Лада Лузина – Меч і хрест (страница 38)
– Це ти? – донісся стривожений голос з кухні.
І Марійка нестримно кинулася туди, вже відчуваючи, як вона занурюється обличчям у найдорожчу у світі стару ковбойку, обіймає батька обома руками, і всі страхи зникають, як поганий сон.
– Тату! Ти вдома?! А мама… – Вона осіклась і застигла на порозі.
Права татова рука була в гіпсі, ліва щока роздулася нафаршированими тампонами пластирами. А поряд, на столі, стояла наполовину повна склянка і наполовину порожня пляшка горілки.
– А-а-а, Мурзик… – із полегшенням мовив тато, п’яно розтягуючи виснажені слова. – Ти ж знаєш нашу маму. Завжди на порожньому місці ґвалт здіймає. Я їй лише з прокуратури подзвонив, щоб не турбувалась. А вона…
– А що ти робив у прокуратурі?! Що з тобою, тату?! – нестримано жахнулася татова донька.
Вона добре знала свого батька – він ніколи не пив знічев’я: для цього татові завжди потрібне було хоч якесь свято. Але на свято все це вкрай мало було схожим.
– Ти зламав руку?
– Руку, – гірко повторив він, – краще б я зламав обидві руки й шию! Краще б я там загинув! – Батько жадібно й різко вилив уміст склянки в закинене горло, неначе намагався заткнути рот самому собі, й приречено опустив обличчя в лівий рукав.
– Тату, ти що?.. – Марійка побоялася сказати «плачеш».
Адже татусів, які плачуть, не буває, – такого просто не може бути!
– Дядька Миколу вбили, – проплакав батько в рукав. – Нашого дядька Миколу.
– Дядька Миколу? – не змогла повірити Марійка. – Хто?
– Я. Це все я.
– Ні!
– Так. Він пішов зі мною. Як відчував, не хотів. І мене відмовляв… А я, дурень, не послухав! Як же я житиму тепер, га, Мурзику? Мене відкопали, а його… Миколку… вранці знайшли. На воротях Лаври… Вже мертвого…
Марійка відчула, як її руки й ноги заклякли, здерев’яніли. Кров загусла від жаху, перетворившись на тремтяче желе.
– А церква вся в крові. Знову в крові. І це Миколина кров!
– Кирилівська?!
– А мама де? – зацьковано огляділася Марійка.
Батько пригальмовано опустив рукав, і вона побачила, як його стиснуте стражданням обличчя безуспішно намагається засміятись:
– Я її в аптеку послав. Кукакам купувати!
– Ясно… – Марійка мимоволі кинула погляд на прозору пляшку.
– Сил не було, – тоскно поскаржився він. – Не міг більше… От і послав її… за кукакамом. Нехай шукає!
– Він що, такий рідкісний? – старанно спитала Марійка, підсвідомо чіпляючись за цю нейтральну тему.
– Гірше ніж рідкісний – його взагалі немає! – гірко вискалився Володимир Сергійович. – Я його сам придумав. А ти ж нашу матір знаєш. Вона доки з усіма аптеками не перегризеться, нікому не повірить.
– Так тебе не звинувачують у вбивстві?
– Та ніхто мене не звинувачує! – розгнівано закричав батько.
І Марійка зрозуміла: якби його звинувачували, йому було б легше.
– Мене з-під землі викопали. Я у них – жертва! – заволав він. – А на Фрунзе знову потоп. І слідчий знає, хто це… І ти знаєш! Одногрупник твій! Як його там… Виродок красивий! Але в них, бачте, «недосить причин для арешту», – з ненавистю повторив він чиюсь чужу юридичну фразу. – Тільки мені що, від цього легше?! Я ж бо знаю, що це я його… Я Миколку… Однаково що цими руками…
Марійку почало безжально морозити, як людину на останній стадії нервового перенапруження.
Їй було неприємно до нудоти від того, що батько звинувачує її Мира в такому нелюдяному, неможливому, нелюдському злочині. І водночас неймовірно шкода тата – безкінечно і безпорадно. І нараз, зовсім недоречно, згадалось, як він, терпляче підбадьорюючи її, намагався навчити дочку їздити на велосипеді і як засмутився, усвідомивши, що той викликав у Марійки невідворотний панічний страх, і вона блідла, ледве зачувши: «Спробуймо ще раз, чуєш, доцю?» І подумала: коли б не це все, тато напевно б зрадів, дізнавшись, що його старання не минули марно. Вона їздила на велосипеді, вона летіла на двохсотметровій висоті, вона…
– Ні, це не одне і те саме! – непохитно сказала Марійка, здивувавшись, із якою твердістю прозвучали її слова.
Вона побачила це по обличчю батька, відчула, як він намагається спертися на твердість її голосу.
– Це те саме, коли б ти запросив дядька Миколу до нас у гості, а по дорозі його збила машина. Хіба б ти тоді звинувачував себе в його смерті?
