Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 6)

Я впевнена, що Фінн прихистив би мене — він сам сказав це під час нашої короткої зустрічі в моїх снах, але не розумію навіщо. У мене вже немає корони. Нема нічого, що могло б знадобитися йому, окрім хіба що цієї сили, але тепер, коли прокляття знято, Фіннова магія має повернутися до нього. Та й навіть якщо він прийме мене, чи зможу я довіряти йому? Звісно, зрада Себастіана була гіршою, але вони обидва використовували мене, маніпулювали мною й намагалися обдурити. І все заради чого? Заради влади? Заради корони? Нехай забирають.

— Принцесо, ми не можемо стовбичити тут цілий день, — світло-карі очі вдивляються в дорогу за дверима конюшні.

— Я не безсила. Якщо ошукаєш мене, я замкну тебе в темряві, такій глибокій і неосяжній, що ти молитимеш про порятунок від своїх нічних жахіть.

Фейрі усміхається до свого гобліна.

— А вона мені подобається.

Він бере мене за руку, за іншу тримає гоблін.

І я падаю. Лечу, кружляю, шугаю вліво, вправо й водночас нікуди, аж раптом ми опиняємося в тьмяно освітленій спальні. У вікна пробиваються перші паростки світанку, освітлюючи внизу обрамлену деревами просіку. Тут сонце тільки-но сходить, а на землях Милостивих уже стоїть у зеніті. На якусь мить це збиває мене з пантелику, доки я пригадую, що землі Диких фейрі пролягають далеко на захід від Золотого палацу королеви.

— Бережи себе, Вогнянко, — каже гоблін, схиляє голову і зникає.

Я похмуро дивлюся на порожнє місце, де кілька секунд тому стояв гоблін.

— Чому вони працюють на тебе?

— Перепрошую?

— Гобліни. Здається, кожен могутній фейрі має принаймні одного гобліна на побігеньках, але ж це вони володіють силою, яка вам потрібна. То чому гобліни служать фейрі?

Кароокий криво усміхається, наче це запитання робить мене менш цікавою.

— Гобліни укладають союзи з різними Дворами для власних цілей, зазвичай — для доступу до інформації, бо ж колективні знання і є джерелом їхньої сили.

— Колективні знання?

Фейрі здіймає голову.

— Саме так. Що знає один гоблін, скоро знатимуть усі вони. Ніколи не будь такою дурною, щоби повірити, ніби гоблін, який виконує твою волю, служить тобі. Ці створіння відіграють важливішу роль у політиці нашого світу, ніж більшість уявляє. Вони завжди мають власні мотиви й рідко ними діляться.

Його слова багато чого пояснюють. Хоч Бейккен і жив у будинку моєї тітки як її слуга, та в мене ніколи не було відчуття, що вона насправді керувала ним.

Кивнувши, я роззираюся кімнатою. Велике ліжко з балдахіном, застелене шарами постільної білизни, такої м’якої на вигляд, що моє втомлене тіло вабить до неї. З вікон кімнати відкривається гірський краєвид, такий самий прекрасний, як краєвиди садів Золотого палацу та пишних зелених долин за ними. Це справді найкращий вибір між поверненням до Золотого палацу та пошуками Фінна. Однак, залишившись наодинці з цим дивним фейрі, я починаю сумніватися в правильності свого рішення.

— Де ми? — запитую я.

Кароокий фейрі схрещує руки на грудях і схиляє голову набік.

— У моєму домі.

Знову кидаю погляд на ліжко. Якщо він думає…

— Заспокойся, принцесо. Я не тягну в ліжко жінок, які цього не хочуть. А навіть якби ти й хотіла… — змірявши мене поглядом, він морщить носа, здригається від огиди й хитає головою. — Мене не цікавлять коханки, від яких тхне лайном. Одразу пригадую, як батько змушував мене в дитинстві розгрібати купи гною.

Мені перехоплює подих. Це було грубо.

Фейрі регоче.

