Лада Лузина – Меч і хрест (страница 37)
– Присягаюся мамою! – емоційно запевнила Дарина, підхоплюючись із місця і намагаючись зображувати епохальну подію в особах. – Я навіть не зрозуміла, як це сталося. Раптом бац – мітла у мене під задом, і я на ній! Скло вщент – брязь! Бачиш? – самовдоволено показала вона свої поцятковані пластирами руки. – А потім, коли ми з Мусею, тобто з Марійкою, думали: нам зовсім гаплик, зараз менти приїдуть і заметуть, і хрін ми їм що доведемо – вона тут як тут, сама підлітає. Знаєш, що я думаю, – несподівано перервала свій сумбурний монолог вона. – Мені здається, мітла – це ми!
– Тобто? – зацікавилася Катерина.
– Як тобі це пояснити… – наморщила лоба Дарина. – Якщо в глибині душі ти не віриш, що вона не злетить, – вона і не злітає. Бо щоб вірити в диво, треба бути трішечки дуркою! А ще краще – зовсім дурною! І ось коли я здуру до вікна рвонула, вона відразу кинулася туди разом зі мною. Я хотіла втекти, і вона відразу підлетіла до мене і понесла нас геть. Вона – ми!
– Тобто, – серйозно уточнила Катерина, – мітла підкоряється нашим бажанням?
– Ні, вона і є наші бажання. Тільки справжні, а не абстрактно-теоретичні. Ти віриш мені? – занепокоїлася Дарина.
– Звичайно, вірю, – усміхнулася Катя. (Після того, як за бажанням її пальців кам’яний будинок розвалився, немов картковий будиночок, не вірити їй було б, щонайменше, смішно!)
– Хочеш спробувати? – завелася Чуб. – Присягаюся, це крутіше, ніж усе на світі! Крутіше, ніж з парапланом. Одне погано – палиця страшенно між ніг натирає. І як вони на цьому літали, не розумію! Треба буде у Муськи сідло забрати, вона, мабуть, однаково сама літати здрейфить.
– Які проблеми? – променисто всміхнулася Катерина і, підчепивши чорну слухавку, закрутила заїдаючий диск. – Гена? Я! Як тільки довезеш дівчину додому, жени в спортивний магазин і купи мені велосипед. Ні, два велосипеди!
Дарина збентежено кліпнула очима.
– Другий – мені? – спитала вона. – Та ти просто супер! Просто землепотрясна баба! Ой… – заметушилася по кімнаті Землепотрясна. – Пробач. – Ставши рачки, вона витягла з-під канапи Катину сумочку й хутенько струсила з неї гіпотетичний пил. – Я вчора спеціально її прихопила, боялася, що загубиться. Тільки ми звідси трохи грошей узяли, щоб із таксистом розрахуватися.
– Нормально, – заспокоїла її Дображанська. – У тебе, взагалі, з грошима як?
– Ніяк, – неприязно стенула плечима Дарина. – Глибока фінансова депресія.
– Тримай. – Перекладаючи необхідні речі з учорашньої сумки в сьогоднішню, Катя вигребла з учорашнього гаманця ввесь золотий запас і простягнула його їй. – Це вам із Марійкою на поточні витрати. Ми ж тепер усі в одному човні, еге ж?
– Еге… – Дарина вилупилася на неї, як на картину «Явлення Христа народові».
Метаморфоза, що сталася з монструозною Катею після удару головою об бетон, здавалася їй іще неймовірнішим дивом, аніж опівнічні польоти на мітлі!
– І купи собі нормальний одяг. Тут бутик «Сафо» поруч. Ти ж у цьому на вулицю не вийдеш…
Дарина розгублено оглянула власне неподобство: мінімалістську спідницю, безнадійно розірвану під час запаморочливого кульбіту у вікно музею, в комплекті з майкою-топом, тріснутою під пахвою по шву, яка, правду кажучи, вже сильно пахла потом. Чарівні властивості «дезодоранту» з екстрактом тирлич-трави явно не включали функцію антиперспіранту.
– Але, – завагалася Дарина, – Муся може зателефонувати будь-якої хвилини.
– А я тобі свій мобільний дам. – Катя спокусливо затрясла в руці свій новознайдений телефон із титановим корпусом і кнопочками зі щирого золота.
– Так вона ж його не знає! Тільки цей, – засмучено ткнула Чуб у місцевий апарат. – А ми навіть домашнього в неї не запитали. От дурки!
– Нічого, якщо Марійка з’явиться, я тобі відразу передзвоню, – солодко запевнила її Катерина.
– Ні, – рішуче відмовилася від магазинної спокуси Чуб. – Не буду я зараз по бутиках шопінгувати. У Марійки батька пов’язали. А вона – моя єдина подруга. Раптом їй допомога знадобиться. Та я однаково збиралася в клуб за своїм манаттям їхати. До речі, про клуб…
Дарина квапливо повернулася до книги.
– Чор… – Катя спішно вдарила себе по губах, пристукуючи останню літеру.
«Вирубати її к бісу? – недобре подумала вона. – Але ж, оклигавши, ця соска зрозуміє: я тепер поза командою».
Але виходило: або
– Розумієш, – довірливо заворкувала Дарина, – мені одного кекса приворожити потрібно. Я знічев’я побилася об заклад, що спокушу його до шостого вечора. А він узагалі голубий!
