Лекси Райан – Ці плутані зв'язки (страница 22)

— Я знаю. Тому що тобі там не раді.

Мені не треба бачити біль, що промайнув обличчям Себастіана, я і без того розумію, що боляче вразила його. Я відчуваю це. Ніби кожним словом розбиваю власне серце. Себастіан хитає головою, і біль вщухає — усі його емоції слабшають, наче він приховав їх якимось щитом чи захисним муром.

— Я розумію, чому ти злишся, — промовляє він, — і я на це заслуговую, але…

— Я тут не для того, щоб говорити про нас. Я не пробачаю тобі й не шукаю возз’єднання.

Його обличчя блідне, а прекрасні очі кольору морських хвиль гаснуть.

— Я не хотів, щоб усе склалося саме так, — зізнається він.

Я стискаю зуби.

Думала, що готова зустрітися з ним, що зможу зосередитися на своїй місії, але це виявилося складніше, ніж я очікувала.

— У тебе був вибір. Ти міг сказати мені.

— Хіба? — запитує він. — І що б ти тоді зробила?

Я б з радістю віддала йому корону, якби могла. Проте… у такому разі мала би померти або стати фейрі. Річ у тім, що якби я знала, що йому насправді від мене треба, я б утекла.

— Ти коли-небудь кохав мене по-справжньому? — запитую я.

— Я зв’язав із тобою життя, — каже він, хитаючи головою.

Я пирхаю.

— Судячи з твоїх татуйовань, здається, ти зв’язуєш себе з кожною охочою, тож вибач, якщо не сприймаю це як знак твого невмирущого кохання.

Його погляд холоднішає.

— Я лише кажу, що оскільки між нами зв’язок, тобі немає потреби питати. Ти вже знаєш, що я відчуваю до тебе.

Це правда. Я відчуваю Себастіана у своїй крові. Відчуваю його біль, і тугу, і любов, навіть попри щит, який він виставив, щоби пом’якшити ці почуття.

— Як можна вчинити так із тим, кого кохаєш? — різко втягую повітря. Я не плакатиму. — Невже ти очікував, що я прокинусь, і все буде гаразд? Що я прийму все це й щаслива вирушу на твою коронацію?

— Я очікував, що ти даси мені шанс пояснити. Так чиниш, коли кохаєш когось. Але ти втекла. Як завжди.

Я здригаюся, бо він має рацію. Щоразу, коли між нами виникали складнощі, я тікала, але це не звільняє Себастіана від відповідальності за його рішення.

— Ти не можеш звинувачувати мене в цьому. Ти обрав корону замість мого життя й засмутився, що я не зосталася поговорити про це?

Він хитає головою.

— Ти колись замислювалась, чому я просив тебе не приходити до Фейрії? Я сказав тобі лишатися у Фейрскейпі. Мені потрібен був ще рік.

— І що сталося б за цей рік, що…

Його очі зблискують:

— Вона би померла!

— Королева.

Його матір. Себастіан не страждав через те, що вона вмирала. Він сподівався ховати мене до її смерті.

Я уривчасто вдихаю, згадуючи, що він казав у моєму сні.

«Зрозумів, що не зможу цього зробити. Я знав, що краще дивитимусь, як помирає моя матір, ніж зраджу тебе. Але в мене не було вибору».

— Коли мені виповнилося дев’ятнадцять, мати відправила мене знайти тебе, відшукати корону мого батька. Вона б і сама це зробила, але була надто слабкою. Прокляття спустошило її. Тому вона послала мене зробити те, для чого я був народжений. Надіти корону, що, як обіцяв мамі Оберон, дістанеться їхній дитині, — він важко ковтає. — А потім я зустрів тебе. Я знав, що матір тебе знищить, і не міг цього допустити. Усе, що я міг, — приховати правду. Вичікувати, доки прокляття нарешті вкраде її останній подих. Тільки тоді ти була б у безпеці.

Такі гарні слова. Він завжди знаходить для мене гарні слова.

— Я лише хотів, щоб ти була в безпеці.

— Я чи корона?

