию.
— Брі! Ти вдома!
Насправді наша кімната — лише комірчина з ліжком. Коли мадам Ві переселила нас сюди, ці голі бетонні стіни викликали в мене напади клаустрофобії. Та поступово ми обжилися.