Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 4)

— У нас є табори для біженців на землях Диких фейрі.

Чи можу я довіряти цьому незнайомцеві? Звідки мені знати, що дітям там буде безпечніше?

— Не такі табори, як цей, — уточнює він, ніби прочитавши мої думки. — Будинки, а не клітки. Поселення, де вони зможуть возз’єднатися зі своїми сім'ями. Безпечне місце, де їх нагодують і захистять, аж доки вони зможуть повернутися додому.

І тоді помічаю, як із лісу на табір зиркають ще багато очей, як у цього фейрі.

Я знала, що люди Фінна допомагали перевозити Немилостивих біженців із країв королеви до земель Диких фейрі. Історія цього незнайомця збігається з тим, що я довідалася від Фіннової ватаги, тож ризикую й вирішую повірити йому.

— Гаразд, — кажу, киваючи. — Я подбаю про вартових, а ти відведи дітей до порталу.

— Подбаєш про вартових? Але як? — запитує він.

— Довірся мені.

Обертаюся до табору й зосереджуюся. Я завжди могла добре бачити в темряві, коли іншим це було не до снаги, але зараз мій нічний зір кращий, ніж будь-коли. Фокусуючись на вартових перед кліткою, я випускаю свою силу, спрямовую її, як дюжину одночасно пущених стріл, що вилітають із луків. Цілюсь у вартових у жовто-сірій уніформі. Темрява хапає їх, обплутує і ловить у пастку. Одного за одним я загортаю вартових королеви в безмежну ніч, що поглинає їх повністю.

Незнайомець поруч зі мною хихикає:

— А ти мені подобаєшся.

Він умить розвертається і прудко мчить до в’язниці, наче лис.

Однак весь табір кишить Милостивими вартовими, тож коли ловлю ще одного, моя увага розсіюється і я втрачаю контроль над іншими.

Один із них кидається до мого нового друга, вигукуючи попередження комусь.

Мій союзник ухиляється, а я огортаю охоронця ковдрою з тіней, аж доки він розчиняється в них. Новий друг кидає мені захоплену усмішку. Ґрати в клітці вигинаються й розходяться. В улоговину вибігають закуті в кайдани діти. Раптом їхні ланцюги рвуться, і кайдани падають на землю.

Позаду мене ламається гілка, і я розвертаюся саме вчасно, щоби побачити, як із тіні виринає постать. У неї полум’яно-червоні очі й закручені роги. Я придивляюся, згадавши Фіннового друзяку Кейна, але це не той фейрі, якого я знаю. Цей рогатий фейрі має темне волосся, до того ж він не такий високий, як Кейн. Я очікувала, що діти зіщуляться від страхітливої фігури, але коли він махає їм рукою в бік лісу, вони підкоряються й біжать у гущавину — до порталу? — ніби від цього залежать їхні життя. Напевно, так воно і є.

Крик болю повертає мою увагу до табору. До шиї мого нового друга приставлено меч, вартовий, який його тримає, гарчить. Я зосереджуюся на вартовому й занурюю його в найгірші кошмари. Меч падає на землю, і мій союзник ледь помітно салютує мені, перш ніж кинутися до наступної секції масивної клітки.

Моя магія здається нескінченною, вона завжди готова віддати більше, коли я тягнуся до неї, але виснаження переповнює мене, погрожує затопити свідомість. Проте я не зупиняюся. Допоки маю силу допомогти й звільнити цих дітей.

Хвилини минають, на моєму чолі виступають краплини поту, доки я щосили намагаюсь не відволікатися. Зупиняю одного вартового за іншим, водночас дедалі більше дітей вибігають із в’язниці, але охоронці вириваються з моїх пасток майже так само швидко, як я ловлю їх.

Велика рука хапає мене за карк і тягне догори.

— Що тут у нас?

Мене розвертають занадто швидко, шия вивертається назад, коли я зустрічаюся з каламутними карими очима орка з трактиру. Гостре жало впивається в моє плече, по венах розливається біль — гарячий і важкий. Я хочу вирватися за допомогою магії, але, спробувавши зачерпнути силу з нескінченного джерела, виявляю, що намагаюся наповнити склянку з порожнього глечика. Там нічого немає.

Наступної миті я падаю.

* * *

— Я знайшов її.

— Ти б не знайшов її, якби Краллі не сказав тобі, звідки йшла магія.

— Ну, я зупинив її. Я битиму її першим.

— Ти? Та це мене вона ледь у пекло не відправила. Я хочу бачити, як вона стікатиме кров’ю.

