Лада Лузина – Меч і хрест (страница 72)
– Моя дружина вам запропонувала? – зайшовся голос професора Прахова.
– Так, – підтвердив Васнецов і додав, помовчавши: – А погодився б, вона б мене не врятувала.
– Так. Так, – мовив Адріан Прахов.
І Дарина відчула, як за одну хвилину його візит перестав бути приємним.
Зависла важка пауза.
– А що Врубель? – спитав, нарешті, Васнецов.
– Та він тепер усе демонів пише, – неприязно відмахнувся голос професора. – Коли після повернення з Венеції Емілія Львівна його на місце поставила, в нього це стало чимось на зразок нав’язливої ідеї. Він і раніше з химерами був. У гості міг заявитись із зеленим носом. У костюми ренесансні обряджався. А тут… Ехе-хе-х. Вовком дивився. А то й зовсім зникав. Де був, що робив – невідомо. Та він і сам, здається, не завжди розумів. Називав «грою в провал». А ця безглузда історія з уявним похороном батька, на який він нібито поїхав! А батечко його живий, здоровий, як з’ясувалося. Погано він кінчить, згадаєте моє слово!
– Я чув, Михайло Олександрович одружився нещодавно. З оперною співачкою, – задумливо сказав Віктор Михайлович.
– Ну, дай йому Бог, – невпевнено побажав Прахов.
Розділ двадцять перший,
І присвятивши (знов?) суцвіттям
Лункий рояля ритуал,
Всим дев’ятнадцятим століттям
На давній впасти тротуар.
Марійчині думки металися в голові, як люди мечуться по квартирі, вивалюючи на підлогу речі з шаф, істерично намагаючись знайти втрачене й життєво важливе. І коли, пройшовши крізь перехід колишньої Хрещатицької-Думської площі, Марійка повернула за ріг – на колишню й нинішню «найфантастичнішу вулицю у світі», – вона таки знайшла те, що шукала.
Два ключі – на гачку в шафі висіли два ключі! Точно так, як і на гачку, де відшукався заповітний ключик від легендарної Андріївської, 13, а під ним – менш легендарний, але не менш дорогий – від Андріївської, 38, де Булгаков жив із молодою дружиною Тасею Лаппа.
А оскільки так, мабуть, другий ключ (з адресою, що нічого їй не сказала), який сусідив із Трьохсвятительською, 10, теж мав якесь відношення до київського життя Михайла Врубеля.
Ну а ні, то з тисячі непізнаних адрес на картонних бирках ключів хоч один та належить його друзям, знайомим або навіть стороннім людям, що жили тут в один час із ним. А значить, потрапивши туди, можна буде розшукати і його. Не в Києві, так у Харкові. Не в Харкові, так у Москві. Система зрозуміла: виходячи на вулицю з людиною з минулого, ти залишаєшся з нею в її часі, а якщо сама… Якби вона знала це відразу!
Підібравши шовковий поділ, Марійка пробігла похилий пагорб Малопідвальної і подалася вгору по крутій Прорізній. Плаття було нестерпно жарким і тісним, і від бігу почали обриватися гачки. Захекавшись, Марійка добігла до світлофора й зупинилася, тримаючись за груди, що стали важкими.
«Ні, – відчайдушно подумала вона, – мені потрібні той самий день і година. Не раніше, не пізніше. Я потрібна йому саме тоді! Я маю врятувати його. Потім буде пізно…»
– Вау! Марійко! Марійко!!! – долинуло до її не поєднаного зі свідомістю слуху.
Петляючи між машинами, що гальмували, та повністю ігноруючи відчайдушні гудки переляканих водіїв і два пішохідні переходи, через перехрестя, навскоси до Марійки бігла збентежена черниця з двома фірмовими пакетами з магазину «Сафо». І залишалося тільки припускати, яке враження справила на продавчинь модного бутика «божа раба», що зі знанням справи вибирала собі фірмові шмотки.
Возз’єднання двох костюмованих дівиць у чорному викликало підвищений ажіотаж. Деякі перехожі зупинилися, прислухаючись і намагаючись зрозуміти, від чого вони відбилися: від театральної трупи чи від похоронної процесії?
– Як ми зустрілися, га? – радісно виплеснула Дарина. – Ой, я таке бачила! Усе спрацювало! Тільки не там, де потрібно!
– А ви з театру? – нахабно спитав їх низенький безвусий хлопець, підозріло принюхуючись до Чуб веснянкуватим носом. – А познайомитися з вами можна?
– Сашко? – несхвально втупилася в його ніс Дарина Чуб.
– А як ви дізналися?
Землепотрясна знервовано полапала свою послушницьку шапочку і, намацавши на лобі кучерик, що вибився, цнотливо запхала його назад.
– Господи, прости раба твого грішного Олександра, – несподівано прошепотіла вона, опускаючи очі. – Йди з миром, отроче! Ми не з театру, ми з жіночого монастиря Флорівського на Подолі. Пожертвування для неімущих збираємо… – Чуб повчально струсонула фірмовим пакетом.
– А-а-а-а… вибачте, – обм’якнув отрок і, очманіло поглянувши на «пожертвування для неімущих» із київського бутика, куди не пхалася навіть велика частина імущих громадян, нервово струсонув головою і попрямував геть.
– Ходімо, ходімо, швидше, – потягла подруга Марійку. – Я була в XIX столітті, уявляєш? І ти знаєш, що найземлепотрясніше? Ти ще не в’їхала? А ти поглянь на годинник!
