Лада Лузина – Меч і хрест (страница 74)

– Я знаю.

– Звідки?

– Думаєш, я зовсім дурка?! – нелогічно обурилася «зовсім дурка». – Я, між іншим, Ґлієра закінчила. І ми там оперу Рубінштейна «Демон» проходили. І викладач розповідав: побачивши її постановку в Київському оперному, Врубель і написав першого «Демона». А «Демон» – це тобі не «Ведмедики в сосновому бору». Його весь світ знає. Бачила «Інтерв’ю з вампіром»? Так там Бред Пітт і Антоніо Бандерас з’ясовують стосунки на тлі «Демона» Врубеля. Круто?

– Круто, – скупо погодилася Марійка, що не бачила «Інтерв’ю», не ідентифікувала Пітта й не вважала, що статус голлівудського задника – ознака художньої крутизни. – Тільки опера тут, пробач, ні до чого! І Прахова теж. Тому що це не Лермонтовський – це наш Демон. Михайло знав його. І назвав мені його ім’я – Дементій Києвицький. К. Д.! І це…

Вона різко зітхнула, заздалегідь жалкуючи про тишу, яка розірветься зараз від обуреного крику Дарини, й завершила переконано і безпардонно:

– Наш хлопець із каблучкою. Той самий!

– Наш хлопець? – зіщулилася Чуб. – Але це вже повна дурня! Він узагалі не схожий на «Демона»! І звуть його взагалі Ян!! Я не розповідала, було не до того. Але я зустрічалася з ним сьогодні в клубі. І він мені все, абсолютно усе пояснив! У нього тато – крута шишка і примушує його в мерії працювати. А в робітники він пішов йому на зло. І зрозуміло, що не назавжди.

– Але я бачила його.

– Кого ти бачила?! – верескнула Дарина. – Коли?! Сто років тому? Та хіба мало схожих людей!

– А каблучка…

– І схожих каблучок – навалом! Ти увесь час на нього наїжджала! Із самого початку! Ось тобі й привиділося…

– Я можу присягнутися!

– Краще не треба. А то посваримося! – похмуро пригрозила Землепотрясна, дивлячись на неї очима людини, готової негайно викреслити співрозмовника зі свого життя. – Запам’ятай раз і назавжди, Марійко, – це закон: ніколи не жени на хлопця своєї подруги! Доти, доки вона сама не почне на нього гнати. Бо коли справа упирається в хлопця, дружбі кінець!

– А хіба він уже твій хлопець? – згасла та.

– Уже! – грізно гаркнула Чуб. – Коротше, – демонстративно змінила вона тему, – діло йде до ночі, і ми в повній безвиході. Даремно вбиралися! Тільки пріла під цим мотлохом. Єдина корисна інформація – моя. Про палицю. І про скарб. Він і досі там! Але від цього нічого не міняється. Спасибі, хоч час зупинився. І тобі освідчилися. Мир твій, виходить, побоку? – буркотливо уточнила Дарина.

Марійка наморщила губи і слізно затрясла головою спочатку заперечливо, потім згідливо.

– Я знаю, це погано… Спочатку з одним, потім з іншим. Так негарно вийшло. Треба було йому відразу сказати, що я його не люблю… Але я так звикла, що люблю його, і у мене не було ні секунди, щоб подумати, що я не люблю його насправді. І якщо він справді мене любить, то… Мала рацію мама: я безнайдійна шльондра!

– Надійна, – миролюбно поправила Дарина. – І ніяка ти не шльондра. Тобі до шльондри ще рости і рости. Якщо хочеш знати, він…

Але її дозріле зізнання в злочині «з необережності» перервав неввічливий чорний телефон. І на Марійчин жах і сором, глухий голос відданого їй Мира попросив її спуститися за ним у під’їзд.

– Лишенько… – заскиглила перелякана Марійка.

– Гаразд, – остаточно заспокоїлася Дарина. – Готуйся. Я за ним сходжу. – І додала примирливо: – Для чого ще потрібні подруги?

– Стій… – запобігливо пискнула Ковальова. – А як ти гадаєш, Михайло мені освідчився по-справжньому? Він же її любив… А я так, просто нагодилася? – слізно запитала вона, благаючи про спростування.

– І в голову не бери! – негайно довела свою дружбу Дарина. – У нього до неї була психопатологічна любов, – безбожно понівечила вона медичний термін. – Від такої зараз лікуються! Ця Прахова йому абсолютно не підходила! Він же засмиканий, ламаний – таким тільки у ваті лежати. А ти і є – вата!

– Правда? – зраділа сумнівному компліменту Марійка.

– Повір, я знаю, що кажу! – запевнила її Дарина Чуб.

Мир навіть не запитав про походження чернечого балахона Дарини, лише ковзнув по ньому відстороненим чорним поглядом. Враховуючи, що вперше він побачив Чуб у дранті, а вдруге – закутаною в прапор, він, певно, встиг змиритися з її зухвалою екстравагантністю в стилі «гегемон вульгаріс».

Утім, на Марійку, що зустріла його вже в цивілізованому одязі, прибулий теж не поглянув. Зайшов, опустився на канапу, разом опустивши голову, плечі й безвільні руки, і втупився в підлогу, не вимовивши ні слова.

– Що з тобою? – пригнічено спитала Марійка.

Мир повільно поворушився, спідлоба поглянув на Чуб. Без колишнього презирства, безбарвно й бездушно, так, немов цей погляд був лише рудиментом його минулого життя – зниклого без сліду.

