Лада Лузина – Меч і хрест (страница 35)
Стенувши колючими від уранішньої прохолоди плечима, Марійка повернулася до кімнати й погладила темношкіру книгу.
Дарина спала на канапі, зануривши ніс у ніжну шию Ізиди Пуфик, – мордочка кішки влаштувалася на Дарининій щоці, а дві передні лапи зовсім по-людськи обіймали Даринину шию. Вигляд у обох був абсолютно ідилічний. Скоса поглядаючи на свою безсонну хазяйку, сувора Беладонна мовчки бродила по виступах книжкових полиць. Марійка хитнула головою, дивуючись, як кішка утримується на такій вузькій «доріжці». Спіймавши її погляд, киця манірно й повільно потерлася шиєю об корінці книг.
Зітхнувши, Ковальова вкотре окинула невсипущим поглядом кімнату, вишукуючи відповідь, яка позбавила її сну. І спіткнулася. Їй здалося: терези в руках блакитної «візантійки» над каміном змінили своє положення – відучора ліва чаша опустилася трохи нижче…
Пролунав гуркіт.
– Ну що іще? – сонно промимрила Дарина. – Котра година?
Беладонна стояла на полиці, незворушно поглядаючи на звалені нею книги. Марійка поглянула на годинник – старенька віддана «Чайка» на її руці показувала 6.15 ранку.
– Початок сьомої. – Марійка акуратно зібрала розкидані томи, зверху опинилися два художні альбоми. – Врубель. І Васнецов! От до речі!
– Фе, рань яка. І чого тобі не спиться? – плаксиво обурилася Дарина Чуб.
– Даринко, я знаю, хто ми! – безжально добудила її збуджена подруга. – Ми не відьми! Ми – захисниці Києва! На зразок трьох богатирів.
– Так що, нам тепер і поспати не можна? – розсердилася Дарина.
– Розумієш, – неспокійно відзвітувала новоявлена захисниця, – я все думаю, кому знадобилося різати цю картину?
Вона допитливо подивилася на врятованих Дариною «Богатирів», що сиділи верхи на трьох різномастих конях, – чорному, білому та рудому. Просто як їхні кішки!
– Уявлення не маю! – незадоволено відбилася Чуб, занурюючи обличчя в подушку. – От якби її вкрасти хотіли, було б зрозуміло – вона ж напевно неміряних грошей коштує. А так, якому божевільному ці три «Богатирі» заважали? І яке відношення до нас має Васнецов? Він же взагалі російський художник, у Третьяковці висить.
– Ну… – Марійка вже уткнулася в передмову, звіряючи забуті нею дані (Білет № 14. Питання 1. Культура України кінця XIX – початку XX ст.). – Васнецов десять років жив у Києві, на Володимирській, 28. Це він розписав наш Володимирський собор, найгарніший у світі! Дивися! – радісно показала вона улюблену репродукцію Дарининій байдужливій потилиці. – Це князь Володимир!
– Святославович? – неприязно уточнила потилиця Чуб.
– Так, син Святослава Ігоревича й онук княгині Ольги. А ще саме тут, у Києві, Васнецов працював над двома своїми найвідомішими картинами «Іван-царевич на сірому вовку» та «Богатирі». А вже потім «Богатирів» купив Третьяков у Москві.
Скуйовджена голова Дарини жваво виринула з подушки:
– І тільки-но ця картина повернулася до Києва, її відразу спробували знищити! Дивно… – мовила вона.
Позбувшись лежанки у вигляді Дарининої щоки, Пуфик незадоволено сплигнула з канапи. Але відразу ж повернулася назад і діловито понюхала обличчя Дарини: вона чи ні?
– Що, жерти хочеш, кицю? – зрозуміла її Чуб. – Як гадаєш, – звернулася вона до Ковальової, – рундуки вже відкриті? Потрібно терміново збігати купити щось, інакше я помру просто зараз. А ти пам’ятаєш, як ми вчора літали?! Оце було що-о-о-сь!!!
– Я ввесь ранок книгу переглядала, – спробувала повернути її до богатирської проблеми Марійка. – Думала: раптом там є про такі випадки. Але вона – безрозмірна! – Студентка обдарувала товсту книгу ніжним поглядом (судячи з усього, в устах історички це був найсолодший із компліментів). – А в перших розділах самі замовляння та зілля. Є навіть, – соромливо хихикнула вона, – спосіб, як визначити вагітність одразу після….
– Сексу? – пожвавилася Дарина. – І як?
– Тут написано, що Києвиці достатньо заглянути в жіночі зіниці, й вона побачить у їхній глибині вогонь нового життя. Гарно, правда?
– Нічо… А як голубих приворожувати, там є?
– Не знаю, – здивувалася Марійка. – А взагалі, присухи багато. Тобто рецептів, як присушити людину до себе.
– Це якраз те, що мені потрібно! – Чуб ривком сіла в ліжку й почала спішно розшукувати свої черевики, що порозбігалися. – Не все ж іншим допомагати, треба й собі!
– Але мені здається, – завагалася Марійка, – ми не мусимо використовувати це закляття на зло. А присушувати когось проти волі…
– А давай, – відважно запропонувала Землепотрясна, – зробимо спочатку для рівноваги щось дуже хороше, а потім можна буде зробити щось погане! – І, побачивши Марійчине витягнуте обличчя, нудотно проспівала: – Ну яка ж ти все-таки, Мусю, зануда! Ой, перепрошую: Марія-зануда. Чуєш… – роздратовано прислухалася вона. – Здається, особистий монстр наш завітав! І цій не спиться. Де ви тільки такі на мою голову взялися?!
