Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 3)

Мій інстинкт попереджав: ці табори — переконлива ознака того, що не варто довіряти Золотим фейрі. Однак я дозволила запевнянням Себастіана, ніби він проти таборів, приспати мою обачність. Більше не буду такою дурепою. І не опущуся до рівня Себастіана, щоб зациклюватися лише на власних проблемах, коли можу допомогти невинним. Не буду такою, як він, і не закриватиму очей на лихі вчинки його матері. Я зроблю все, на що стане сил, аби допомогти тим дітям, — хоча б тому, що це зруйнує підступні плани Себастіана та його мамці.

Я застрягла в цьому світі. Я фейрі. Проте я не безсила й ніколи не буду такою, як вони.

Виснаження легко вимикає думки, що безкінечною спіраллю крутяться в голові. Я хочу спати голяка, торкаючись чистою шкірою свіжих простирадл, але змушую себе одягнути нові речі. Щойно моя пастка спрацює, не можна буде гаяти час на перевдягання. Потрібно бути готовою одразу піти.

Опинившись у ліжку, я ледве встигаю залізти під ковдру й миттєво засинаю.

* * *

Мені сниться темрява. Заспокійлива ковдра з іскристих зір. І голос Фінна за спиною:

— Абріелло, кожна зоря на цьому небі сяє для тебе.

Тремтіння в грудях перетворюється на помахи крил, і я лечу крізь темне нічне небо, поки чиясь крихітна долоня стискає мою руку. Я навіть не дивуюся, коли, озирнувшись, бачу сріблясті очі Ларк, її широку усмішку. Племінниця Фінна й раніше приходила до мене в снах, зазвичай щоби попередити про щось або поділитися загадковим пророцтвом. Однак уперше це не забере жодного дня її життя. Прокляття Золотої королеви було знято тієї миті, коли її син отримав корону Немилостивих. Тепер фейрі Тіней можуть користуватися своїми силами, не жертвуючи безсмертям.

Бодай щось хороше вийшло зі зради Себастіана.

Срібна павутинка на лобі Ларк світиться, коли ми летимо нічним небом, усипаним зорями. Раптом ми падаємо, і тиха ніч зникає. Ми в якомусь лазареті. Уздовж стін стоять ряди ліжок, на яких сплять діти.

— Вони видаються такими сумирними, — шепочу я.

Ларк замислено стискає губи:

— У смерті є певний супокій, але, якщо ти дозволиш, здійметься гамір.

Я хитаю головою:

— Я не розумію, про що ти.

Дар Ларк — бачити майбутнє, але вона ніколи не показувала мені таке чітке зображення, як це.

— Тебе шукають, — каже вона. Її очі сяють. — Тобі потрібно повернутися додому. Заради дітей. Заради Двору.

Я знову хитаю головою:

— У мене немає дому.

Моя сестра — єдина, хто по-справжньому піклується про мене, і вона у світі, який я не можу відвідувати, перетворившись на фейрі.

— Корона в Себастіана. Мені шкода.

Ларк притискає крихітний пальчик до моїх губ та озирається через плече в темну ніч.

— Послухай.

Десь далеко, з іншого світу, долинає крик.

— Час настав.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Я прокидаюся від крику в коридорі. Мої очі каламутні, м’язи мляві зі сну. Тягнуся до Себастіана, хочу насолоджуватися його теплом і спокоєм якомога довше. Незабаром мені доведеться виповзти із цього ліжка і…

Я підхоплююсь.

Хтось кричить у коридорі, кличе покоївку й репетує про недбалість.

Крізь крихітне віконце пробивається місячне світло, заливаючи все навколо сріблястим сяйвом. Воно кличе мене, і варто лише заплющити очі — знову заколише.

Думки крутяться, плутаються, а тоді — клац! — і стають на місце. Я не в Золотому палаці з коханим, а в занедбаній таверні за день їзди на схід. Я не сплю поруч із Себастіаном, я тікаю від нього.

Вистрибую з ліжка, хапаю сумку, перекидаю через плече й нишком відчиняю двері.

У коридорі орк бубонить, лютує через свої мокрі штани й лупає очима на перекинуту склянку та калюжу води. Моя неоковирна пастка зробила свою справу.

Опустивши голову, щоби приховати усмішку, я повертаюся до сходів і йду до стайні. Ніч темна й беззоряна, хмари наповзають на місяць. У повітрі пахне дощем. Я проспала грозу, чи вона тільки наближається?

Моя кобила заіржала, побачивши мене. Я гладжу її по носі, воркую їй на вухо. Не зводячи очей із дверей заїжджого двору, закидаю на спину кобили сідло й застібаю ремені.

Орк вдирається в ніч і, шпортаючись, тупцяє до стайні. Я схиляю голову, намагаюсь залишитися непоміченою, поки він забирає свого дебелого коня. Орк сідає в сідло, ногами б'є тварину в боки й галопом мчить у ніч.

Я непомітно стежу, куди він поїхав, змушую себе порахувати до тридцяти й лише тоді застрибую верхи й рушаю в бік дороги. Чекаю, поки ми від’їдемо від стайні, щоб загорнути себе й кобилу в тінь, сховавши нас від тих, кого можемо зустріти на шляху.