— Ти, — гарчить він, очі палають, і розчарування пробивається крізь щит, яким він відгородив свої емоції від мене. — Але ти мене не послухала й однаково прийшла сюди. — Він хитає головою. — Я мусив зробити все, що міг. Єдине, що я міг.

Він підходить ближче й бере моє обличчя своєю широкою рукою, проводить великим пальцем по моїй щоці.

Я заплющую очі, намагаючись не потрапити під його чари. Від ніжного дотику його мозолистого пальця й тепла його тіла — такого близького, що можна зігрітися, пригорнувшись до нього, — я слабшаю. Його любов — усе, що мені потрібно. Вона більша за всі мої страхи, сильніша за будь-якого ворога. Я більше ніколи не буду самотньою, якщо просто прийму її. Я…

Я зціплюю зуби.

— Припини це.

— Припинити що?

— Ти змушуєш мене відчувати цей… цей потяг. Ти транслюєш свої почуття так, щоб я не думала самостійно.

— Я дозволяю тобі відчувати те, що відчуваю я. Ми зв’язані. Подобається тобі це чи ні. Усе, що ти відчуваєш через цей зв'язок, — щире. Це частина мене.

— Але ти приховуєш деякі емоції, — кажу я. — Ти обираєш, які почуття пропускати більше, ніж інші.

Він стинає плечима, ніби це цілком нормальна поведінка. Можливо, так воно і є. Можливо, саме так зв'язані пари витримують приголомшливу природу такої кількості емоцій. Або ж Себастіан маніпулятор, покидьок, який не заслуговує на довіру.

— Що б сталося після смерті королеви? — запитую, намагаючись опанувати емоції. — Як би це змінило щось?

— Що б змінилося? Стало б на одну загрозу для тебе менше. Менше на одного фейрі, ладного за будь-яку ціну заволодіти короною та її силою, — він важко зітхає. — Мені потрібен був час.

— Для чого?

— Час, щоби пророцтво здійснилося, час, щоб ти покохала мене достатньо, аби зрозуміти, що я не хотів усього цього. Ми закохувались одне в одного. — Він притискає кулак до грудей. — Я не хотів тебе дурити. Я хотів знайти спосіб сказати тобі правду. Я хотів, щоб ти полюбила мене так, що сама вирішила би випити зілля, а не опинилася загнаною в кут.

— Ніщо не заважало тобі розказати мені.

Його ніздрі роздуваються.

— Ти закохувалася в нього. Доки Фінн мав шанс обманом відібрати в тебе корону, ти не була б у безпеці. Ось чому нам потрібно було укласти зв’язок. Ось чому я обдурив тебе — бо забрати собі корону було єдиним способом убезпечити тебе, а приховати правду — єдиним способом зблизити нас.

Таке гарне пояснення, що хочеться проковтнути цю наживку, повірити, що все буде добре, варто лише знову довіритися одне одному. Але я не можу.

— Ти знав, що я помру, що церемонія зв’язування вб’є мене.

— Я знав, що ти помреш, і знав, що ти вип’єш зілля. Я був не проти, бо…

— Ти був не проти? — я закипаю. Знову ця егоїстична зарозумілість фейрі.

Його очі спалахують.

— Саме так. Тому що це означало, що ти станеш фейрі, а найкраще — вже не носитимеш корону, за яку багато хто в цьому світі готовий розпочати війну. Я не спав ночами, уявляючи, що моя мати зробить із тобою, якщо дізнається, уявляючи, як близько Фінн підібрався, щоб завоювати твою довіру.

— Невже ти не розумієш? — шепочу я. — Ти не просто забрав корону. Ти забрав моє життя. Ти вбив мене.

Себастіан заплющує очі.

— Я кохаю тебе.

Я хитаю головою. Бо знаю, що це правда. Знаю, що він вірить у це.

— Кохання нічого не значить без довіри.

Себастіан важко ковтає.

— Я розумію, що тобі зараз боляче, але ти хоч уявляєш, як було боляче мені, коли ти пішла? І пішла до нього. Після всього.