— У пекло? Невже ти аж так боїшся темряви?

— Стули пельку. Ти не знаєш, як воно — відчувати щось подібне. У знятті прокляття найкраще те, що тепер так приємно буде встромити клинок їй у серце. Немилостива погань.

— Якщо хтось із вас торкнеться її до того, як капітан допитає її вранці, відповідатимете перед ним особисто.

Я лежу на землі, усе моє тіло водночас горить і болить. Металеві кайдани врізаються в зап’ястя, але лежу нерухомо, із заплющеними очима, й тільки прислухаюся до розмов навколо.

— Ти коли-небудь бачив, щоб у Немилостивих сучок була така зачіска?

— Вона схожа на гендіші з долини Тіней.

— Я ніколи не бачив гендіші нижчих за мене. Не може бути.

— Може, у неї там ховаються роги.

— Нумо вб’ємо її зараз. Він не дізнається.

— А ти зможеш якось пояснити, що там сталося?

Хтось бурмоче собі під ніс.

Я тягнуся до своєї магії, та нічого не знаходжу. Відчуття, ніби стараюся вдихнути й розумію, що в легенях немає місця для повітря. Я пробую знову і знову. Нічого.

Мене охоплює паніка, і я намагаюсь вибратися з пут.

— О, глянь. Вона прокидається.

Вони щось зробили зі мною. Щось, щоб украсти мою магію.

Ін’єкції.

Обережно рухаю ногами, перевіряю. Вони не зв’язані. На відміну від зап’ясть, які сковують залізні кайдани, і скрізь, де метал торкається тіла, моя шкіра горить.

Не підводячи очей, намагаюся найточніше, як це можливо, вивчити довкілля. Самотня сова ухкає зі свого сідала над нами, стрекочуть комахи, наповнюючи повітря своїм нічним співом. За метр від мене потріскує багаття. Навколо нього сидять двоє орків, ніби стали табором на ніч. Третій нависає наді мною.

— Вона прокинулася.

Різкий удар чобота в живіт змушує мене закричати.

— Привітайтеся з нікчемою, хлопці.

— Всади свою дупу на місце, а їй дай спокій, — каже один із його товаришів. — Щойно капітан поговорить із нею, вона ваша, але доти — не займайте її.

Я чую шурхіт гравію, і в полі мого зору з’являються черевики. Орк низько нахиляється, доки його обличчя опиняється за декілька сантиметрів від мого. Його подих смердить гнилизною і дохлятиною, а два криві зуби виблискують у світлі багаття.

— Готова познайомитися з нашим капітаном? Я зроблю тобі послугу, дівчинко. Розкажеш йому, з ким працюєш, розкажеш, хто тобі допоміг, і він зробить тобі лише трохи боляче.

— Не кажи їй цього, — гиркає один з орків, влігшись відпочивати. — Я хочу побачити, як ця сука кричатиме.

Щойно сюди прибуде капітан, мені кінець. Не можна, щоб він застав мене тут, але я ледве тримаюся на ногах. Навіть якби могла лишатися при тямі, не докладаючи до цього шалених зусиль, що я робитиму без своєї сили й зі скованими руками?

Спи, Абріелло.

Ні. Я не можу. Проте голос у моїй голові дуже схожий на голос мами.

Спи, і нехай грають тіні.

Цей поклик занадто солодкий, а моє тіло занадто слабке, щоб опиратись. Я заплющую очі й засинаю.

* * *

Час бігти.

Мої очі вмить розплющуються. Переді мною потріскує багаття, яке розвели вчора, а крізь дерева пробиваються перші промені ранкового сонця. У повітрі висить дивний запах. Сівши, я протираю скованими руками очі — і завмираю.

Від одного погляду на моїх викрадачів до горла підкочується нудота. Орки досі біля вогнища, але вже не гарчать на мене, як це було минулої ночі. Вони всі… мертві. їхні тіла закривавлені та спотворені, нутрощі розкидані лісовою галявиною. На землі переді мною лежить кинджал — той, що я ношу на стегні, сховавши в тінь, але він без піхов і закривавлений.

Похитуючись, я підводжусь і задкую від жахливої картини. Усе довкола залите кров’ю орків, хоча на мені ані краплини. Я досі в кайданах, та й заслабка для такого. Тоді хто ж убив їх? І чому залишив мене живою?

Здалеку долинає стукіт копит. Вони наближаються. Капітан їде.

Набираю повні груди повітря, і це ніби повертає мені здатність мислити. Я розвертаюся й біжу.