Лада Лузина – Меч і хрест (страница 70)
– У-у-у-у-у-у, – розперезавшись, страхітливо завила Дарина Чуб, і, розставивши руки «літаком», метнулася до виходу.
Але досить було зробити їй крок уперед, як Варваронька пристрасно схопилася за серце і, різко похитнувшись, повалилася на підлогу разом зі стільцем. І перед приголомшеними побаченим промайнув вихор нижніх спідниць і дві жіночі ніжки в чорних панчохах і з оборками на панталонах, що неналежним чином зметнулися вгору.
– Варваро Андріївно! – відчайдушно крикнув Іванко.
Але Дарина вже встигла прошмигнути в так і не замкнуті ніким вхідні двері, і тільки її й бачили.
У чернечому одязі, що розвівався, мов вітрила, Дарина Чуб тайфуном улетіла до квартири на Яр Валу й помчала до шафи.
– У-у-ууу! Скільки вас! – обурено простогнала вона від відчайдушного нетерпіння.
Тисячі ключів із тисячею картонних брелоків, на ревізію яких Марійці знадобилася ціла година, загойдалися перед нею, потривожені надміру поривчасто розчиненими дверцями.
– Та не лізь ти! – скинула вона лапи Ізиди Пуфик, що потяглася до неї на руки. – Володимирська, 42, де ж вона? А-а-а-а!
Упиваючись кігтями в шкіру під платтям, Пуфик з розгону видерлася на Даринину спину, як на дерево, і вчепилась у плече.
– Іди геть!
Землепотрясна сіпнулася, скидаючи кішку на підлогу й боляче вдарившись розлюченим ліктем об дверці шафи.
Ключі з дзенькотом посипалися на підлогу. Дарина з виттям впала на карачки й почала поквапно їх збирати. Пуфик негайно вихопилася на зігнутий зручною дугою хребет і заходилася втоптувати його лапами, муркочучи так голосно й захоплено, що Дарина, яка мала діаметрально протилежні почуття, заревла вголос:
– Відчепися од мене! Бачиш, що ти наробила? Як я тепер… Іди! йди геть, щоб очі мої тебе не бачили!
Пуф, скривджено пискнувши, плюхнулася на паркет і, докірливо подивившись на дівчину, відійшовши на кілька кроків, почала з підкреслено незалежним виглядом ловити лапою «мишу» з картонним «хвостом».
– Не смій! Віддай мені! – спробувала забрати ключ Дарина.
Ізида моторно підхопила здобич у зуби й позадкувала.
– Віддай, кому сказала! Я – твоя хазяйка!!! Якщо ні, то й не підходь до мене! Я тебе більше не люблю! Чула? Все!
Кішка ображено покосилася на неї й після тривожних роздумів невпевнено підійшла до Дарини й акуратно поклала ключ у її простягнену долоню.
Хазяйка втупилася в нього, не вірячи своїм очам.
– Це ж… Так ти знала? Ти мені?.. Ах ти мій Пуфичок! Моя канапка! Канапе моє любе! Моя найкраща у світі кішечка! Моя плюшечка… й ди, матуся тебе поцьомає! – Ізида старанно замуркотіла, відвертаючись і скоса поглядаючи на Дарину кокетливим оком. – Іди, моя руда дівчинко… – Землепотрясна поривчасто згребла свою помічницю докупи і притиснула до грудей. – Мій товстенький мішечок! Мамочка скоро повернеться й купить своїй киці мишку… Я швиденько, зовсім скоро, тут два кроки.
Хазяйка не збрехала. Не «два», так двісті два: будинок № 42, що присусідився до Золотих воріт, за бажання можна було побачити з вікна на Яр Валу.
Ключ підійшов. Дівчина приклала вухо до дверей, прислухаючись, чи є хто у квартирі, – ніяких ознак життя! – і, кинувши недоброзичливий погляд на електричний дзвінок, обережно відхилила стулку і протиснулась усередину. Образ якщо не всевидющого, то того, що все чує, Святого Духа припав їй до душі значно більше недорікуватої послушниці. Та й рангом, як не крути, був вищий.
Проте не встигла неслухняна послушниця зробити кілька безшумних кроків, у двері подзвонили, і, підстрибнувши від несподіванки, Дарина кинулася в першу кімнату, що трапилася на її шляху, і очманіла.
На неї дивилися три величезні богатирі! – з дитинства рідні й невід’ємні від дитинства, як слово «мама», – врятовані нею нині вночі.
«Оце так!!!»
Дзвінок зазвучав знову. Звідкись із глибини будинку почулися важкі неквапливі кроки. І Дарина, не довго думаючи, прошмигнула у вузьку щілину між стіною та притуленим до неї натягнутим на підрамник полотном.
– Адріан Вікторович! Заходьте, заходьте, – почувся густий і статечний чоловічий голос. Голос був радий, – очевидно, візитер був такий же приємний густоголосому, як і Дарині Чуб, яка вмить відреагувала на рідкісне ім’я.
«Професор Прахов! Слава Богу! А це, виходить, сам…»
– Ось, Вікторе Михайловичу, вирішив зайти, вас провідати, – оповістив Васнецова енергійний професорський голос. І Дарина радісно вдихнула, приготувавшись слухати чергову радіоп’єсу. – Щось ви дуже розхворілися. Не винуватьте, що не телефонував. Через ці трамваї, самі знаєте, що нині зі зв’язком відбувається. Ось вам і велике диво техніки! Хе-хе… – засміявся гість.
