Лада Лузина – Меч і хрест (страница 39)
– Замовкни, дурко! – страшно заревів батько і стиснув щелепи.
– У кімнату, негайно! – завила мати на Марійку.
– Я не можу, – ледве чутно заперечила та. – Я мушу… – Вона з надією поглянула на тата, але побачила, що він знову дивиться на неї, як на Мурзика, якому не слід бути присутнім при потворній дорослій сварці.
– Або ти зараз же йдеш у свою кімнату, або щоб ноги твоєї більше не було в домі! й матері в тебе більше немає! Якщо вийдеш звідти, я тобі не мати! – оглушив Марійку материнський крик. – Іди, кому сказала! Ну!
Марійка похнюплено пішла геть під конвоєм матері. Та розлючено видерла ключ, уставлений із внутрішнього боку, й зачинила двері, вичерпно клацнувши замком. Тому його і врізали у дверях Марійчиної спальні, що «не вийдеш зі своєї кімнати» було улюбленим маминим покаранням.
Ковальова спустошено поставила на підлогу свій рюкзак. За вікном погойдувалося ще голе й незахищене кругляччя каштанів.
Кімната здавалася чужою. Відчужено знайомою й аскетичною. Лампочка під стандартним плафоном на білому дроті. Товста тристулкова жовта шафа. Письмовий стіл, накритий склом, під яким були розкладені Марійчині дитячі фотографії та картинки, вирізані нею з різних журналів, – нестерпно убогі порівняно з казковою вежею на Яр Валу, мармуровим каміном, старовинними книжковими полицями, тонконогим бюро з чорного дерева, різьбленим буфетом, наповненим сріблом.
Але зараз все-все-все це раптом здалося їй безглуздим і надуманим.
А може, і не було ніякої вежі, не було кішок, які розмовляють, і темношкірої книги Києвиць? Адже якби все це було, хіба могла б мати замкнути її в кімнаті, як…
«Як раніше!»
Марійка сіла на край ліжка й опустила обличчя в безсилі долоні.
Мама завжди дорікала їй за те, що вона недолуга. Але якою ж вона могла бути біля такої матері? Адже коли була б іншою, то не змогла б жити поряд із нею. І хоч би якою вона, зрештою, стала б, опинившись біля неї, знову була б такою…
«Як раніше».
І сидітиме тут…
«Як раніше».
Тільки тому, що нездатна сказати матері «ні».
Де ж вона, та сила, про яку говорила їм книга?
Ковальова підійшла до вікна. Її вулиця була однобічною – на іншому боці дороги плескався в сонячних променях чахлий Кадетсько-Шулявський гай, у якому колись давно кияни святкували свою Вальпургієву ніч, – 1 травня – всесвітній шабаш відьом.
Колись, іще до революції, коли на місці нинішніх молодих і незміцнілих дерев, і Марійчиного будинку, і хрущовок, що є сусідами з ним, і вулиць, і кварталів, – усього Солом’янського району, стояв гай – справжній, вирубаний, викорчуваний і зниклий назавжди. І перед світанком поліція підбирала п’яних і голих простолюдинок, які тут лежали під деревами та кущами, і звозила їх у переповнені у зв’язку з відьмацьким святом дільниці.
«А я…»
1 травня – перший шабаш року!
Вона рвійно відскочила від вікна. Підбігла до столу і, злегка піднявши товсте скло, витягнула звідти портрет Булгакова. Потім переконано відчинила платяну шафу, дістала свою улюблену сорочку – татову – смугасту.
Вона йде надовго. Третій поверх. І поруч пожежна драбина. Між іншим, не дуже й страшно…
– Ну що, закипіло? – Дарина вбігла в кухню, притримуючи біля грудей краї махрового рушника. – Боже, як добре після душу! – проголосила вона. – Навіть із господарським милом! Цікаво, Килина що, іншого собі не купувала?
На допотопній плиті радісно вирували дві крихітні срібні каструльки з майбутньою присухою. Поряд сиділа руда Пуфик, не зводячи круглих очей із бульбашок, які викликали в неї неабияку цікавість.
– Мийся частіше. Тобі личить, – добродушно всміхнулася Катя. – Ти вчасно. – Вона скрупульозно звірила текст книги з циферблатом свого годинника. – Через тридцять секунд треба додати нігті з правої руки.
– З моєї? – похмуро уточнила Чуб.
– Твоєї, якщо ти, звичайно, не хочеш, аби він до мене присох…
– Я так зрозуміла, що нігті нам дали зовсім не для краси, а для роботи. Тут половина присухи на кігтях. – Чуб гірко попрощалася поглядом зі своїм прекрасним манікюром і почала старанно обрізати нігті над варивом. – А до тебе б він і так присох… Усі голубі від жінок-вамп пруться. А ти у нас така, що вампішої не буває. А коли не злишся і без окулярів, то взагалі… Уявляю, як тебе мужики дістали!
– Не уявляєш, – чесно сказала Катя. – Дивись! – навіщось оголила вона перед Дариною душу, разом із правою рукою, де, прикритий рукавом піджака, таївся шрам, нерівний, який іще не встиг зовсім зарубцюватися. – Ножем, – пояснила вона. – З ревнощів. І не через те, що зраджувала. Просто все, що занадто, – завжди погано! І занадто велика любов, як горілка, – чоловіки від неї спиваються і дуріють. І коли жінка занадто гарна – теж. Ніхто їй не вірить. І будь ти хоч Пенелопою, нічого від цього не зміниться.
