Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 85)

Кейн прочищає горло.

— Фінне, тобі варто піти з ними, на випадок, якщо в них виникнуть якісь проблеми.

Фінн здригається.

— Ти підеш замість мене, Кейне. Так усім буде простіше. — Він встає й на мить зупиняє погляд на мені, а тоді знову опускає очі.

Моє серце, що й так ниє від болю, тисне на легені, й у голові паморочиться.

— Нас також супроводжуватиме Ріаан, — командує Себастіан. — Він знає, як діє Золота армія, краще за будь-кого в цій кімнаті. Він допомагав силам Немилостивих захищати Гоблінські гори від солдатів королеви. Він допоможе нам уникнути ворожих загонів на шляху до річки.

— Добре, — киває Фінн. Він ступає крок до дверей, але несподівано зупиняється й обертається до мене. Наші погляди зустрічаються — і моє зболене серце завмирає, коли згадую, як я лежала в його обіймах у печері. Яка я була щаслива, з якою надією ми обговорювали майбутнє. — Бережіть себе, моя королево, — м’яко каже він. — Нехай усе вдасться. Я піду до того, як ви повернетеся.

Він виходить, перш ніж я встигаю відповісти, і забирає із собою моє серце. Я думала, після цього мені полегшає, але хай скільки глибоких вдихів зробила, мені однаково бракує повітря.

* * *

Мені не спиться. Я не можу заспокоїти думки, щоби бодай спробувати заснути.

Безцільно блукаю темними коридорами замку й сама не розумію, як опиняюся біля кімнати Фінна. Не можу вирушити до цієї річки, не побачивши його ще раз. Тому входжу до нього, навіть знаючи, що він може наказати мені забратися геть.

Фінн лежить на ліжку й дивиться на зоряне нічне небо.

Я не питаю дозволу. Просто заповзаю до нього й дозволяю собі побути поруч із ним востаннє.

— З тобою все гаразд? — запитує він, не дивлячись на мене. Його голос таких хриплий.

— Не зовсім, — шепочу. — Але я хотіла попросити в тебе вибачення. За все. Я так не хочу завдавати тобі болю, — відчуваю, як він видихає, різко відкочується до краю ліжка й сідає, обхопивши голову руками.

— Я не проситиму вибачення, — каже він, озираючись на мене. — Не за те, що кохаю тебе, хоча знаю, що моє серце розіб’ється, коли побачу тебе з ним. Ти королева, на яку заслуговує мій народ, благословення, обіцяне нам Меб. Я просто хочу…

— Чого? — я тягнуся до нього і проводжу пальцями по спині. Мені так приємно торкатися його, і він тремтить від моєї ласки. — Проси будь-що.

— Можливо, тобі варто попросити жрицю стерти мене з твоїх спогадів.

Я відсмикую руку, ніби він обпік мене.

— Чому? Чому ти просиш мене про це?

Він затуляє очі рукою.

— Тому що я хочу, щоб ти була щаслива. Спогади про мене не повинні псувати твоє щасливе життя. Ти ж колись його любила.

— Але це неправда. І це тут зовсім ні до чого.

Фінн опускає руки на коліна й важко ковтає.

— У глибині душі ти досі дбаєш про нього. Якщо ти зможеш його любити, якщо він зможе зробити тебе щасливою, я не хочу, щоби бодай одна думка про мене тобі завадила.

— Фінне, я не можу, — видихаю, хитаючи головою. — Ти так сильно шкодуєш про це?

— Hi. — Він повертається до мене повністю й усміхається, хоча його щоками течуть сльози. — Кохати тебе, відчувати дар твоєї любові — найкраще, що зі мною траплялося. Шкодувати про все тільки тому, що ти вже не будеш моєю… це наче шкодувати про спалах зір перед зануренням у вічну темряву.

Слова Фінна пронизують мене, немов гострий ніж, і моє серце болісно стискається.

— Тоді не проси мене кохати іншого так, як я кохаю тебе. І не смій просити мене забути тебе. — Швидко підсуваюся до нього й витираю його сльози. — Я б хотіла любити тебе, навіть знаючи, що буде далі. Навіть попри біль від розуміння, що ти не можеш бути моїм. І завтра я однаково тебе любитиму. Краще припинити дихати, ніж припинити любити тебе.

Фінн повертає голову й цілує мою долоню.

— Дякую, — шепоче він. — Я не вартий цього.

— Вартий. До того ж це єдине, що я ще можу вирішувати самостійно.

Він хитає головою, і по його щоці стікає сльоза.

