Лада Лузина – Меч і хрест (страница 91)
Дарина і Марійка безмовно втупилися у двічі воскреслу з мертвих, спустошені її убивчим резюме, в якому була дивна, безжальна і нелюдяна чесність: убивця заплатив життям за вбивство. Катя – за жадання безроздільної влади – втратою влади навіть над самою собою. Дарина – за навіженство, згубне для інших, – божевіллям інших, яке ледве не погубило її. Марійка – за вигадану любов – відповіддю, такою ж фальшивою, наскільки й фатальною…
– І той, кого ти полюбила вже непідробно, сповна заплатив за своє безумство. Ця церква проклята! Ось її прокляття! – Не-Катине підборіддя гойднулось, і Марійка знову вгляділася в плоскі чорні очі Мадонни-Демона.
Демона, якому молились, і просили заступництва, і ставили йому свічки в православній церкві…
– Але як ти могла? Сто років тому? – стражденно скривилася Марійка. Але вона вже знала відповідь. І та, яка вже не була Катею, знала, що вона її знає.
– Як і ти. Я прийшла до нього! І він вирішив, що то вона. І взяв від мене землю.
– Ти стала його Демоном! Ти, а не Києвицький! – відчайдушно заволала Ковальова.
– Але чи варто докоряти мені в цьому тією, хто стала Дияволом для мого Мира? – розпливлася в страшній доброзичливій посмішці не-Катя. – Чим ти відрізняєшся від мене?
І хіба обоє вони не заслужили? Вони відчинили йому двері! І заплатили за це…
– Чим? Чим? – злякалася за Михайла Марійка.
– Так Ян – нормальний? Він ні при чому? – почула лише одне Дарина. – Ян – не Диявол?!
– Диявола немає! Немає зла і добра! Є тільки земля і небо, які вічно боротимуться між собою!
Тільки зараз Марійка помітила, як спекотно в маленькій церкві. Так спекотно, що вона відчувала нервовою і невдоволеною шкірою пористе полотно татової смугастої сорочки.
Не-Катя-Килина раптом втратила веселий спокій і захрипіла фанатично, захлинаючись своїм величезним щастям:
– Скільки до мене намагалися розгадати цю загадку! І моя бабця, і прапрабабця, і прапрапра… «Страшний обряд або обряд, який неможливо здійснити»! Сліпу і сліпця – легко. Але вбити Києвицю означало – себе. Хитро, чи не так? Як, якщо жодна з нас не в змозі навіть увійти до цієї церкви?! І який у тому сенс, якщо мертва ти не зможеш скористатися набутою владою? Але з’ясувалося, що нічого неможливого немає! І смерті – немає! – блиснула пристрасними очима вона. – Ось у чому відповідь. Уроборос! Мій кінець – це мій початок! Істинна гординя – в упокорюванні. Бо в природі ніщо не помирає – лише перетікає одне в інше… І сьогодні, в ніч на Івана Купала, Вогняний Змій повстане із землі знову. І це Місто знову належатиме йому, як тисячі років тому! Він поверне собі землю, яку відняв у нього мій триклятий прадід! Нею правитимемо ми: він і я, його наречена!
– Я не зрозуміла, хто повстане? – нервово скривилася Дарина у бік Марійчиного вуха.
– Ніхто! – невимовно зраділа та, виявивши явне логічне нестикування в патетичному не-Катиному монолозі. – Нічого не буде! – вигукнула вона з радістю. – Третьої жертви немає! Тут – немає! Ми воскресили її!
– Ах, які ми маленькі дітки, – зло засюсюкала та, що не була Катериною. – Ми все ще віримо в Санта-Клауса і Діда Мороза? Навіщо селяни приносили жертву водяникові? – повернула вона шию до Землепотрясної Дарини.
– Щоб він дав їм рибу, – автоматом видала Чуб купальську науку.
– І він давав їм, еге ж? – звузила очі жінка. – Тому що риба припливала їсти мертвечину! У природі немає чудес, і все – все чудо, і всі її чудеса безжальні й геніальні у своїй жорстокості! Кожне життя живиться попередньою смертю! Але річ не в смерті, справа в плоті й крові… Він іде на кров.
Просто втративши стільки крові, ніхто не залишиться живим. Навіть Києвиця. І воскресити її буде нікому, бо не можна воскресити себе саму.
– Можна, якщо Києвиць троє, – вперто заперечила Марійка.
– Це нічого не змінить! – несподівано розсердилася не-Катя-Килина, ніби в цьому безневинному числівнику таїлося страшне зло. – Нічого! Чуєте, він прокидається!!!
– Хто? – стрепенулася Дарина, і справді почувши раптом нез’ясовний вібруючий гул крові, – як в морській мушлі, що сприймається зазвичай за шум прибою. Тільки зараз цією притуленою до вуха мушлею стало темне нутро середньовічної церкви.
Церква двигтіла.
– Що це?
– Скоро ти дізнаєшся це сама! – засяяла не-Катя. – Чекати залишилося недовго. Він іде! Тепер уже ніхто не зможе перешкодити мені!
