Лада Лузина – Меч і хрест (страница 88)
У церкві!
У минулому житті!
І зараз вона раптом сліпучо збагнула, чому так розізлився її сувороокий співрозмовник, почувши незграбне белькотіння про зброю та оточення Кирилівки.
А вона більше ніколи не ввійде до Володимирського собору!
«Ніколи! Ніколи! Ніколи!»
І тут Марійка, нарешті, заплакала ридма. Заплакала запоєм, з ненавистю зім’явши прокажене обличчя руками. Вона не плакала відтоді, коли дізналася про смерть Рити. Це було позавчора. Але відтоді минула вічність. І вона не плакала ні за Миром, ні за дядьком Миколою, ні після ганебної наруги в Кирилівських печерах. Вона стала сильною, сама не помічаючи того, і була сильною доти, поки не зрозуміла: ця сила – обман, бездарний обман! Крадійство!
А вона – безсила, вона – найнемічніша і найубогіша людина на землі, бо навіть найнемічніший і пропащий може ввійти до церкви й попрохати прощення. А вона – ні!
Вона зробила щось непоправне, переступила якусь невідому їй межу, за якою вже не прощають!
Навіть той, хто прощає навіть катів, насильників і вбивць!
І це так жахливо, що решта не має значення… Нехай Місто провалюється крізь землю. Нехай вилазить Змій. Вогняний. Із п’ятьма, вісьмома, двадцятьма головами! Нехай усі загинуть. Вона, Дарина, Катя – нехай. Байдуже! Однаково немає сенсу жити, позаяк вона більше ніколи в житті не зможе ввійти до Володимирського собору. Бо віднині собор – її Страшний суд мракоборця Володимира, що прихистив у своєму домі вигнані з Михайлівського мощі гонительки відьом Варвари, і сам Господь уже викреслив її зі списку людей, поставивши тавро: відьма!
Марійка безнадійно подивилася на небо крізь каламутні лінзи сліз – небо темніло, вона не бачила там ніякого Бога.
Марійка роззирнулася – люди на ближніх лавках витріщалися на неї, – хто з цікавістю, хто несхвально, хто співчутливо. А поряд із її лавою стояли дві дівчини, Марійчині ровесниці, які дивилися на Марійку так, наче від її плачу в них розривалося серце.
– Що сталося? Може, допомога потрібна? – спитала одна, щойно Марійка перетнулася з нею поглядом.
На ній було синє плаття й яскраво-червоні черевики.
– Образили? Чи гроші загубила? Чи хворий хтось? – жалісливо спитала друга, зовсім юна, мабуть, навіть молодша за Марійку.
І їхнє співчуття здалося Марійці нелогічно явним, змусивши запідозрити добру парочку в приналежності до якоїсь псевдохристиянської секти.
– А ти піди свічку постав «за здравіє»… – запропонувала перша, остаточно укріпивши Марійку в її підозрах.
Дівчина невпевнено простягнула до Марійчиної голови жалісливу руку. Марійка неприязно відсахнулася від неї й заревла ще дужче, заперечливо хитаючи головою.
«Свічку! Яку свічку! Куди?..»
– Або хочеш, я сходжу? – запропонувала перша швидко, так і не доторкнувшись до Марійчиного волосся. – Тут Володимирський за рогом. Ти тільки скажи, як хворого звати?
– Марійка. Марія… – схлипнула Марійка. – Ти, правда, можеш? Поставте, будь ласка! – Вона заходилася знервовано шукати гроші, несподівано діставши немічну надію на нелегальне чудо.
– Не треба, що ти! Це ж п’ятдесят копійок, – здивовано відхилила дівчина в червоних черевиках зім’яту, залежалу гривню. – Ми однаково в той бік ішли. Марійка, значить? – діловито кивнула вона. – І я теж Марійка, як твоя мама. Чи подруга? Нічого, видужає…
– Навряд, – тихо хлипнула відьма. Далі говорити вона не змогла, тільки затрясла губами.
– Видужає обов’язково! – оптимістично запевнила її друга, заглядаючи під сльозливе тремтіння рудих вій. – Сьогодні вночі Володимирський горів! Ти чула? Та не згорів. Уявляєш? Значить, і не такі чудеса бувають…
– А ви – віруючі? – боязко уточнила Марійка.
– Ну, як усі, – мовила повагом друга.
– У церкву ходите?