Але та однаково напосілася:

– Не хочеш при мені говорити, можу й піти!

– Ні, – кивнув він повислою рукою. – Не має значення.

– А що має? – поцікавилася Дарина, помовчавши й так і не дочекавшись наступного продовження.

– Ми взнали номер батька Миті.

– Телефонний?

– Машини. Він приїздив його провідувати. А номер такий, що запам’ятовується.

– І можна дізнатися, чия ця машина? – пожвавилася Землепотрясна.

Руда Пуфик, що із приходом гостя втратила Даринині коліна, але залишилась у кімнаті, щоб їх вартувати, прохально потяглася до них передніми лапами. Але хазяйка неввічливо відсторонилася.

– Можна, але не треба. – Мир знову дивився в підлогу з виглядом людини, що занурилася в саму себе й потонула там. – Ця машина у вас під будинком. Я на ній приїхав…

– Це твоя машина? – невпевнено спохмурніла Дарина.

– Це машина мого батька. Митя – мій брат. Дмитро Красавицький.

– Ось тобі й К. Д.! – приголомшено ахнула Чуб. – Співчуваю! Чесно! – несподівано перейнялася вона людськими почуттями до нього: тепер, коли його присутність більше не загрожувала Марійці розчаруванням, а їй жахливим викриттям у чаклунстві, Дарині стало щиро жаль красеня. – Позашлюбний? І батько нічого не говорив, так? Боже, жах який – дізнатися про себе таке! Уявити тільки, я зараз з’ясовую, що в мене є божевільна сестра…

– Виходить, – жахнулася одночасно з нею Марійка, – для того щоб виправдатися, тобі треба звинуватити рідного брата?! А що ж твій батько? Він такого не витримає!

– Я нікого не збираюся звинувачувати, – ледве чутно мовив Мир. – Я піду в міліцію. Я скажу, що це я.

– Дурень, – кинулася захищати його від нього самого Дарина. – Твоєму братові нічого не буде! Він же божевільний! Переведуть на жорсткіший режим. І правильно зроблять! Коли б не цей ваш схибнутий лікар, що дозволяв йому все на світі. Пустив маніяка в город!

– Він і прийняв нас тому, що думав: це прийшов твій батько! Ото він злякався, побачивши тебе. Він же знав, що ти не знаєш про брата, – загальмувала на попередній темі Ковальова.

– Треба негайно повідомити слідчого! – рішуче резюмувала Чуб. – Доки він нікого ще не вбив. Адже скарб, як з’ясувалося, досі там.

– Скарб…. – Мир сумно зітхнув, немовби кажучи «це пусте», але сказав незрозуміло: – Будь проклята ця любов! Щоб любити, треба бути сильним – слабкий на любов не здатний! А я – сильний. Принаймні я сильний…

– Про що це ти? – насторожилася Дарина, вже здогадуючись, у чому таїться проклята каверза.

– Якщо я скажу, що це Митя, Марійка мені не пробачить, – виправдав він її гірші підозри. – Він же сподобався їй. Я бачив. Вона його захищала…

Дарина різко схопила Марійку за руку і поглянула на її годинник. 17.40. Присуха набула фатальних форм!

– А може, це справді не він? – негайно виправдала гірші підозри Мира Марійка. – Може, це сам «дядько Киря»! Якщо він відданий хворому, – спішно залепетала вона, – то уявляєте, як відданий йому Митя? Добрий лікар у нього – все світло у віконці! Що той скаже, те він і зробить. А розкриється – Снуровський умиє руки і скаже: що ви хочете, він же божевільний. Він використовував його наосліп. Підіслав до Рити… Чи ні. Він сам убив Риту й Миколу Петровича! Знаючи: в разі провалу він просто зверне все на пацієнта!

– Ти ж кажеш, він його страшенно любить! – обурено заперечила Чуб.

– Ну і що? Що Миті загрожує? – розгарячилася Марійка Ковальова в пориві почуттів до васильковоокого Василькова, видавши на-гора цілком струнку версію. – Увесь його «жорсткий режим» буде під м’яким контролем того ж дядька! Він спеціально напхав його інформацією. А раз напихав, значить, знав: і про скарб, і про гетьмана. Він цікавиться історією! Він сам – божевільний! Психіатри часто божеволіють. Божевілля заразливе – це науково доведений факт! А Снуровський – фанат божевілля! Він вважає, що божевільні – обрані! Бо вони бачать і відчувають те, чого не осягають нормальні люди.

– Він не К. Д.! – осадила її поглядом Чуб.

– Ти що, і справді думаєш, що листи писав нам Митя? – зневажливо поцікавилася Марійка. – У нього є червона вітрівка? – вимогливо спитала вона у Мира.

– Ні.

– А в лікаря?

– Сестра не знає.

– Ось!

Дарина з силою смикнула сперечальницю за руку:

– Ну що – ось? Лікар, хворий – яка різниця?! Нехай заарештують обох. Головне, швидко скажи цьому ідіотові, що ти пробачиш, і нехай їде в прокуратуру!

– Але якщо Митя не винен, а його заарештують, битимуть, – зажурилася захисниця ясноокого божевільного, – а заарештований лікар уже не зможе йому допомогти. Краще не поспішати, а вирушити туди вночі учотирьох…

– Щоб нас усіх прирізали? – очманіла Земплепотрясна. – Тобі одногрупниці мало? Друга татового мало? Мало того, що третьою має бути Києвиця? Так ми ще самі на забій попремося? Бери – не хочу! Ось тобі три дурки на вибір!