Лада Лузина – Меч і хрест (страница 89)
Зараз вона зраділа б навіть Яну! Але не було і його, і ставало зрозуміло: вона знову потрапила пальцем у небо. А на небі згущувалася темрява. Світло розтануло. І шибки у вузьких вікнах стали майже чорними. Вона вже розповіла Каті всі пригоди сьогоднішнього дня, але на п’ятнадцятій хвилині та перестала реагувати на її слова. А на двадцятій Дарина, впавши у гарячковий відчай, розірвала на клапті нову двохсотдоларову спідницю і, згадавши шкільні уроки з надання першої допомоги, перев’язала Каті рану.
Тільки це не допомогло… Катя відходила. Повільно і невблаганно, разом із днем за півколом дверей. І її обличчя вже перестало бути гарним.
– Це була помилка, – сказала раптом вона.
– Що? – зраділа її репліці Дарина.
– Музей. Моя помилка… Він мав рацію! Не можна було привертати увагу. Але ви однаково не зрозуміли. Однаково…
– Про що ти, Катрусю?
– Не зрозуміли, що там – я, – вимовила вона на подив чітко.
– Де там? У музеї? Але це неможливо. – Дарина зрозуміла, що Катя марить.
– Можливо… На Чортові. Швидше, ніж на…
– Таксі? – Ні, це було не марення! І Дарина приголомшено округлила очі: висока постать із темним, зібраним у хвіст волоссям – Катя! Але… – Але навіщо? – здивувалася Чуб. – Ти опритомніла? Бачила уві сні? Ти розповіла нам не все? Той богатир – Ілля?
– Інший… Доб…
– Добриня?
– І у Володимирському.
– Ти підпалила Володимирський?! – непідробно подивувалася Землепотрясна. – Але чому? Навіщо тобі це було потрібно?
– Бути першою… єдиною… най… – видихнула Дображанська. – Він іде. Вже скоро…
– Хто? – Дарина озирнулася на всі боки. – Ти кажеш про Яна? Про хлопця з каблучкою? Ти прочитала у книзі про обряд? Ти зрозуміла, що тут відбувається? Ти збила Мира спеціально?
– Ні. Але так краще. Присуха. Він міг розповісти вам про…
– Змія?
– Він не знав… Думав, скарб. Але вже не міг… Не міг убити… Але міг перешкодити. Їм.
– Своєму кодлові? Але їм не треба було нікого вбивати! Обряд завершено.
– Ні. Потрібна Києвиця… Тут. Її кров… Уся справа в ній. Він іде на кров.
– Ян – на кров? – Дарина знов обернулася, безпорадно дивлячись на двері.
Їй було несила гніватися на Катю, що вмирала й заплатила занадто дорогу ціну за віру у власну кращість. Лише подумала: он воно як… Недаремно Мир переконував їх, що смерть Килини та інцидент у музеї не вписуються в загальний пейзаж. Ще б – хто-хто, а він точно знав, що не здійснював цього! І ще зрозумів: аби завершити обряд, треба вбити одну з них. І зрозумів, що не може вбити Марійку. І навіть її подругу, просто тому, що це ЇЇ подруга!
Яка все ж страшна штука любов, якщо йому було простіше померти самому…
– Боляче, – повторила Катя. – Як боляче помирати… Але тоді було ще болючіше. Ти бачила…
– Що?
– Ще болючіше. У центрі…
Почувся гучний шерех кроків, і, зацьковано сіпнувшись, Дарина з полегшенням побачила Марійку.
– Марійка! – радісно вигукнула вона. – А де богатирі? – Вже менш радісно.
– Ми – богатирі! – суворо відповіла та.
– Що, не спрацювало? – скрикнула Чуб.
– Боже, що з нею? – з гуркотом скинувши тягар зі своїх плечей, Марійка, забувши про все на світі, кинулася до пораненої, падаючи на коліна та простягаючи до неї благальні руки.
– Вона виживе, виживе! – зачастила Дарина, немов молитву. – Це не Ян. Це сатаністи. Але я її перев’язала. Я послала Митю. Зараз прийдуть лікарі…
– Кого ти послала? – трагічно завила Ковальова. – Митю? Він же божевільний! йому ніхто не повірить! Ніхто не прийде, хоч скільки б він їх кликав!
– О Боже! – у відчаї закричала Чуб, одурівши від власного проколу. – Я зараз, – підхопилася вона. – Швидко!