Марійка байдуже дістала з кишені «Чайку».
На циферблаті було 17.04.
– Бачиш? – скрикнула Дарина. – А з дому ми вийшли не пізніше ніж пів на п’яту! Я так і очманіла, коли годинник у магазині побачила. Час зупинився! Той час, який там, – тут не береться до уваги! О 16.30 пішов і о 16.30 повернувся! А ти як? Ти теж? – захоплено спитала вона.
– Я ключ загубила, – похоронно сказала Марійка.
– Ну, ти роззява! – обурилася Чуб. – Де ж ти його посіяла? По дорозі?
– Ні, – глухо озвалася роззява. – Напевно, в спальні у Врубеля. Коли плаття знімала…
– ЩО-О-О! – очманіла Чуб. – Ти з ним той… Ти з ним переспала?! – Її очі захоплено округлились і подивилися на Марійку зі щирою й непідробною повагою.
– Ні… – Марійка стулила повіки, крізь щілини яких тут же просочилася тепла волога. – Він мені пропонував! Я хотіла! І тут бац – і я знову на Хрещатику. А ключа немає… І як тепер назад, не знаю.
– Оце так! – зворушилася Дарина. – А на Хрещатик ти, взагалі, як потрапила? Він же біля Андріївської жив!
– Ой, Дарино! – Марійка поривчасто кинулася на шию подрузі, зачарована її несподіваним співчуттям і розумінням, і з полегшенням уткнулася носом у чорну рясу. – Ти розумієш… Але ти навіть не розумієш! Але ти зрозумієш, коли я тобі скажу…
– Так, – розпорядилася заінтригована Дарина Чуб. – Додому! Там усе розповіси.
– Послухай… – сказала Дарина.
Марійка з обличчям, що розпливлося від любові, бігала по колу з книжкових полиць, як циркова коняка, і, витягаючи то одну, ту іншу книжку, обурено запихала їх назад:
– Де вона? Вона була тут! Книга про Врубеля? Вона випала разом із альбомом Васнецова. Я пам’ятаю… Я не можу йти навмання, я мушу дізнатися про нього все. Все, що з ним буде, перш ніж повернутися туди.
– А це що? – Чуб стала на карачки і, засунувши голову під канапу, витягла звідти якусь розірвану книжечку. – Не вона? Так, діла…
Марійка судомно схлипнула, притискаючи до грудей другий ключ.
Над книгою, мабуть, так і забутою нею на підлозі, зі знанням справи попрацювали чиїсь зуби й кігті. Шурхотливі, як миші, сторінки були роздерті й вирвані з корінням. Більш-менш цілими залишилися тільки початок і кінець.
– Хто з вас це зробив? – грізно закричала Дарина.
Чорний кіт, що, як і раніше, сидів на уподобаній ним камінній полиці, беззвучно вискалив у відповідь жовті ікла: схоже, він не терпів нарікань. Пуфик, що віддано метушилася навколо Дарининих ніг, сіла на важкий зад і здивовано подивилася на неї круглими бурштиновими очима. Беладонна була відсутня.
– Гаразд, – спробувала втішити Марійку Дарина. – Що можна прочитати в книгах? Уся ваша історія – одне суцільне ошуканство! Скільки Києву років, ніхто не знає. Табличку з Васнецовим причепили на сторонній будинок. А що я через оте все могла чортзна-куди потрапити, ніхто не подумав. Добре хоч у квартиру… А якби в бордель?! – викрила вона безвідповідальних істориків, не завваживши, що про такий пасаж історики вже точно подумати не могли.
– На Володимирській не було борделів, принаймні легальних… Треба бігти в бібліотеку, поки не зачинилася! – Марійка маніакально націлилася на двері.
– Послухай, – затулила прохід Чуб. – Адже твій Врубель жив у дев’ятнадцятому столітті!
– Ну то й що? – спалахнула та. – Мені подобається дев’ятнадцяте століття! Воно подобається мені значно більше, ніж…
– Я не про те, – миролюбно перебила її Дарина. – Я хочу сказати, що воно вже минуло, а значить, уже нікуди від тебе не подінеться! Розумієш? Туди не можна запізнитись! І якщо ми знаємо спосіб, як потрапити туди, то можемо зробити це й завтра, і післязавтра.
– Логічно. – Ковальова задумливо моргнула, пригальмовано переварюючи інформацію. Хоч як не дивно, цей простий висновок не спадав їй на думку!
– Просто тобі, як кожній жінці, хочеться зараз і негайно. І я тебе дуже добре розумію, – підкреслила три останні слова Чуб. – Сама така! І я обіцяю тобі: завтра ж ми все про нього довідаємося, прочитаємо, випитаємо й підготуємось як слід. І якщо захочеш, то залишишся там, із ним. Чому ні? – з ентузіазмом запитала вона. – Якщо час зупиняється! Можеш прожити з ним хоч ціле життя, а потім повернутися сюди і прожити тут іще одне. Хіба не круто? Круто! Тільки зараз у нас зовсім інші проблеми. Ми сьогодні помремо. Пам’ятаєш? Хоча, – звично почухала ніс вона. – Якщо ми точно помремо сьогодні, то втекти в інше століття – може, якраз і вихід. Тільки що ми там робитимемо? Ми ж цивілізовані люди… Здохнемо.