Із коридора долинуло дряпання ключа в замковій шпарині та звук дверей, що відчинялися.
– Зараз знову нам мізки паритиме! – передбачила Дарина. – А ми їй у відповідь розповімо, як ми літали! От вона вкакається! – Землепотрясна заздалегідь розтягнула губи перед початком свого запаморочливого тріумфу.
До кімнати впливла Катя з трьома пляшками кока-коли в руках і пухким пакетом із бутербродами.
Вигляд у неї був абсолютно приголомшливий – вона всміхалася!
– Salve! – вітала вона їх.
– Привіт… – Губи Дарини розгублено обм’якли. – Це що, нам? Так, ти… виявляється… людина. А де твої окуляри? – здивувалася Дарина.
– Вони мені більше не потрібні, – весело констатувала прибула. – Там були прості скельця.
– Щось подібне до забрала? – невпевнено припустила Марійка.
– Ти що, спеціально себе спотворювала? – вгадала Чуб.
Катя радісно засміялася.
Дарина приголомшено затрясла косами:
«Як підмінили! Чи, може, вона вчора так сильно вдарилася головою?»
– Як ти після вчорашнього, оклигала? – постаралася бути люб’язною Землепотрясна, жадібно зламуючи пакет і запихаючи в рот Катин чизбургер.
– Усе о’кей. – Катя явно підчепила цей ОК у неї. – Машину полагодили! Конкурентів завалено! А офіс згорів, і на роботу йти не потрібно! Я туди взагалі більше ніколи не піду!
«Точно, – зітхнула Чуб подумки, – струс мозку!»
– Тільки снилася потім усяка дуранина, – із сумнівом завершила монолог поведена, остаточно підтвердивши Даринину версію.
– А в книзі написано: всі сни Києвиць – віщі, – продемонструвала набуті знання Марійка.
– Усі? – Катя дивно посерйознішала. (Хоча ще вчора відмахнулася б від такої заяви як від докучливої мухи!)
– Тоді колися, що бачила? – ввічливо поцікавилася Дарина, дивлячись на Катю з-під нахмурених брів.
– Спочатку, – старанно почала поведена, звертаючись, втім, до самої Марійки, немов сподіваючись, що та негайно розшифрує її загадкові сновидіння, – мені снилося, ніби я на нашій горі. А якийсь дядько з бородою веде мене до сусідньої. І називає відьмою й чомусь Маринкою. І ще він ніби зрадив мене з якоюсь жінкою, і я злюся. Тільки це давно було – років тисячу тому! – Катя задумливо помовчала. – А потім інший дядько, професор, ніби знайшов якусь річ. Але пізніше, десь до революції. А я ніби дружина того професора, яка наполягла, щоб чоловік її в київську Лавру відніс. І ще до нас у гості прийшов чоловік. Невідомий – я його всього один раз у «Центрь колдовства» бачила. І образ розпливчастий, одна рука з каблучкою.
– Можливо, ти була відьмою ще у своїх минулих життях? – зробила буддистський висновок Марійка і, подумавши секунду, кинулася в коридор за своїм рюкзаком.
– Хлопець із «Центра»? І каблучка з блакитним каменем? – ревниво перепитала Дарина, роблячи з почутого зовсім інші висновки. – А чого це він тобі сниться? Він тобі що, сподобався?
– Що там може подобатися? Блондин гарненький, – байдуже відхрестилася та.
– Він був рудий! – насупилася Чуб, уражена, що хтось наважився бачити уві сні її передбачувану майбутню власність.
– Рудуватий, блондин – це одне і те ж саме, – Катя примирливо всміхнулася, закриваючи безглузду тему.
– Ні! – повернулася Марійка з брошурою Дарининого діда в руках. – Тут написано, що душа відьми вилітає з неї чорною кішкою і вирушає навпрошки в пекло…
– Дай мені дідуся! – зраділа новій зустрічі Дарина. – Ну, він дає! «Душа відьми вилітає чорною кішкою. Серце відьми – жаба. Відьма не може ввійти до церкви. Відьма не може вийти з будинку, якщо біля порога стоїть перевернутий віник. Чорти, як собаки, віддані відьмі до смерті».
– Та невже? – гмикнула Катя, ще не знаючи, як ставитися до цієї подвійної інформації. – Гаразд. Розкажіть краще, чим учора все закінчилося? – питально покосилася вона на Даринині прикрашені пластирами кінцівки.
– Звичайно, – спалахнула Ковальова. – Це ж найважливіше! На небі спалахнули три червоні вогні. А потім ми побачили…
– Я теж, – кивнула Катя. – Церкву.
– Із зеленими куполами? – понадіялася Чуб.
– Ні, з блакитними. У золотих зірках.
– У зірках у нас тільки Видубицький монастир… – Марійка розгублено відклала цю інформацію вбік, іще не знаючи, з чим і як її пов’язати. – А я – музей. І ми з Дариною були вчора на виставці Васнецова. Точніше, – поправила вона себе, – Дарина була.
– Ага. Там один божевільний, – палко підхопила тему Чуб, – намагався одну картину порізати. А я його зупинила! Але це що… Потім ми літали! Над Києвом! На мітлі!