– Стій, ти без спідниці!
– Байдуже!
– Тебе саму запроторять до психлікарні!
– Пізно… – відлунням озвалася Катя.
І Марійка зрозуміла: пізно – щось невизначене під назвою життя вже згасало в чорних очах Каті, витікало зі шкіри, стиралося з губ. І архангел Михаїл, що височив над Катею, з подолом, забрудненим Катиною кров’ю, з жіночим обличчям і двома червоними стрічками у волоссі, був невблаганний, як сама смерть.
– Ні! – зупинила Марійка подругу, що добігла до дверей, і, вчепившись у безживні й холодні долоні Каті, заговорила пристрасно – спочатку невпевнено й кострубато, потім гладко й гаряче, вірячи все сильніше з кожним вимовленим словом:
– Ти, що прийшов на цю землю, попроси Того, хто тебе послав! – І знаючи тепер,
Катя гортанно застогнала. Глибоко, несамовито, страшно, вигнувшись хворобливою дугою і закидаючи назад голову й руки. Здригнулася, ніби її вдарили у груди, перекрутившись усім тілом, і опала, впустивши підборіддя.
– Це воно? – прохрипіла Дарина. – На тринадцять годин?
– Ні… – прохально прошелестіла Марійка, ледве ворушачи губами. Вона прохала про чудо! Адже перший раз уже був… І, опустивши голову, Марійка зі страхом заглянула в обличчя Каті.
Обличчя підвелось і поглянуло на неї з сильним, вимогливим, напруженим запитанням – неприємним, але живим! Абсолютно живим, що виключало будь-яку неприязнь!
– Катю… – розпливлася в слізно-щасливій усмішці Марійка. – Катю! Як ти почуває…
І тут Катя забилася в довгому істеричному сміхові, вирвавши руки з Марійчиних стривожених рук і зажмуривши безумні очі. Трохи розплющила їх і зареготала знову на їхні спантеличені, перевернуті фізіономії.
– Чорт! – несамовито крикнула вона.
– Що накашете, хашяйко? – Згусток темряви миттєво виринув із темного кута церкви.
– Лавка!
Чорт блискавично опустився на карачки, ввігнувши спину й підвівши послужливу задню точку. Продовжуючи сміятися, хапаючись за стіни, Катя насилу підвелася з кам’яної підлоги і з найприроднішим виглядом умостилася на волохату «лаву».
– Катю! – заговорила, нарешті, Дарина. – Ти вижила!!! Катрусю…
– Катя, Катя, Катруся, – глузливо пробурчала Катерина. – До чого ж вона гарна! Немовби зшита на мене, якраз по фігурі. – Катині руки самозакохано попливли від грудей, по боках і стегнах, мовби розгладжуючи довге шовкове плаття. – Горда, розумна, непокірна, гарна! Королева! Переможниця! – вела вона далі, чомусь уперто кажучи про себе в третій особі.
– Щось не так… – прошепотіла Чуб, присуваючись до Марійки. – Ти щось не так… Вона збожеволіла!
– Але з Васнецовим усе вийшло…
– З ким?
– Потім…
Але Катя почула їх.
– Так, – радісно погодилася вона. – Ваша Катя збожеволіла! Як тільки ти кинулася до неї під колеса. Ти, – обернулася Дображанська до Дарини, – перешкодила їй убити сліпу на рингу. Але нова жертва не змусила себе чекати. Такі, як вона, завжди ходять за два кроки від убивства, бо не можуть не перемагати – за всяку ціну! Сказати їй, що вона буде першою, дати спробувати справжню владу…
Хутряна лавка, що мовчала досі, вдоволено замекала, хитаючи кудлатою головою. І Катя поблажливо почухала чорного замазуру за вухом.
– Так, так, хороший хлопчику. Не заважай мамі…
– Це він! – розлютилася Чуб. – Він тобі нашептав! Через нього тебе мало не вбили! Він обдурив тебе!
– Хіба? – звела веселі брови Катя. – Хіба вона не стала першою? А хто ж тоді Я?!
Катя, із зовсім не властивим їй зазивним кокетуванням, повільно і нарочито провела язиком по верхній губі, грайливо надула губи, скоса подивилася на них пустотливо-тягучим, звабливим поглядом з-під приспущених повік і різко, як м’ячем, скинула оком на обведений кривавою калюжею іконостас за їхньою спиною.