Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 2)

Я завмираю, перша ложка тушкованого м’яса зупиняється на півдорозі до мого рота. Невже вона думає, що розкусила мене?

— Звісно.

Вона різко киває й відходить, щоб допомогти іншому відвідувачу.

Ледве втримуюся на стільці, закидаючи до рота м’ясо. Я не мала би бути такою втомленою навіть після довгого дня в сідлі, але моє тіло зруйноване. Хай якою сильною була спокуса проігнорувати шлунок, піти до кімнати, залізти в ліжко й поринути в сон, я розумію: треба підкріпитися, щоб рухатися далі.

А куди далі?

Я відштовхую це запитання. Не знаю, куди йти та що робити. Однак мені потрібно триматися подалі від палацу — подалі від Себастіана. Про решту не можу зараз думати. Про те, наскільки я не готова лишитися на самоті в цьому чужому світі, а тим паче про те, що мої загострені вуха й нещодавно дароване безсмертя означають, що я ніколи не зможу потрапити додому.

Ніколи не повернуся до Елори.

Не побачу сестру.

До барної стійки неквапом підходить огрядний орк і сідає поруч зі мною. Він зростом понад метр вісімдесят, має плаский ніс, чорні очі-намистини і два великі нижні ікла, що вигинаються по обидва боки верхньої губи. Кремезний, із міцними м’язами, як усі орки, й сама його близькість змушує мене почуватися маленькою і тендітною. Опускаю голову, сподіваючись, що він мене не помітить. Годину тому в мене вже була зустріч із представником його виду, і я зовсім не хочу привертати увагу цього здоровила.

— Елю? — запитує його барменка. Її губи намагаються витиснути усмішку.

— Ага. І поїсти. Сьогодні був пекельний день.

Вона смикає ручку крана й наливає напій.

— Справді?

— Нечестиві повернули свої сили.

Нечестиві?

Барменка сміється.

— Ну так, звичайно.

— Нє. — Орк хитає головою. — Це правда.

Вона стинає плечима.

— Якщо це означає, що ти можеш знову завдавати їм болю, думаю, ти мав би бути щасливим. — Вона говорить таким тоном, ніби вважає, що орк кепкує.

— Я не брешу. Це сталося вночі в дитячому таборі. Малі вилупки вбили десятьох моїх хлопців, перш ніж ми зрозуміли, що відбувається. Останні вісімнадцять годин, що ми чекали на ін’єкції, був суцільний хаос.

Барменка здригається.

— Я не знаю, як ви можете впорскувати цю отруту дітям.

— Легко. — Орк імітує натискання на поршень шприца.

Вона хитає головою.

— Мені вкололи ту гидоту ще під час війни. Відчуття, наче це сама смерть.

Коли Джалек був ув’язнений у Золотому палаці, йому робили ін’єкції, щоб заблокувати його магію. Це про них зараз ідеться? Вони колють дітям те саме?

Коли барменка повертається до мене й запитально підводить брову, я розумію, що занадто витріщаюсь. І знов опускаю голову.

— Я б краще повбивав їх, — продовжує орк, — але наказ є наказ. Вона хоче, щоб маленькі виродки були живі.

Діти. Він говорить про дітей Немилостивих у її таборах.

Лють закипає в моїй крові. Я ненавиджу їх усіх. Фейрі — брехуни й маніпулятори. Якби не їхня жорстокість і політичні інтриги, я могла б зараз бути вдома з Джас, а не тут. Самотня й розгублена. Зламана й застрягла в цьому новому, безсмертному, тілі, про яке ніколи не просила.

Проте діти? Нехай вони фейрі, але їхньої провини в усьому цьому немає. їх забрали від батьків і ув’язнили лише через нескінченну боротьбу за владу між двома Дворами, які й без того вже достатньо могутні. Це огидно.

Усе моє дитинство минуло нехай не в справжній в’язниці, але в пастці несправедливого, експлуататорського контракту. Я знаю, як це — бути сиротою, і знаю, як це — коли в тебе крадуть твій вибір ті, хто має стільки влади, що вже не бачить нічого, крім власної жадоби.

Барменка ставить перед орком миску, хитаючи головою.

— То прокляття справді знято?

— Угу.

Вона зітхає:

— Шкода твоїх вартових. Тобі потрібна кімната?

Орк запихає ложку до рота й, навіть не проковтнувши, говорить:

— Так. Треба декілька годин поспати, перш ніж я повернуся туди.

Барменка хапає ключ із дошки позаду себе й дає йому.

— Обережніше сьогодні, чуєш?

Орк бурчить щось у відповідь і продовжує запихатися тушкованим м’ясом.

Мене ледь не вивертає від самої думки, що дітям впорскують протимагічну отруту, що їх тримають ув’язненими. Орк назвав їх нечестивими.

Це слово означає «ув’язнені» чи «Немилостиві»?

Здається, я вже знаю відповідь, і від цього в моїй крові стугонить лють.

Змушую себе доїсти вечерю, бо мені знадобиться енергія, але хліб розсипається в роті, наче попіл, а тушковане м’ясо падає в шлунок важким каменем.