– І правильно зробили, дуже вдало! Олександра Володимирівна дітей у Володимирський парк на прогулянку повела. А я вже здоровий майже, лікар мені й вино для тих, хто видужує, рекомендує.
– «Сен-Рафаель», з аптеки Марцинчика? Мовби для вас вигадали, Рафаель ви наш! – заохочувально пожартував професор. – Наша Сікстинська капела чекає на вас не дочекається. Собор наш буде першим у Києві, згадаєте моє слово.
– Прошу сюди, Адріане Вікторовичу…
«Хоч би це було
Про XIX століття вона знала мало і смутно, але одне їй було відомо напевно – в той достопам’ятний час споруджували будинки з такими товстими стінами, що почути з однієї кімнати те, що відбувається в іншій, було просто неможливо!
Її пристрасне прохання знову було почуте: перемовляючись, Адріан Вікторович і Віктор Михайлович рушили в її напрямі.
– Ну які ж гарні! – голос професора пролунав раптом небезпечно близько, по інший бік картини. – Чудо! Тільки ви могли зробити таку красу. Знаєте, а я вже до них звик. Вважай, майже десять років візити вашим «Богатирям» роблю. А відвезете, так нудьгувати без них буду.
– Що ви! – добродушно всміхнувся Васнецов. – Молодший мій, Мишко, і життя без них, певно, не уявляє. Скільки він себе пам’ятає, «Богатирі» в домі стоять. Вони для нього й не картина, а щось невід’ємне, як обід, собор, сестра, мама, тато. А щілину цю, – Чуб із жахом побачила, як в її вузьку обитель просунулася велика й натруджена чоловіча рука з вказівним пальцем, – діти так і звуть між собою – «за богатирями». Й ігри за нею влаштовують. І скільки «Богатирі» ще тут простоять, одному Богові відомо, – зітхнув він.
– Забудьте всякі побоювання щодо цього. Ви велику справу робите! – енергійний професорів голос віддалився й зафіксувався на одному місці, мабуть, визначившись на стільці. – Від виставки ваших ескізів Володимирського в Третьяковській усі, здається, в захваті були. Чого ж вам іще? А що ваш друг Полєнов вважає роботу в храмі справою, недостойною сучасного живописця, так то, пробачте за різкість, його біда.
«Це вони про наш Володимирський собор, – дійшло до Дарини. – Як цікаво!»
– То наша загальна біда, – щиро сказав густоголосий. – Ось ви, Адріане Вікторовичу, трамваї лаєте, – нелогічно перескочив він. – А коли я до Києва з вашої милості приїхав, у вас і конки не було! І ліхтарі газові на Хрещатику горіли. А зараз усюди електрика, трамваї, телефонний зв’язок. Пам’ятаєте анекдот про селянина та велосипедиста? Я тільки-тільки у вас влаштувався, його в «Кіевлянинъ» протягнули в пресі.
– Це про пана Еміля Фалера, про якого мужик на дорозі подумав, що то демон, і палицею побив?
– Він того року свій перший рекорд поставив. Міжміський велосипедний пробіг від Києва до Житомира. А нині, читали в газетах, новий – від Києва до Парижа на велосипеді проїхав!
– І що ж з того? – не зрозумів професор.
– А те, любий мій Адріане Вікторовичу, що якби не ви, я б через усе це й руки на себе накласти міг!
«Отаке тобі! – здивувалася Дарина Чуб. – Він що, такий поведений на велосипедах?»
– Через технічний прогрес і рекорд пана Фалера? – недовірливо подивувався разом із нею професор Прахов.
– Так, я ж себе знаю! Восени, неодмінно восени, коли завжди послаблюється моя енергія та воля, подивився б у вікно та сказав: «За роки, що ти в Києві пробув, світ повністю змінитися встиг, люди таких дивних див навидумували, а ти, бідолахо нещасний, не зміг завершити всього однієї картини! Чи можна вірити в себе після цього?»
«Ах, он воно що! – зрозуміла його послушниця, яка сама не раз гризла собі лікті через те, що її ровесниця, шмакодявка Брітні Спірс, уже затьмарила Мадонну, яку завжди мріяла затьмарити сама Дарина».
– Ну-ну, голубчику, – збентежено мовив повагом гість, – що за думки такі? Чи не ви мені казали: «Яке мені діло, великий мій талант чи малий, – віддавай усе!» Мені дуже тоді ця ваша думка сподобалась. Я й іншим її в приклад приводжу. У ній смирення є. Рідкісна для людей мистецтва якість! Рідкісна! Всі вони гординею мучаться і про велич марять.
– І знаєте, дуже, дуже важко робити ліквідацію своїм маренням та ілюзіям, – серйозно сказав Васнецов. – Тільки ви не бентежтеся, що я трішки скиглю і хникаю, – все минуще, – легко і світло пояснив він. – І я тільки вам це кажу, щоб ви знали, який я вам вдячний.
– Навпаки, Вікторе Михайловичу, – благополучно повернувся до Адріана Вікторовича його колишній оптимістичний тон. – Мене ви в усьому і звинувачувати маєте за те, що я зі своїм Володимирським десять років життя у вас забрав. Вам у нас у Києві, мабуть, не дуже й весело було.
– Авжеж… Не дуже.