Лада Лузина – Меч і хрест (страница 92)
Проклятий Чорт вищав, як проклятий, гасаючи по проклятій церкві.
– Марійко!
«Михайло…»
– Марійко, біжи!!!
Чорт на фресці біля дверей зламався й упустив пазуристу лапу та, впавши на підлогу, таки дотягся нею до руки праведника, що вже обвалилася…
Збожеволівши, Марійка кинулася до візантійського іконостасу, намагаючись врятувати Михайлову мадонну.
Дарина закричала.
І затихла – кричати стало неможливо від щільної духоти, що лізла в рот нудотною ганчіркою, вирвавшись із тріщин, які ширшали в підлозі із швидкістю газової бомби, що розірвалася.
«Михайле, пробач. Я не змогла… Пробач…»
Тяжко плачучи, Ковальова побігла до дверей, волочучи по підлозі важезний меч і морщачись, аби не дихати. Двері відчайдушно кликали її, відчиняючи стулки, голосом Дарини. І вже стоячи в них, Марійка побачила, як середньовічний ангел Апокаліпсису згорнув бліде й беззоряне небо в сувій… І впав додолу разом зі стіною.
Розділ двадцять шостий,
«Я наливаю каву в чашку з мейсенської порцеляни і слухаю звучання дзвонів Андріївської церкви».
Марійка вивалилася на двір, судорожно ловлячи ротом повітря, і помчала через клумбу до моріжка біля огорожі.
– Марійко, швидше! Що ти там?
Вивалюючись із вікон і дверей, за ними повз чорний і ватний дим.
– Що зі мною? – лепетала Катя. – Де ми? Що тут? Пожежа?
– Як ти здогадалася про ланцюг? – навіщось спитала Марійка, хоча це питання її вже абсолютно не цікавило.
– Ну, я подумала, якщо вона ввійшла, коли його зняли, то якщо навпаки – одягнути… Ой, мамочко!
Дарина очманіло витріщила очі.
Бетонні плити біля входу до церкви почали підскакувати в повітря, як літаючі риби. Зробивши кульбіт у повітрі, одна з них розкололася натроє. Друга полетіла в їхній бік. Із-під їх ніг йшла біла пара.
– Усе. Їм кінець, – видихнула Дарина.
– Кому?
– Сатаністам. Вони в печерах.
– Так треба…
– Пізно.
– Пожежників! – заволала Катя. – Викликати пожежників! Що це?!
– Вогняний Змій, – вимовила Марійка тремтячою щелепою.
– Так це що, правда про динозавра? – спитала Чуб, витріщаючись на церкву, чиї білі стіни були ледь видимими в дірах чорного диму. – Хочеш сказати, що зараз звідти виповзе вогнедишний др-рр-рак-к-к-кон?
Її зуби заїло.
Марійка інстинктивно відскочила і остовпіла, а вслід за нею остовпіла й Катя.
Дим змінився червоним вогнем, вогонь жарко обійняв білу церкву і, запаливши крони сусідніх дерев, за секунду досяг п’яти зелених куполів і полетів у небо довгими й загостреними, стрімкими стрілами полум’я. А у дверному отворі з’явилася виткана з пожежі жіноча постать і повільно рушила до них.
– Що ж ви стоїте, чому не вбиваєте його? – засміялася Килина.
– Убити вогонь? – хлипнула Марійка. – Як? – Її спина вперлася в кам’яну стіну. Жінка з обличчям вогняного врубелівського Демона йшла до них. Її стопи підпалювали траву…
– До виходу! Прорвемося! – Чуб грубо ткнула Катю в спину. І встромившись у Марійчин рукав, потягла її за собою, – та вперто волокла за собою меч Добрині, що виявився абсолютно бездарним.
Килина сміялася.
Нестримно.
Нескінченно.
І вогонь, мовби його підганяв її сміх, вихопився у небо з новою силою і підпалив його.
Неба не стало.
Величезне шатро полум’я напнулося над ними, як вітрила, що лопотять, полощуться на вітрі. Відразу стало нестерпно спекотно, але піт, що вмить обліпив їх тіла, був липко-холодним від страху.
– Ось мітла. Та кинь ти цю залізяку!
– Ні!
Килина відвернулася від них, широко розкривши полум’яні обійми вогню.