— Ось чому Меб обрала тебе, — бурмоче він. — Бо знала, що ти страждатимеш сама, але не дозволиш страждати невинним. Я б зненавидів її за це, якби цього не потребував мій народ.

Я звішую ноги з ліжка й сідаю поруч із ним. Він обіймає мене однією рукою, і ми торкаємося чолами.

— В іншому світі, в іншому житті ми були б разом, — шепочу я. — Жодних королівств, якими потрібно правити, жодних народів, які треба рятувати. Тільки ти і я, та просте життя, в якому ми кохаємо одне одного.

— Але ми в цьому світі. У цьому житті, — Фінн цілує мене в маківку. Це схоже на прощання. — Тому мені доведеться приберегти той світ для своїх снів.

* * *

Заціпеніння, яке я відчуваю, коли ми із Себастіаном йдемо горами, аж ніяк не пов’язане з холодним повітрям і призахідним сонцем. То ось що відчуваєш, коли жертвуєш своїм серцем заради чогось більшого? Це ніби викинути його, замкнути на горищі, де, як ти сподіваєшся, воно буде в безпеці, але відірване від твого життя.

Дорогою я повсякчас ловлю на собі допитливий погляд Себастіана, але не маю сил питати, що він означає. Я можу зосередитися тільки на поточному завданні — переставляти ноги й знати, що кожен крок наближає мене до майбутнього без Фінна. Майбутнього, в якому моє серце замкнене, а обов’язок переважає почуття.

Гоблін переніс нас так далеко в гори, як тільки міг, але решту шляху до Крижаної річки ми маємо подолати пішки. Дістанемося до настання темряви. Ми скупаємося в річці та скріпимо наш зв’язок, а тоді станемо табором на ніч. Завтра повернемося до палацу й разом сядемо на трон.

Кейн іде попереду. Вочевидь він виріс у цій частині гір — на захід від Старелії й на південь від кряжа, яким ми йшли до порталу. За весь день він сказав мені не більш ніж декілька слів. Я знаю, він теж турбується за Фінна. Імовірно, він схвильований і розривається між обов’язком перед принцом, якого заприсягнувся захищати, та Двором, який намагається врятувати. Я рада, що він не говорить про це. Знаю, що він відчуває, і потрібні слова можуть мене зламати.

Ріаан їде позаду нас, пильно вивчаючи місцевість, вишукуючи ознаки Золотої армії королеви Арії.

— Я хочу, щоб ти пообіцяла, що даси нам шанс, — каже Себастіан, порушуючи довгу мовчанку.

Я переводжу погляд на нього. Не готова зробити це зараз.

Кейн різко зупиняється й розвертається:

— Хлопче, ти що, знущаєшся?

Себастіан люто дивиться на нього:

— Не втручайся.

Я хитаю головою:

— Басті, будь ласка, не треба.

— Я просто хочу, щоб ти дала мені…

Несподівано Себастіан хапається за руку — в неї поцілили стрілою.

— На деревах! — кричить Ріаан і підходить ближче, коли Кейн кидається на нападників.

Магія свистить у повітрі. Ріаан затуляє нас своїм тілом.

— Отрута, — хрипить Себастіан. — Абріелло, лягай.

Уже надто пізно. Стріла вражає мене, перш ніж я встигаю усвідомити значення його слів.

РОЗДІЛ ДВАДЦАТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

Нас везуть кудись углиб Гоблінських гір, у фортецю на краю скелі. Однак щойно ми опиняємося там, нас одразу кидають у темну камеру — без жодних погроз чи пояснень. Я впадаю в забуття. Від ін’єкції моє тіло геть слабке.

Ця отрута відрізняється від тої, що мені кололи раніше. Вона блокує все — не тільки магію, а й здатність хоч якось контролювати м’язи. Можу лише дихати, та й то ледь-ледь, і кожен ковток повітря змушує мене відчайдушно жадати наступного. Це смерть без смерті. Суцільний жах.

Себастіан лежить поруч зі мною в цій тісній темній камері. Мабуть, його накачали тією самою отрутою. Щоразу, коли він намагається кричати, його слова звучать так само невиразно, як, упевнена, звучали б мої, якби я спробувала заговорити.

Я не марную енергії на крики. Мені заледве вистачає сил дихати.

Думаю про Ларк, яка заснула. Про згорьовану Прету.

Думаю про добре серце Фінна, його нескінченні жертви й про те, як сильно він хотів урятувати своє королівство.

Ріаан стоїть у кутку камери, притуливши голову до стіни, а от Кейна ніде не видно.