— Я кажу правду. У тебе такий… аромат, ймовірно, через те, в яких умовах ти вчора ночувала, а проте й вигляд маєш такий, ніби не милася два тижні. Пробач, що я не вважаю тебе спокусливою.

Цей фейрі так дратує!

— Я не хочу тебе спокушати. Я просто хочу…

І чого ж я хочу? Нічого. Не хочу нічого, крім утекти від цього кошмару.

Єдине, що мене зараз приваблює — це сон.

— Тоді спи, — каже фейрі, махнувши рукою на ліжко. — Але, можливо, спочатку приймеш ванну? Я покличу твою служницю.

Він обертається до дверей.

— Зажди.

Фейрі зупиняється й запитально вигинає брову.

— Хто ти?

Усмішка повільно розтікається його обличчям, карі очі спалахують.

— Я — Мішамон Ніко Френділла, але ти можеш називати мене Міша. — Він низько вклоняється. — Приємно офіційно познайомитися з тобою, Абріелло.

Міша. Брат Прети. Ось чому він видався мені таким знайомим. Він схожий на сестру.

— Ні. — Я схрещую руки на грудях. — Тобі доведеться відвезти мене в інше місце. Не хочу мати справу із ще одним принцом ще одного фейрівського двору. Ні.

Міша вибалушує очі.

— Принц? Міледі, я король. І з усією повагою, куди ж ти підеш? Тобі потрібен час, щоб зібратися з думками і зрозуміти, що відчуваєш без впливу принца Ронана. Я пропоную тобі цей час.

— Забирайся з моєї голови, — гарчу я. Не хочу знову зв’язуватися з фейрівською знаттю, й останнє, що мені потрібно — це притулок, де навіть власні думки мені не належать.

Міша зітхає.

— Як я вже казав, Ронан не може прийти сюди без мого дозволу — інакше трапиться огидна сутичка.

— Ти можеш проникати у Двір Сонця, відкривати портали й викрадати в’язнів королеви, але я маю повірити, що як Себастіан прийде по мене, це стане приводом для початку війни?

— Повір, королева жадає відплати за все, що я забрав у неї, але нічого не може вдіяти. Інакше все королівство вважатиме її рабовласницею, крадійкою дітей, жадібною до влади сукою, якою вона, власне, і є.

— Але Себастіан…

— Влада Ронана в кращому випадку нетривка в обох Дворах, — уриває мене Міша. — Він не може ризикувати й посилати на цю гору своїх солдатів за дівчиною, бо втратить дорогоцінних прихильників.

— А Фінн?

Міша стинає плечима.

— Фінн не знає, що ти тут.

— А як я можу бути впевнена, що ти не уклав із ним союз в обмін на мене?

— А навіщо йому ти? Що ти можеш запропонувати?

Я здригаюся. Занадто чесно. Звісно. Навіщо їм ризикувати чимось заради мене? Я вже не маю того, що їм потрібно.

— Може, ти продаси мене Золотій королеві? Чи, може, тобі потрібна якась інформація? Сумніваюся, що ти врятував мене, бо маєш звичку допомагати випадковим людям.

Міша знову оглядає мене. У його погляді немає романтичного інтересу, лише допитливість.

— Я не допомагаю випадковим людям, але ти, Абріелло, — не випадкова й не людина.

— Знаєш, що я…

Він зупиняє мене, здійнявши руку.

— Щодо причин моєї допомоги, ти маєш рацію — мотиви в мене не безкорисливі. Я відповідаю за своє королівство й усіх його жителів, і, подобається мені це чи ні, але дії інших Дворів впливають на мій народ. І, подобається тобі це чи ні, але ти опинилася в центрі цієї гри.

— То я пішак?

Знову.

Очі Міші гаряче спалахують, він ступає крок уперед:

— Не треба вдавати переді мною бідолашну маленьку скривджену смертну дівчинку, — каже він. — Оберон віддав тобі свою корону та свою владу. Зробивши це, він пов’язав твою долю з долею свого королівства. У тебе не було вибору.