Лада Лузина – Меч і хрест (страница 34)
Вона не пам’ятала, коли востаннє почувалася такою блаженно-щасливою.
Напевно, ніколи!
Десять років Катерина Дображанська була артисткою цирку, яка, напружено розставивши руки, намагається утримати на кінчиках пальців гойдливу піраміду з десятків куль, – прибутки, реклама, податки, зв’язки, власну репутацію і престиж. І ось зараз, блаженно відкинувшись на спинку і заклавши долоні за голову, вона умиротворено дивилась, як її невидимі кулі посипалися на підлогу, – закочуючись під шафи та канапи, – непотрібні, дріб’язкові, безглузді.
Бо на світі існувала влада, могутніша за гроші та зв’язки.
І ця влада – та сама, за яку сімдесят років тому Гітлер віддав би третину своєї країни, – належала їй!
– Дожвольте дати вам поладу, – нагадав про себе Чорт. – Якщо ви бажаєте дошягти іштинної влади, не повідомляйте вашим подлугам, що вибіл уже жлоблено. Не подавайте виду, будьте люб’яжні ж ними. І, знайшовши момент, жабеліть книгу шобі. Вони не мусять колиштуватишя нею, інакше…
– Ясно. Закрили тему.
Катя самовдоволено потягнулась і, відірвавшись од крісла, підійшла до свого улюбленого пастушого годинника, що рекламував 5.15 ранку.
– Вони ще сплять, – посміхнулася вона. – З ними ж не станеться нічого поганого? – примхливо заявила Катя, дивлячись на свого чорного раба. – Я не бажаю, щоб із Марійкою…
– О, жовшім нічого поганого! – поспішно запевнив її персональний Чорт. – Якщо не блати до уваги того, що вони плоглають.
Катя кивнула і любовно погладила високу зачіску пастушки-маркізи.
– Ні, ви мусите пообіцяти мені!!! – заволала вона раптом, корчачи страшні, істеричні гримаси.
І обернулася.
Її кімната зникла…
Розділ одинадцятий,
…з науковою тверезістю пояснив Прахов історію Кирилівського храму, наново «відкритого» ним. Повністю відкинувши легенду, що огортає цю історію, чим він дуже пишався.
Перед Катею лежав кабінет із картинами Шишкіна, Куїнджі й Крамського на стінах. Із масивним, заваленим купою креслень, ескізів, фотографій і хромолітографій письмовим столом, за яким височів широконосий, рум’яногубий і пухнастобородий чоловік у круглих професорських окулярах і оксамитовій домашній куртці, який схвильовано і збентежено крапав у чарку мікстуру з блакитнуватої склянки.
– Ангеле мій, заспокойся! Ти сама на себе не схожа. Випий валер’янових крапель, – сказав він.
Їй?!
Катя нестямно огляділася, зафіксовуючи поглядом безцінні підписи на картинах.
Це оригінали! Звідки вони тут? Де вона?
Її оточили незнайомі шафи, речі та книги. І тільки пастушка-маркіза, що прилипла до долоні, незворушно стояла на тому самому місці, байдуже посміхаючись їй золотою галантною посмішкою.
– У тебе розладнані нерви… Люба, я просто не розумію… – Рум’яногубий ішов до неї, пахнучи м’ятною валеріаною.
– Хто ви?! – хотіла була заволати Дображанська, яка розуміла ще менше за нього. Але замість цього заволала так паскудно та верескливо, що їй стало бридко від самої себе. – Не смійте обходитися зі мною, як із дитиною! Ви знайшли його в Кирилівських! Це Він! Ви не маєте права залишити його собі! Я настійно вимагаю…
– Душко, це казки! – вкрадливо заперечив стривожений очкарик, боязко простягаючи їй утішливу чарку. – Усе, що має відношення до Кирилівської церкви та печер під нею, ґрунтовно вивчено мною. Я наново відкрив для Києва цей храм і, як професор, можу довести тобі науково…
«Так він таки професор! Треба ж…»
– Якщо ви негайно не пообіцяєте мені віднести його в Лавру, я піду від вас! Зараз же! – навела Катя професорові зовсім не науковий, але куди дієвіший аргумент.
– Гаразд, гаразд, голубко, заспокойся, – обм’якнув учений, дивлячись на неї стривожено – так, мовби не вірив власним вухам і очам.
