Лада Лузина – Меч і хрест (страница 69)
– Та що ви? Ви ж мені його й переказали. Забули? – нахабно відпарирував підлий викривач жінок.
Іванко раптом уривчасто, обурено засопів. Дарина – теж, але в долоньку:
«Оце так Голохвастов! Викапаний. За двома зайцями! Ні, в цьому випадку – свиньми!»
– Бідолашна дама, – жалісливо зітхнула Варвара Андріївна. – Чи можна муку більшу придумати, ніж із таким обличчям на світ народитися?
– Ось слова справжньої жінки, – сказав Голохвастов, солодко, як комплімент, із адресованим тільки Іванкові бридким підтекстом.
– Ви маєте рацію, Варваро Андріївно, – палко вигукнув закоханий. – Він же не за неї, за посаг її піде, а потім її ж і соромитися почне! Мучити. У нас у газеті кажуть, її в минулому за гроші показували, як зразок фізичної потворності, поки якийсь оригінал-мільйонник не одружився з нею з цинізму. А альфонс цей нинішній – потомствений дворянин, що процвиндрив…
– Та ніякої дами зі свинячим рилом не існує! І хто лишень цю чутку пустив? – весело проказав чийсь бас.
Численні ноги оточили тим часом Даринин стіл.
– Що ж, пане Самбор, ми в цілковитому вашому розпорядженні, – сказав бас без особливої поваги.
– Прошу всіх присутніх сісти! – негайно розпорядився новий тенор, що намагався бути особливим. – Панам, які бажають особисто пересвідчитися, що спіритичні явища – не трюки й не обман, продукований самим медіумом, пропоную розташуватися поряд зі мною. Таким чином, ви будете самі тримати мене за руку упродовж усього сеансу і торкатися ногами моїх ніг.
– Я так розумію, ви гіпнотизуватимете самі себе? – ліниво потягнувся голос Голохвастова, зображуючи іронічну знудженість.
– І переконливо прошу присутніх не робити з цього жарту! – злетів нервовий тенор, який, безумовно, належав колишньому телеграфістові зі станції Попельня. – І не задавати духам запитань з підколюванням.
– Чули анекдот? – сказав над Дариною ще незнайомий їй баритон. – Хазяйка дому ставить запитання: «Духи, скажіть, скільки у мене дітей?» «Четверо», – відповідають духи. Чоловік хазяйки жартома цікавиться: «Духи, скажіть, скільки у мене дітей?» «Двоє», – відповідають духи. Більше він із духами не жартував!
– Я вам так скажу, Сергію Васильовичу, ввесь цей медіумізм – лише новомодні забобони. Раніше у відьом і бісів вірили, а нині новоявлену чортівню винайшли…
На Дарину з шумом насувався ліс дерев’яних ніжок і ніг, в основному, чоловічих. Жіночих були всього дві пари. Одна, найчарівливішого вигляду, розташувалася просто навпроти – причому черевички, слід визнати, були ніяк не з тупими, а з витягнутими носами, зі світлого рожевого шовку, вишиті пастельними кольорами, – просто не черевички, а цукерочки.
Ліворуч од них помістилися знайомі чепурні штиблети, а праворуч – нервові, не впевнені в собі черевики.
«Напевно, Варваронька, між Іванком і Голохвастовим. А другі жіночі, – певно, дружина Васнецова. А Васнецов – бас – дуже вже по-хазяйськи звучить!»
Утім, у будь-якому разі легенда з послушницею,
«Капець мені», – подумала Дарина, зіщулюючись у грудку на крихітному острівці окупованого ногами простору, де послушниця ледве вміщувалась. І заплющила очі, несподівано всією душею зрозумівши африканських страусів, – із заплющеними очима справді було не так страшно!
– Приберіть світло, – з шиком розпорядився пан Самбор.
Хтось, поспішно тупаючи, мабуть, служник, прибрав сяючу електрику.
– О ні, так – страшно, – схлипнула Варваронька. – Запаліть свічку!
– Не бійтеся, Варваро Андріївно, – заспокоїв її голосом Голохвастов.
– Темрява є одна з найважливіших умов, за яких виявляється медіумічна енергія, – з апломбом пояснив колишній телеграфіст Попельні. – Втім, проти однієї свічки я не заперечую. Зчепіть ваші мізинці. Треба створити спіритичну фігуру «магічне колесо»! І настійно прошу вас, коли я співатиму, співати разом зі мною. Це притягне одного з духів…
– Ні, ні, – знову перервав його схвильований голос Варвари Андріївни. – Я хотіла б викликати цілком певний дух – великомучениці Варвари. Моєї заступниці!
За столом виникла незручна пауза, і Дарина розплющила очі. Штиблети на чолі столу нервово затанцювали на п’ятах – здається, до такого пасажу пан Самбор був не готовий.
– Але чи добре це буде, Варваро Андріївно? – затремтів стривожений голос Іванка. – Хіба можна святу заради забави тривожити? Церква й без того засуджує спілкування з душами померлих…
– Я знаю, лише вона мені правду скаже! – мовила з пафосом Варваронька. – Я тільки їй одній вірю! Мені треба поставити Варварі важливе запитання. Як до мене ставиться та людина, про яку я зараз думаю?