– Увійди в мене, чоловіче мій! – гучно простогнала вона. – Стань мною, і я стану тобою! Силі не треба тіла, як не треба тіла бурі! Пожежі! Землетрусу… Земля, яку відняли у тебе, сьогодні знову стане твоєю!
І вогонь почув її!
Він здригнувся і кинувся до неї, накривши її собою, – тонка постать злилася з велетенським полум’ям, полум’я злетіло нескінченним стовпом, байдуже облишивши обгризену почорнілу церкву і обвуглені дерева. З лікарняних корпусів вибігали перелякані люди. Кирилівська гора заволала раптом одним оглушливим страхом…
Трійця застигла за огорожею – Марійка з безкінечним запитанням усередині опритомніла з небуття в чорно-червоному пеклі Катя й Дарина, що вже вчепилася в дорогоцінну мітлу, що підтвердила свою життєву важливість, – не в змозі відірвати погляд від палаючого небокраю, заворожливо страшного і прекрасного.
І в них на очах безформне золото-чорне полум’я, що клубочилось і здавалося безкрайнім, набуло країв і форми. Двоє титанічних крил. Довгий сяючий хвіст. І п’ять велетенських зміїстих голів…
Вогонь-дракон змахнув гігантськими крилами і полетів на південний схід.
– Боже! Я дезодорант забула! – завила Чуб.
І Катя з Марійкою баранкувато втупилися в неї, намагаючись повірити в реальність цієї нелогічної репліки і ще більш нелогічного відчаю в круглих очах Дарини.
– Із тирлич-травою! – лопнула Дарина, дивлячись на їхні видовжені обличчя. – Все! Ми не злетимо! Він утече!
– Дурка! – безпристрасно вилаялася Ковальова. – Мило на тій же траві. Ти ж ним…
– Милась! Ура! – заволала сиреною Землепотрясна. – Усі на мітлу! Катя на заднє сідло! Марійка на раму переді мною! Втече!
– Не втече, – з мукою сказала Марійка. – Я знаю, куди він полетів. На Старокиївську гору.
Вони летіли по гарячому повітряному сліду, і навіть на висоті двохсот метрів було спекотно, немов у трубах гігантської топки. І Київ, який вигинався під ними незліченними пагорбами, здавався лише безкінечним звивистим лазом Змія під землею, що зберігся в ландшафті вічного Міста з часів приходу сюди Кия.
– Чорт… Чорт… Чорт… – безглуздо чортихалася ззаду Катя. І її слова, звіювані вітром, уявлялися Марійці далекими, як обривки забутого сну.
– Не чорти, щастя не буде! – огризнулася Чуб, не повертаючи голови. – Он вона!
Але не було їм більше щастя.
І не було більше Старокиївської гори. Гора палала. Гора перетворилася на величезний стовп вогню, що поглинув будівлю сірокам’яного музею історії України, і трьохсотп’ятдесятилітню липу, посаджену Петром Могилою, і фундамент першої православної церкви, побудованої князем-хрестителем. Вили пожежні машини, що стовпилися на площі, збіглися сюди всім переляканим табуном із пожежної частини на перехресті Володимирської та Великої Житомирської. Горіли збожеволілі вікна будинку № 34 і будинку № 30… Люди викидали з вікон речі. Люди бігли вниз Андріївським узвозом. Люди юрмилися біля червоних машин, намагаючись допомогти і заважаючи очманілим пожежникам.
Дарина впевнено спікірувала просто на купол Андріївської церкви, одягнений у смарагдово-золотий царський вінець. І Марійка боязко вмостила свою дупу в заглиблення під царственою маківкою і судомно вчепилася в золоте крило ліпнини, подумки вже падаючи вниз і непритомніючи від страху, що аж свистів у ній. Купол був похилий, і таке приземлення можна було розсудливо пояснити лише наміром запропонувати їм накласти на себе руки, враз і без додаткових мук.
– Навіщо ти сіла сюди? – озвучила її думки Катя, всідаючись поруч.
– А ти подумай! – Чуб спокійнісінько всілася ліворуч од Марійки, поставивши мітлу впоперек шести колін.
– Не знаю.
Судячи з голосу, Катя була, як і раніше, оглушеною і нестямною. А Марійка стала такою, ледве опинившись тут. Підперта з двох боків, вона щільно замружила очі, вчепившись у держак, немов у поручень балкона. Стало трохи легше. Але ненабагато.