Барменка прибирає мій посуд, та я лишаюся сидіти за стійкою і п’ю воду, поки орк доїдає свою порцію й замовляє другу. Прикінчивши все на тарілці, він видає задоволене гарчання, і я вмить осушую свою склянку.

— Ти не проти налити сюди ще води й дозволити мені взяти її нагору? — запитую я, здіймаючи порожню склянку.

Барменка киває й доливає з глечика воду.

Кинувши останній погляд на орка, йду до сходів. Там ховаюся в тінях, огортаючи ними себе, щоб відвідувачі не помітили мене, проходячи повз. Я мовчки чекаю. Мої повіки важчають, тіні заколисують розхитані нерви, тіло благає про відпочинок. Я чекаю і чекаю, аж доки на сходах з’являється орк і рушає нагору.

У світлі свічок легко триматися в тіні, а важке дихання орка маскує звуки моїх кроків. Він зупиняється, тоді простує до кімнати на другому поверсі — на двоє дверей далі коридором від моєї. Коли він заходить, бачу, що двері відчиняються в коридор, а не в кімнату. Ідеально.

Щойно орк зникає, я йду до своєї кімнати. Вона маленька, темна й запліснявіла, але там є ліжко і, як було обіцяно, одяг та відро теплої води для вмивання. Я осушую свою склянку й наповнюю її мильною водою, а тоді повертаюся в коридор. Ставлю склянку просто перед кімнатою орка, щоб вона перекинулася, коли двері відчиняться. Хотіла встановити більш вигадливу пастку, скориставшись своєю магією, але я ще надто невміла й не знаю, чи діє моя сила, поки сплю.

Я виснажена й нетерпляча, інстинкти роздирають мене на шмаття. З одного боку, хочу спати вічно, а з іншого — бажаю негайно допомогти дітям Немилостивих. Однак я не маю ані найменшого здогаду, куди йти та що там на мене чигатиме. А ще мені конче треба поспати.

Я повертаюся до своєї кімнати, скидаю брудну сукню й тру шкіру, аж доки вона починає поколювати.

Миючись, зачіпаю смарагд, що висить між моїми грудьми. Себастіан подарував його мені на нашу церемонію зв’язування. Це здавалося таким продуманим подарунком — ювелірна прикраса, що пасує до сукні, яку пошила для мене сестра, однак тепер цей смарагд — лише холодне нагадування про зраду коханого. Я відчуваю спокусу зірвати його й викинути в смітник, але стримуюсь. У мене немає грошей, тож мені знадобиться те, що в майбутньому можна продати.

Проводжу мочалкою по грудях, не звертаючи уваги на руну, викарбувану на шкірі просто над серцем, — знак мого вічного зв’язку із Себастіаном.

Минув тільки день відтоді, як я востаннє милася, готуючись до зустрічі із Себастіаном і нашої церемонії укладання зв’язку. Хоча здається, що минуло ціле життя. Я була сповнена такої радості й очікувань, а тепер мене наповнює лише пекучий біль зради. Через наш зв’язок я відчуваю всі його емоції. Вони накочуються на мене, ніби хвилі на розхитану дамбу, й щомиті загрожують затопити.

Кохаю тебе. Ти мені потрібна. Пробач мені.

Проте прощення здається таким самим далеким та неможливим, як і повернення до мого життя в людському світі. Себастіан вкрав залишки моєї довіри, коли уклав зі мною зв’язок. Він змусив мене повірити, що бажає цього, бо кохає мене. Я пов’язала свою душу з його, щоб він міг захистити мене від тих, хто хотів відібрати моє життя, аби вкрасти корону. І він дозволив мені. Дозволив зв’язатися з ним, вмовив мене на це, згодовуючи ретельно відібрані шматочки правди, акуратно приправлені звабливою брехнею. Він уклав зі мною зв'язок, хоча знав, що прокляття і його Немилостива кров уб'ють мене, знав, що мені доведеться випити зілля й стати фейрі, аби вижити.

І він зробив це все заради влади. Заради тієї самої корони, в полюванні на яку звинувачував Фінна й Мордея.

Себастіан виявився не кращим за інших, і тепер я зв’язана з ним назавжди. На все своє безсмертне життя. Тепер я відчуваю його, ніби він частина мене.

Я відштовхую все це. Його почуття. Мої.

Це занадто. Забагато. І водночас напрочуд мало. Цілі табори дітей накачують наркотиками і тримають під замком задля мерзенних цілей королеви. Невинних дітей, які мають не більше влади над своїм життям, ніж я, коли підписала контракт із мадам Ві, щоб ми із Джас не опинилися на вулиці.

Коли я дізналася про табори, мені стало зле. Фінн розповідав, що, коли вартові Золотої королеви ловили на своїх землях фейрі Тіней, Арія розлучала дітей із батьками й відсилала малечу в табори. Там їм промивали мізки, втовкмачуючи, що Милостиві кращі, достойніші, а отже, Немилостиві повинні служити їм.