– Хто йде? – Дарина з тривогою подивилася в півколо апсиди над іконостасом на іншу, безжально «обезголовлену» Богоматір із відсіченою кистю лівої руки. На «відрізані» ноги невідомого їй святого ліворуч…
І подумала з незатишною тугою, що наринула: це неправильно! Церква має бути церквою – цілою!
– А ось і зможе! – затремтівши від страху, Марійка з хрипким криком заперечення кинулася до мереживних металевих східців біля входу – туди, де лежав скинутий нею рятівний вантаж.
– Що відбувається?! – заволала Дарина.
Стіни церкви залихоманило.
Не-Катя застигла, поглядаючи на Марійку, не кліпаючи, немов розв’язуючи подумки якусь запаморочливу за складністю математичну задачу.
– Меч, хазяйко, в неї меч! – скиглячи, підхопилася чортова «лавка» і застрибала по церкві, наче її облили окропом.
– Меч… – повторила за ним не-Катя, не зводячи похмурого, пронизливого погляду з Ковальової, завмерлої на східцях між головами грішників, що скреготали, палаючи у вогні, та намальованим праворуч від неї коричневим, перетинчастокрилим, кістлявим чортом, який тягнувся кігтистою лапою до праведника, що погрожував йому пальцем.
– Меч Добрині… Ним він убив Змія!
– Та хто такий цей Змій? – з досадою скрикнула Чуб, відчуваючи, що глухне від наростаючого гулу.
– Змій – це Змій!
– У розумінні?!
– У прямому!
– Із трьома головами?
Архангел Михаїл пристрасно заплакав шматками фарби, які відлетіли від його обличчя. Дарина ойкнула.
– Із п’ятьма! Повір мені! Ось кого замурували тут! Залили бетоном! Поставили церкву!
Не розуміючи, навіщо вона робить це – від однієї насущної необхідності терміново зробити хоч щось, Марійка вивільнила зброю з піхов і, тримаючи руків’я двома руками, ривком встановила меч вертикально, знаючи, що не в змозі його утримати, і той ось-ось завалиться носом у підлогу.
– Так що, дракон вилізе з-під підлоги? – запанікувала Дарина. – Зараз?
– Ти чуєш їх, Тату?! – з раптовою радістю закричала не-Катя, здається, розгадавши свій загадковий ребус. – І, певно, плачеш, бачачи, що твої захисники – жалюгідні сліпці! Дарма що їх троє! Але ні, одна з них була гідна стати Києвицею. І вона стала нею, хіба не так? Адже вона стала мною!!! Він іде до мене! Його сила безмірна!
Гул наростав. Заклав вуха.
Марійка, насупившись, ступила крок до не-Каті, дивом утримуючи лезо, що балансувало в руках.
– Хочеш убити мене? І її?! – в Катиному голосі промайнула не-Катина пошана, втім, зовсім позбавлена страху. – Але, – глумливо заперечила її марній загрозі вона, – це однаково неможливо! Так, так, це з біса смішно! – засміялася та, що не була Катериною. – Я не можу вбити вас, а ви – мене! Тому що ми всі – Києвиці! І ніхто не в змозі позбавити нас життя проти волі. Ніхто, окрім…
– Демона.
Марійчин меч із гучним відчаєм полетів на кам’яну підлогу.
А підлога обурено загула під її ногами. Ступні відчули, як камінь перестав бути бездушним каменем – щось під ним, вигодуване людською кров’ю, вже жило, пульсувало й міцніло, і йому було тісно там.
– Біжімо! – заволала Чуб.
Плита під нею гойднулась, як хворий зуб. Не-церква заплакала чотирма стінами. Не-Катя самовдоволено закинула горло й зареготала.
А потім Марійка побачила, як її рот розкрився темною нерівною ямою, очі закотилися під лоба, з рота вихопився страшний хрип, бо Дарина Чуб, що залишилася за її спиною, несподівано з ненавистю накинула на її шию золоту петлю свого ланцюга-змії й зло защипнула замок…
І Марійці здалося, що Катя розпалася на двох Кать: одну – плотську та щільну, що миттєво обм’якла, мовби скинутий на підлогу втомлений одяг, другу – розмиту й хистку, що закричала:
– Надто пізно! Сонце сіло! Він уже тут!
Але розчути щось іще вона не могла.
– А-а-а-а-а-а!!! – завила Землепотрясна, тому що земля під нею затряслась і пішла довгими наростаючими тріщинами.
Із стелі посипався сухою штукатуркою Ісус Христос, оточений крилатим колом ангелів. Марійка позадкувала – дуже вчасно: тієї ж секунди туди, де вона стояла, впав шматок стіни з частиною фрески, що відкололась, – і плоске візантійське око поглянуло на неї блідою нерухомою зіницею.
«Архангел Гавриїл. Михайлів», – подумала вона. І побігла. Дарина вже тягнула безтямну Катю, що, здається, знову стала Катею, до виходу – її ноги підкошувалися, вона розлючено мотала головою. Марійка зупинилася, намагаючись знайти очима свій рюкзак, і, мимоволі вглядівшись востаннє у величезні очі Мадонни-Демона, побачила в них скорботу.
«Ти ні в чому не винна, Еміліє! Тобі не можна тут…».
Розсипалась ущент шибка, боляче вжаливши уламком Марійчину щоку.
«Та чорт із ним, із рюкзаком!»