– Але…
– Ні, – впевнено відповіла за нього вона. – Але ти зробив би все, щоб покидьок, який убив його, отримав по заслугах!
– Що я тепер можу… – слізно простогнав Володимир, підводячи загіпсовану руку.
– Але в тебе є я, – сказала Володимирівна, відчуваючи, що з головним вона впоралася: зрушила його з мертвої точки. – Я сьогодні ж розпитаю наших в інституті. Я вирахую його, обіцяю тобі! Я знаю, хто може знати… – Марійка й сама здивувалась, як легко брехалося і як легко вона взяла на свої плечі цей тягар.
Ковальова-дочка рішуче підійшла до сушки й, узявши звідти чисту склянку, плеснула собі на дно блідої горілки.
– Пом’янімо дядька Миколу, тату, – мовила вона. – А потім ти розповіси мені все з самого початку.
– Не цокаючись, – з п’яною серйозністю сказав батько, наливаючи собі нову порцію.
– За покійних теж цокаються, – сказала Марійка, – але не склом, а руками. Теплом рук.
Вона акуратно торкнулася пальців тата, що обіймали склянку.
Випила. Вимогливо кивнула.
І він заговорив із нею, плутано, гаркаво, гаряче, – як із другом, а не як із Мурзиком. А вона уважно слухала, подумки конспектуючи кожне жахливе слово:
«Чорноокий… Рита… Ритуал… Кров… Червона… Куртка… Дядько Микола… Спочатку вона, потім він… Вибух… І повінь три дні. Чому – три, а жертв – дві? Чи три?!»
– Я їм сказав – (батько мав на увазі слідчих), – це вони, ті самі – (він мав на увазі сатаністів). – Але вони – (знову слідчі), – і самі так думають. Вони сказали, його – (дядька Миколу), – було вбито ще до того, як його до Лаври привезли. І втратив багато крові, як і вона – (Рита). – Уся церква була залита кров’ю…
І тут Марійка ганебно здригнулася, тому що на «багато крові» почула знайоме «Будь ти проклятий!» – знаючи: мати, яка стоїть за дверима, має на увазі ключ, що загубився в надрах її великої господарської сумки.
– Сволота! Чуєш, Володю, сволота яка! – рознеслося по квартирі. – Такого мені наговорити! Я їм: у мене чоловік – каліка! А вони: вперше чуємо. А я їм: либонь, тільки своїм продаєте, лише по блату, а що інші люди помирають – вам начхати! Негайно дайте мені книгу скарг! А вони: ми міліцію викличемо. А я їм… О, хто додому заявився? Ти бачиш, бачиш, що ти з батьком зробила?!
Мама завмерла в отворі кухонних дверей, дивлячись на Марійку так, немов та була Павликом Морозовим та Іудою Іскаріотом в одній особі.
– Бачиш, до чого батька довела? – закричала вона з несамовитим підвиванням. – Це ж він тебе, тебе там шукав, поки ти чортзна-де вночі вешталась! І не соромно? Не соромно йому тепер у вічі дивитися? Шльондра!
Марійка пригнічено втупилася в тата: про те, що його фатальна експедиція в Кирилівські печери мала стосунок до неї, не було сказано ні слова.
– Не слухай її, – похмуро сказав Володимир Сергійович. – Я і не знав, що тебе вночі не було. Пішов іще вдень.
– Звичайно! – негайно вчепилася в нього мати. – Що тобі, що твоя дочка вдома не ночує! Що з неї вже бісів виводити пора! А її батько, як хлопчак малолітній, із другом по катакомбах лазить! І по заслузі тобі! Сам винен, що друг твій тепер у землі лежить. Чого ти туди поперся, чого?!
Батько повільно побілів.
Нападаючи, мати завжди била у найвразливіше місце, так само безпомилково, як і безжально.
– Ага! – помітила вона пляшку-компромат, тимчасово прикриту від неї Марійчиною спиною. – Вже набрався! О сьомій ранку. Обоє? – зірко зачепила мати другу склянку. – Так ти вже і п’єш? Зовсім уже повія кінчена! Де ти була? Де була, я в тебе запитую?!
– У Дарини…
– Знову з цією злодійкою синюшною! З цією, з якою, і сказати ж бо соромно… Хоч би ще з тією, пристойною, а то… Господи, кого я виростила?! Кого? Лесбіянка! За що, за що мені таке покарання?!
– Хто лесбіянка? – так і не змогла зрозуміти Марійка.
– Марш у свою кімнату! – гучно гаркнула мама. – І щоб до наступного іспиту звідтіля ні ногою! Сама тебе на ключ замкну! На горщик ходитимеш! А я сходжу в цей «Центръ», розшукаю там цю Килину, і вона мені всі гроші до копійки назад поверне. І все, що тобі поробила, безкоштовно виправить. А ти, алкоголіку, йди та проспись… Мало тобі, що друга свого угробив, – нехай Колі земля буде пухом, – так ще і дочку свою споюєш!