Мої м’язи судомить на знак протесту, ніби вони намагаються нагадати, що вчора я задовго пробула в сідлі. Тих кількох годин, що мені вдалося поспати, не вистачило, щоби відновити сили, але доведеться обмежитися цим. Протираючи втомлені очі, я ігнорую біль, який підіймається від стегон по хребту й спускається аж до рук.

Коли стежка заходить у густий ліс, орк підносить ліхтар, щоб освітити шлях. Тримаючись подалі, дозволяю густій чорній ночі сповити мене, замаскувати, доки я обмірковую план.

Ми з Фінном змогли використати мою магію, щоб звільнити Джалека з в’язниці без вікон і дверей у Золотому палаці, ще до того як я випила зілля життя. Тепер, ставши фейрі, відчуваю, що моя сила бездонна, наче колодязь, який постійно наповнюється. Раніше мені потрібно було зосередитися, щоб знайти її, але тепер вона бринить на кінчиках моїх пальців. Відчувати її так природно, як дихати. Якщо вдасться пробратися до в’язниці, то зможу використати свій дар, щоби провести дітей крізь стіни в безпечну ніч. Я не ризикуватиму переводити багато дітлахів за раз, але повертатимуся стільки, скільки доведеться.

Ми їдемо майже пів години, нарешті стежка виходить із лісу та знову поринає в місячне світло. Вдалині лунають нерозбірливі крики, ніс лоскоче запах диму. Останній крутий підйом — і перед нами відкривається суцільний хаос. Голосно лаючись, орк зістрибує з коня й висмикує меч із піхов, перш ніж кинутися в бій. То тут, то там улоговиною спалахує вогонь, і фейрі всіх видів сахаються від нього врізнобіч. Деякі, вбрані в жовто-сірий однострій королівської гвардії, схопивши мотузки та сітки, ганяються за дітьми. Інші розмахують мечами та ножами, рубаючи вартових у формі.

Моя кобила ірже й задкує.

— Ш-ш-ш, — заспокоюю її, ховаючись у гущавині дерев, щоб не потрапити в поле зору найближчих до мене вартових. Зістрибую на землю, хапаю кобилу за віжки й легенько прив’язую до дерева. — Я скоро повернуся.

За полум’ям і хаосом видніється велика споруда з металевим дахом та ґратами замість стін. В’язниця — це насправді залізна клітка. Королева замкнула дітей у клітці, як тварин. Я відчуваю це своїми кістками, своїм серцем. Відчуваю самотність і жах дітлахів так чітко, ніби вони ридають у мене на плечі, й лють усередині мене оживає — дряпається та шарпається, щоб вирватися назовні.

Який монстр міг вчинити таке з дітьми? І який монстр стоятиме осторонь та дозволятиме їй це робити?

Я знала, що не довіряю королеві. Тоді чому довірилася Себастіану?

Крізь темряву прослизаю ближче до улоговини й роззираюся. Довговолосий ельфійський хлопчик, приблизно одного віку із Джас, кричить та звивається, доки один орк тримає його, а інший встромляє голку в спину. Поршень опускається — і крик хлопчика пронизує повітря, ніч та моє серце. Це звук агонії, розтинання життя й душі. Я знаю цей звук, бо сама видавала його після церемонії зв’язування із Себастіаном. Я видавала цей звук, коли помирала.

Дозволяю своїй люті рости, годую її як звіра, якого збираюся випустити на своїх ворогів — за цих невинних дітей, за кожного фейрі з Дворів, чиї життя обірвалися через прокляття Золотої королеви, за кожну людину, яку обманом убивав зв’язок із фейрі Тіней, за себе і за своє розбите серце.

Сила накопичується всередині мене, розростається разом із гнівом, і коли я випускаю магію, улоговину вкриває така густа й глибока темрява, що поглинає навіть тріскотливе світло полум’я.

Крики подиву й жаху сповнюють повітря. Я скеровую свою силу на їхні голоси, щосили зосереджуюсь і з чорноти намагаюся поцілити в Милостивих вартових, замикаючи їх у клітках темряви, одного за одним.

Вони борсаються в моїй темряві, застосовують свої чари, щоби прорватися крізь неї, але я сильніша й не дозволяю їм цього зробити.

— Гарний трюк.

Я сахаюсь. Помічаю фейрі, який причаївся в гущавині поруч зі мною, і тягнуся до зброї. Це ж треба, я так зосередилася на вартових, що навіть не почула, як він наблизився.

Його світло-карі очі світяться в темряві, ніби совині. Незнайомець здіймає обидві руки:

— Я на твоєму боці.

Він показує на пагорб, звідки я прийшла. Срібна павутина міниться й пульсує на його лобі, наче шматочки розбитого скла, освітлені місяцем. Прета й Ларк мають такі самі позначки, тож, можливо, цей незнайомець теж із Диких фейрі.

— Королева надсилає підкріплення, — каже він. — Нам потрібно доправити цих дітей до порталу й забратися звідси до того, як воно прибуде. Більшості дітлахів уже вкололи ін’єкцію, тож вони не зможуть захистити себе.

— Куди веде портал? — запитую, тільки зараз усвідомивши, що не мала жодного плану, що робити з дітьми після того, як звільню їх. Я прийшла, щоб захистити їх і покарати кожного, хто їх скривдить, але водити гурт Немилостивих дітей землями Золотих фейрі — гарантований рецепт провалу.