– Ну не те щоб ходимо… Тобі вже легше? Тоді ми підемо. Добре? – Перша всміхнулась їй і все ж погладила її по потилиці. – Не плач. Гаразд?
Марійка дивилась їм услід. Її горло раптом очистилося від сліз, а всередині, як після дощу, було волого, в’язко, але ясно.
Тривожно, але не безнадійно. Здивовано…
«Треба ж, ішли у своїх справах. Бувають же такі… Вони не збрешуть, поставлять! І, можливо, він почує і…»
«Боже, яка я дурка!»
«Він УЖЕ почув!»
У шлунку стало тепло й гірко, наче вона враз випила склянку терпкого червоного вина, і знову захотілося плакати, але вже по-іншому. Вона невідривно дивилася на спини дівчат. І несподівано уявила собі, як за сім хвилин входить за ними – до свого найкрасивішого у світі Володимирського собору – крізь величезні чорні двері, з масивним барельєфом Святого Володимира і його не менш святої бабусі Ольги, – щоб, зробивши п’ять кроків од входу, різко розвернутись і побачити «Страшний суд» і Вогняного Змія, що звивається в пеклі. А потім подивитися ліворуч на грішного і сліпого князя, що прозрів у момент хрещення, а прийняв віру після того, як був покараний сліпотою за гріх (зґвалтування дочки царя Корсуні, за однією з версій. Хто ж тепер дізнається?). І праворуч – на князя вже майже святого, з обведеною ореолом вінценосною головою, який стояв на засланому мережаним килимом березі річки Почайни і хрестив у ній перших переляканих русичів і простягав руки, що приносять дар, до неба – туди, де в золотих хмарах стояв оточений ангелами апостол Андрій із величезним і важким – першим хрестом у руках!
Вона побачила це так виразно, що могла розглянути і блакитну сорочку Андрія. І щедро розшите коштовними каменями золото-князівське вбрання. І візерунок зеленого килима з витканим на нім довгохвостим павичем. І того самого похмурого бородатого боярина, що стояв недалеко від князя, в довгополому зеленому із золотом вбранні, притримуючи величезною рукою руків’я меча в золотих піхвах.
«Хрещення киян» було наповнене силою-силенною облич, суворих, серйозних, переляканих, приголомшених, збентежених, але лише одне це, нахмуреноброве, настійно вимагало від неї відповіді…
«Та це ж мій Добриня! – відповіла вона. – Добриня-Васнецов!»
«Ось чому горів Володимирський!»
«Добриня і меч були зображені двічі!»
Але…
Тоді як сам хреститель, можливо, й віру-то прийняв лише для того, щоб одружитися з прекрасною візантійською царівною Анною. Чи ще гірше…
Ось!!!
Ось питання, що мучило Добриню-Васнецова! Не дивна річ, що Віктор Михайлович поставив це питання поряд із Володимиром у Свято-Володимирському соборі!
Володимирському… Марія Володимирівна раптом спантеличено втупилась у зморщену гривню у своїй руці з жовтолицим
«Володимир!» – немов хтось нав’язливо шепотів їй у вухо це ім’я три дні підряд.
І вбитий митрополит лаври – теж Володимир.
І фото WLADIMIR WYSOCKI, KIEW!
І тато… І його тезко-слідчий…
І Васнецов жив на Володимирській вулиці. І
Туди, де на Володимирській гірці під пам’ятником Клодта призначив їм зустріч той, що перестав бути анонімом, К. Д. Призначив і не прийшов, тому що не міг допомагати… Та нічого він не призначав! Він запропонував «прогулянку під захід сонця». А вони негайно угледіли те, що
Марійка квапливо розстебнула рюкзак, збираючись повернути на шию нероз’яснену змію. Але рюкзак, із яким вона йшла з дому назавжди, був занадто повний, і досі вона так і не спромоглася його розвантажити – довелося виймати пакет із запасними трусами, сірники та недогарок свічки, ключі й дарованого їй брюнетом Булгакова, якого вона, що звикла до літературного тягаря за спиною, благополучно протягала з собою всі ці дні.
Сторінка була все так само загнута там, де тоді ще безтурботний і недбалий брюнет так і не дочитав їй до кінця свою улюблену цитату:
– Потерпи, потерпи, зараз прийдуть, – Дарина з надією дивилася на двері, силкуючись повірити у власні слова. – І лікар, і Марійка, і богатирі…