– І накажіть, аби неодмінно в Успенську! – чванькувато наказала йому Катерина.
І з однієї цієї короткої репліки зрозуміла, що грає з нероз’ясненим професором, як кішка з мишею, – в ній був царствений деспотизм і незрозуміла, прихована зловтіха.
– Я вчиню, як ти просиш, люба, позаяк це так важливо для тебе. Але я й не розумію. Не розумію! – заплакав професор. – За без малого двадцять років нашого шлюбу.
«Так він мій чоловік? Я божеволію!»
Катя перелякано доторкнулася до свого чола…
У кабінеті стало нестерпно душно.
Рум’яногубий чоловік в оксамитовій куртці, та його професорський стіл із кресленнями, та стіни з Шишкіним і Куїнджі віроломно попливли кудись ліворуч.
– Дмитро Владиславович завітали, – долинув звідти дівочий голосок.
Катя повернула голову, що, здається, плавилася, але побачила лише русявий проділ і високу й темну пляму, що відразу ж затулила його.
Пляма потяглася до неї. Попросила:
– Дозвольте ручку, мила Еміліє Львівно!
Катина розм’якла долоня опинилася всередині випещеної чоловічої руки, і на безіменному пальці її сидів масивний срібний перстень із блакитнооким каменем… Але каблучка не втримала Катю – її раптом занудило, захитало, нестримно потягнуло на підлогу. Підлога кинулася до неї й боляче забила. Потім затихла.
– Моя Яшна пані! – заклопотано загугнявив згори метушливий голосок. – Жараж! Жараж вам штане значно краще!
Катя насилу підвела важкі повіки і з полегшенням побачила на стелі свою рідну бронзову люстру.
– Я бачила… – вагаючись мовила вона, безжально витрушена зі свого дивного видіння й оглушена від удару об підлогу.
– Не жвольте тулбуватишя, моя Яшна пані! – запобігливо прошепелявив дбайливий Біс. – Че тлапляєтьчя. Від великої пелевитлати внутлішщньої енелгії. Ошобливо коли пелший лаж… Жараж вам штане краще! Повілте!
– Послухай, – спохмурніла Катерина Дображанська, обмацуючи забиту голову. – Я, здається, забула запитати в тебе про найголовніше. Хто такий твій К Д.?
– Мій К. Д.? – солодко перепитав її Біс.
І в його вібруючій захватом інтонації прозвучало стримуване, пристрасне та вірнопідданське тріумфування, що вихоплювалося назовні:
– Хіба ви не жложуміли, моя Яшна пані?! К. Д. – че ви!
Світанок шостого липня застав Марійку Ковальову на майданчику безперильного балкона (на який вони приземлилися вчора з Дариною, благополучно проігнорувавши сходи під’їзду), де вона сиділа, обійнявши мерзлякуваті коліна, і зачаровано вдивлялася в прозріваюче небо першого дня свого нового життя.
Учорашній день був лише плутаною чернеткою із множиною помарок і помилок. Нинішній зводився над її Києвом-Златоглавом, Містом хмар і гір, давньою Столицею віри і владик Русі, Градом вічним, страшним і святим, який вона, котра народилась і прожила тут усе своє нехитре життя, побачила зараз уперше.
Її колишній Київ існував для неї лише у мріях – був померлим, книжним, завченим до автоматизму й давно вже нереальним. Тоді як Київ живий обмежувався нечисленними та позбавленими індивідуальності замальовками побуту: двором її будинку і засміченим Кадетським гаєм, запльованими зупинками та метушливими продуктовими магазинами, бібліотеками, музеями, інститутом…
І раптом Місто ввалилося в її життя, заповнивши його все до країв, і пласкі історії з підручників, перекази та легенди несподівано набули об’єму, запаху та крутизни реальних гір, вулиць і будинків. Далеке, як утомлена казка, минуле і подрібнене рутинне сьогодення злилися в єдине й неподільне – завжди. Точно так, як і бездумна назва вулиці Ярославів Вал несподівано набула для Марійки одвічного, важливого та вічного сенсу.
Тут (вона ж знала це з першого курсу!), від Золотих воріт у Київ, проходив високий вал, що захищав Град од ворогів. І можливо, тисячу років тому, на тому ж місці, де сидить зараз вона, сиділа на варті її прапрапопередниця.