– Тому ти себе спотворювала? – співчутливо запитала Дарина.
– І тому також, – спокійно погодилася Дображанська, – але більше через бізнес. Гірше нічого немає, коли у кожного другого, з ким ти перетинаєшся, дах їде. Тобто, звичайно, якщо з кожним спати, вони тобі все зроблять і все підпишуть. Але тоді плакала твоя репутація. Спати для кар’єри можна тільки з кимось одним – це нормально. А інакше не встигнеш озирнутися – по руках підеш. Тільки «ні» говорити – теж не вихід. Тут же починається нескінченна тяганина, кожне питання двісті років вирішується. І навіть не тому, що тебе тупо ставлять перед фактом: або в ліжко, або «кіна не буде». А вже через те, що їм зайвий раз тебе побачити хочеться та пококошитися перед тобою, які вони значні та круті…
– І що, окуляри допомагали? – недовірливо уточнила Чуб.
– Окуляри, стрижка майже під нуль, костюми під горло. Ніщо так не відлякує чоловіків, як стерво з лесбійськими звичками. А що у них усередині однаково булькає – не мої проблеми, мені головне, щоб лізти боялись. Але тепер мені ніхто не указ! Тепер я всіх послати можу!
– Значить, ти віриш у нашу владу? – заінтриговано поглянула на неї Дарина. – Просто я, чесно кажучи, не зовсім поки що розумію, в чому вона… Ну, в чому ця сила, яку нам нібито передали? Ну, літати – так! Квартира – круто! Волосся й нігті у нас відросли – можна на манікюрниці економити. А кішки, що розмовляють, – узагалі геніально. Але самі ж ми анітрохи не змінилися, залишилися такими, якими й були.
«Не ми, а ви», – подумки заперечила їй Катерина, вдивляючись у глибину власного «Я», де знову й знову розвалювався триповерховий будинок, одягнений у сріблясту плитку.
Вона знову витягнула руку і тріумфально клацнула пальцями.
У грудях вирувало свято!
– Ну, волосся й нігті – вже дещо, – втішила вона переможену суперницю. – Це означає, що у нас відбулося повне оновлення організму. І кальцію, й усього – вище за норму. Ми зараз такі, якими нас природа створила, до того як цивілізація згидила… Ти краще не відволікайся! – повчально постукала Катя нігтем по сторінці. – Тут усе по секундах вивірено.
У кватирці з’явився презирливий кіт Бегемот, перестрибнув із вікна на буфет і тривожно принюхався. Одночасно з ним до кухні увійшла Білосніжка Беладонна, підвела акуратну мордочку, пирхнула, чхнула і, витягнувши «милицею» задню лапу, почала зосереджено «намивати гостей».
– Ага! Тепер вас залишилося тільки віджати, – повідомила двом своїм каструлькам Дарина. – Рідину з тебе додати в напій. Вичавки з тебе присипати, перемішати, додати чорного перцю та зав’язати у вузлик разом із ім’ям присушеного. Чи присушуваного? Тю, – безтурботно засміялася вона, – а як Сані звуть? Олександр чи Олексій?
– Може, і Єлисей. – Катерина згребла книгу зі столу і перемістилася з нею на підвіконня.
– Найсмішніше, що, можливо, взагалі Вася, – весело реготнула Чуб. – Хіба мало хто собі який псевдонім бере… Гаразд, напишу Саша. Якщо одна присуха не спрацює, я його другою доб’ю!
Дарина кострубато надряпала гадане ім’я на клаптику паперу та старанно віджала буру масу.
– Та-ак… – Катя закусила губу. – Виявилося, відшукати легкотравне переможне зілля було нітрохи не легше любовного. Бичаче серце, – пробурмотіла вона собі під ніс. – Це ще сяк-так…
– Знайшла щось цікаве? – кинула Чуб через плече. Вона обережно влила три столові ложки присухи в принесену Катею пляшку коли і самовдоволено помилувалася результатом.
– Просто.
Кращий спосіб збрехати – сказати частину правди. Цю істину Катя засвоїла ще з дитинства!
– …у мене сьогодні боксерський поєдинок. Думаю, чи не приготувати переможне зілля. Чом би, власне, й ні?
– Боксерський! – прийшла в захват Дарина. – Де?
– У приватному клубі. Таке життя напружене, треба ж якось стрес знімати.
– От кру-у-уто! І правильно! – активно закивала Чуб, остаточно визнавши в Каті «свого брата». – Це Мася у нас, книжкова душа, відразу дибки стає: не можна та не можна! А я вважаю: пішла така лихоманка, дій – за повною програмою!
Кіт раптом плигнув із шафи на підвіконня, стривожено ткнувся мордою в Катин ніс і, замурчавши, немов карликовий трактор, почав віддано тертися шиєю об її руку.
– Ти поглянь, – здивувалася Чуб. – А вчора лише кричав на нас, як проклятий.
– Нагулявся за добу. Тепер жерти хоче, – саркастично гмикнула Катерина. – Я їм корму купила. Ти хоч кастрований, чуєш, звіре?