«Що-що? – вражено звела брови Катя. – На «мерседесі» поле оремо!!!»
Використовувати книгу Влади, за право лише поглянути на яку обгорілий іноземець Адріан готовий був заплатити п’ятдесят штук без торгу, заради такої приголомшливої нісенітниці!
«От ідіотка! Дитячий садок, друга чверть!»
Катині пальці враз обм’якли, а настрій знову став безхмарно-солодким і передвідпускним. Навіть якщо ця дурка-Дарина приворожить оптом усе блакитне кодло Києва, як її ідіотська перемога може зашкодити їй – істинній – К. Д.?!
– І коли ти туди збираєшся?
– Та як тільки, так одразу! – озвалася захоплена дурка. – Тільки знайду що-небудь відповідне. Так страшенно жаль мопед віддавати… Ну, і Мусиного дзвінка дочекаюся, звичайно.
– Гадаю, якщо вона не з’явиться за годину, тобі самій треба їхати до неї, – повчально сказала Катя.
– Точно, – затрясла головою Чуб. – У неї ж мій мотик у під’їзді припаркований. Виходить, так і так потрібно!
Нітрохи не зніяковівши попередніми невдачами, Ізида Пуфик безкомплексно стрибнула Дарині на коліна, продовжуючи голосно і радісно муркотіти.
– Ну і нахабна худобина! – спересердя заволала Чуб. – Її скидають, як мішок, а в неї навіть настрій ні на секунду не зіпсувався!
– Когось вона мені дуже сильно нагадує, – поблажливо посміхнулася Катерина.
Пуф поставила передні лапи Дарині на груди і вдоволено полізла цілуватися, тицяючись ангельськи рожевим носом у Даринині розлючені губи.
– Гаразд, – здалася Чуб, цмокаючи кішку в рожевий ніс.
– Merci, – несподівано профранцузила руда з яскраво вираженою українською говіркою. – Тл-ридцяте заклинання спл-робуй, – вона гаркавила з французьким прононсом.
– Тридцяте? – Перемахнувши декілька сторінок, Дарина вимогливо простудіювала очима рядки. – А де взяти голубині яйця?
– У холод-д-дильнику. – Кішка завалилася на спину, підставляючи ніжний круглий живіт для подячного погладжування.
– Ні, ти не Пуфик – ти пузик на чотирьох ніжках! – розвеселилася Землепотрясна, почухуючи її неперевершене черевце. – До речі, тридцять перше теж нічого. його навіть пити не потрібно. Тільки приготувати і розвернути. Шкода, доведеться нігті різати…
– Тл-ридцяте віл-рніше, – блаженно мовила Беладонна, відкидаючись назад і витягаючи передні лапи так, немов вона збиралася зробити «місточок». – Дл-руга стихія ненадійна…
Про що вона, Дарина однаково не зрозуміла і спантеличено почухала ніс.
Їй завжди хотілось усе, і тому вибирати було дуже важко. І зазвичай із двох уподобаних у магазині суконь вона в результаті вибирала… обидві.
– О’кей, – як і ведеться, всілася вона на два стільці. – Зготую і те й інше, щоб напевно. – І, підхопивши правою рукою вібруючого Пуфика під пузо, а лівою – книжку під пахву, гордо пройшла на кухню.
Розділ дванадцятий,
Перед світанком… і у гаї, і по ярах валялися сотні сплячих і п’яних як ніч, переважно напівроздягнених або догола роздягнених злодюжками. Особливо багато валялося зовсім голих. І літніх, і молодих жінок, і дівок.
Марійці здалося, що в неї віднімаються руки – вони заніміли, й ватні пальці відмовлялися підкорятись її наказам.
Її руки намагалися знепритомніти від страху! І, стоячи на запорошеному килимку біля дверей своєї квартири, Марійка несподівано зрозуміла: все, що сталося з нею, не має ніякого значення. Тому що тільки-но вона почула у слухавці голос своєї матері, вона перестала бути захисницею Міста, значною, винятковою та мудрою, тією, яку експресивна Дарина щиро величала «генієм», і навіть сама королева Катя шанобливо заглядала їй у рота… Тут, у маленькому світі своєї сім’ї, королівство якого обмежувалося п’ятдесятьма метрами трикімнатної хрущовської квартири, Марійка Ковальова була лише підлітком, який відбився від рук, не ночував удома дві доби підряд, – і для «тут» її вчинку не було ніякого виправдання.
Вона неприязно затрясла занімілою кистю, і рука з ключем, яку зусиллям волі хазяйка змусила піднестися до замка, виявилася найважчою річчю, яку їй будь-коли довелося піднімати.
Ні в «Центрь Старокіевскаго колдовства», що шпурнув до її ніг першу в її житті смерть; ні на Старокиївській горі, що зустріла її стовпом вогню та страшним пророцтвом «Ви – помрете!»; ні під вікнами російського музею, який завивав сиреною, що загрожувала їй реальною статтею за «співучасть у крадіжці зі зломом», – Марійці не було так страшно!
«Невже батько справді заарештований… Ні!»
У животі скам’яніло, наче вона напилася води з цементом. Марійка відчайдушно вдихнула повітря, намагаючись зігріти страх, що крижанів усередині, і рішуче зробила крок у коридор, боячись навіть уявити, що зараз скаже їй мати.