Здається, її загадка секрету ні для кого не становила. Ноги занервувались, а лакова пара, що сиділа поруч із шовковими черевичками, рішуче закинулась одна на одну.
– У такому разі, – прийняли виклик лакові штиблети, – я теж хотів би поставити запитання святій. Коли я почую відповідь від особи, цікавої для мене, що викрала моє серце?
– Але Варвара – гонителька відьом, войовниця всілякого мракобісся, – захвилювався Іванко, чи то і справді від благочестивого страху образити святу, чи то боячись, що ненадійна Варвара дасть Голохвастову позитивну відповідь.
– До речі, ви чули, який скандал минулого тижня у Володимирському з Варварою стався? – пожвавився баритон, що багато чув. – Живописець зображував великомученицю з обличчям Лелі Прахової. Так губернаторша істерику влаштувала й зажадала, щоб він ікону ту переписав. Що ж, каже, мені на Лелю Прахову молитися?
– Ми у Васнецових були, він нам казав, – відгукнулася, маніжачись, пара ніг «дружини Васнецова».
«Як у Васнецових?! А тут тоді хто живе? – очманіла Дарина Чуб. – Тут же дошка, я сама бачила!»
– Панове, панове, – обурено вискнув телеграфіст Попельні. – Дозвольте нагадати, це не ярмарковий балаган!
«Дошка біля під’їзду! – подумки завищала за ним послушниця Флорівського. – «В цьому будинку в 1885—1889 рр. жив і працював видатний російський художник Віктор Михайлович Васнецов». І його портрет, і Три богатирі під ним!»
– Пане Самбор, – вступив поважний бас, – оскільки я запросив вас провести приватний сеанс на прохання моєї сестри, будьте ласкаві виконати її бажання.
– Це неможливо.
«Це абсолютно неможливо!!! І в біографії, і в довіднику Києва – Володимирська, 28!»
– Утім, як хочете, – жалюгідно пробелькотав медіум, подавившись чиїмсь мовчазним поглядом. – Покладіть руки на стіл і стуліть мізинці, – почав він гіпнотизуючим голосом. – Я викликаю дух святої великомучениці Варвари. Варваро…
«Васнецов! – заплакала Дарина, всіма фібрами душі закликаючи інший дух – «російського» і «видатного». – А Васнецов тоді де?»
Несподівано десь, як і передбачав Голохвастов, завищала скрипка – напевно, число фокусів спірита було обмежене. Чоловічі коліна праворуч і ліворуч від пана Самбора тут же прилучилися до його ніг, перевіряючи їх чесність. Хоча якби той міг грати на скрипці нижніми кінцівками, то напевно заробляв би цим значно більше, ніж демонстрацією сумнівних спіритичних явищ.
«Мені потрібен Васнецов! Боже, часу немає. Ми ж сьогодні, можливо, загинемо!»
– Я щось відчув, – приголомшено й недовірливо сказав бас. – Якийсь поштовх.
«Мені потрібен Васнецов!»
– І я, – слабко видихнула Варваронька.
– Вона тут! – віщуюче проголосив спірит і зробив значущу паузу. – Я відчуваю, дух великомучениці витає в цій кімнаті! Дух Варвари хоче повідати нам…
«Де живе Васнецов?!»
– А-а-а-ах! – голосно злякалася дівуля.
– О!
– Боже милостивий…
– Господи! Свят, свят! – хрестився хтось із гостей.
Адже просто над головою медіума з темряви раптом засяяло бліде жіноче обличчя.
– Ви кликали мене! – сказала страшним замогильним голосом Дарина Чуб.
І вигляд перевернутих, що розтеклися від страху, обличі, що нестямно дивилися на темну постать у чернечому одязі, яка взялася з нізвідки, відразу надав їй рішучості.
Настрій аудиторії вона завжди вловлювала геніально!
– Слухай мене, Варваро! – наказала вона, не розтуляючи губ (знайомий хлопець із циркового намагався навчити її чревовіщання, та недовчив. Але за браком професіоналізму виходило ще краще – розтягнуто і з підвиванням). – Він! – вказала Чуб на посірілого Іванка витягнутим перстом (на щастя, вже позбавленим неналежного святій манікюру). – Знає відповідь на твоє запитання! його вустами я відкрию тобі скорботну правду! А тобі, – перст-викривач перекинувся на паскудного викривача жінок, – сріблолюбець і марнослов, я призначаю в подружжя даму зі свинячим рилом!!!
– Так він із-за посагу? – перелякано заплакала Варваронька. – Я знала!
– Він писав їй, він не міг знати, він сам признався… – скрикнув визначений святою Іванко.
– А тепер, – заволала Дарина, розмахуючи пальцем у пошуках візитерші Васнецових. – Відкрийте мені, де мешкає нечестивець, який написав мій образ із отроковиці Прахової? На нього ляже Божа кара!!!
– О Боже! Не знаю! – до смерті злякався вусатий пан на іншому кінці столу, тоді як огрядна дама, що сиділа праворуч од нього, тільки несамовито хрестилася, пустивши очі під лоба й безмовно розтуляючи рота. – Я Васнецова. Він на Великій Володимирській, 42!