Кшиштоф Борунь – Поріг безсмертя (страница 9)

— Справа вельми делікатна. Я сказав дружині, що вчора ми з вами відверто розмовляли, і я вам цілком довіряю. Вам треба зараз же поїхати в Пунто-де-Віста. Ми дуже вас просимо… Ясна річ, всі витрати беремо на себе. Дружина чекає на вас у «Каса гранде», в сеньйора да Сільва. Це за три кілометри від села. Ми дуже просимо. Це пильна справа.

Така пропозиція захопила мене зненацька.

— У чому, власне, річ?

— Даруйте, але вам усе пояснить дружина. Там, на місці. Ви поїдете?

Я не збирався створювати штучних перешкод, тим більше, що загадка смерті Браго інтригувала мене дедалі дужче.

— Я, щоправда, хотів посидіти цю неділю вдома й трохи попрацювати, але, врешті-решт, коли так уже треба — поїду, — сказав я.

— Я дуже радий! Ми будемо вам безмежно вдячні! То я можу зателефонувати дружині, що ви вже їдете?

— Атож. Я вирушу найпізніше за годину.

Поклавши трубку, я глянув на Катерину, що стояла в дверях, зацікавлена розмовою. Нараз мені сяйнула думка.

— У тебе сьогодні багато роботи?

— Ні. А чому ти питаєш?

— Я хочу запропонувати тобі прогулятися. Вона кивнула.

— Пунто-де-Віста?

— Так. Можливо, при нагоді відвідаєш професора Боннарда… Ну, то як? Згода?

— Боюся, що засну з тобою в дорозі. А водії цього не люблять.

— Я дозволю тобі спати стільки, скільки твоя воля. Ну, їдемо?

— Їдемо! — усміхнулася Катерина, але враз ніби тінь майнула по її обличчю.

— Буде ексгумація?

— Не думаю.

Вона полегшено зітхнула.

VI

Катерина була справді дуже стомлена і проспала майже дві години. Вона прокинулася тільки тоді, коли я зупинив машину поблизу Пунто-де-Віста, щоб спитати дорогу до «Каса гранде».

— Де ми? — запитала вона, позіхаючи. — Ну й розіспалась…

— За десять хвилин повинні бути на місці.

Катерина потяглася, зітхаючи, і взяла сумочку.

— Я справжня почвара! — промовила вона, роздивляючись у люстерко.

— Навпаки, — заперечив я. — Ти зовсім не втомлена. Тільки трохи заспана та й годі.

— Вигадуєш… — Катерина витягла помаду й заходилася підмальовувати губи. — А навіщо ми, власне, туди їдемо? — спитала перегодом.

— Я тобі вже казав — не знаю. Треба зустрітися з сеньйорою де Ліма. Знаю тільки, що Маріо Браго знову втік.

— Це пов'язане з заповітом?

— Схоже на те. А що ти про все це думаєш?

— Не знаю, — стенула вона плечима. — Загадка може мати багато розгадок…

— Навіть коли відкинути припущення, що Хосе Браго живий?

— Навіть тоді.

— Ти гадаєш, що хтось дописав оці… новинки задля жарту або з інших, невідомих нам міркувань?

— Ні. Це відпадає, якщо зважати на вплив Шалаї. Мені здаються найвірогіднішими три можливості: апокриф, конспірація або машинна композиція. Щоправда, жодне з цих припущень не пояснює всього. І навіть створює нові проблеми.

— Що за припущення?

— Розглянемо все по порядку. Можливо, хтось наслідує Браго. Після його смерті творить «під нього», так само, як свого часу ван Меегерен писав «нові» картини під Вермеєера. Ясна річ, це мусить бути дуже талановита людина. Не менш талановита, ніж Браго. Зрештою, можливо, що Браго залишив якісь записки — начерки або навіть уривки, які той кладе в основу своїх творів. У такому разі це спільний твір, один із співавторів якого — анонімний. У творчості Браго є певна еволюція, навіть якісний стрибок. Він дивно пов'язаний з останніми чотирма книжками… А здається, власник рукописів не зобов'язаний видавати їх у хронологічній послідовності?

— Справді. Я переглядав заповіт. Такої умови в ньому немає.

— Отже, Боннард міг спершу передати видавництву «Поріг безсмертя» й «Сутінки» і тільки пізніше «У криниці» та «Золотий міст». Тим часом «Золотий міст» і «У криниці», видані раніше, написані також, безперечно, перед «Сутінками» й «Порогом безсмертя». У цьому неважко переконатися навіть без обчислювальної машини. Зрештою, еволюція — має яскраву тенденцію до зростання. У «Золотому мості» Браго — сокіл, а в «Сутінках» — уже справжній орел!..

— Он як! Невже все це й справді писала одна людина?

— Із статистичного аналізу стилю виходить, що одна. Але уявімо, що видані останнім часом два романи, збірку оповідань і дві п'єси написав не Браго, а інший письменник. Тоді постає питання: чому? Чому такий видатний майстер пише під чужим прізвищем? Якщо він навіть використав начерки або уривки Браго, то чому він це приховує? І яку роль тут відіграє інститут нейрокібернетики імені Бурта — основний спадкоємець, майже єдиний власник виданих творів? Гонорари одержує наукова установа, а не приватна особа. Тому я й думаю, що йдеться про зовсім інше.

Це — експеримент! Науковий експеримент! Звичайно, і тут виникають запитання, на які немає відповіді, але їх уже куди менше.

— Що ти називаєш експериментом?

— Оці нові твори, можливо, не написав ні Браго, ні жоден інший письменник. Щонайбільше — який-небудь письменник міг їх редагувати.

— То хто ж? — я став нервувати, бо ми вже минули роздоріжжя, і я побачив попереду широку, обсаджену евкаліптами алею, в кінці якої за ажурною брамою вигравали на сонці кольорові стіни великої сучасної вілли.

— Машинна композиція! Спроба творити літературу за допомогою машин.

Це припущення видалося мені неймовірним, але часу на дискусію вже не було. Я доїгав до замкненої брами і подав сигнал. Майже тої ж миті з'явився високий, вбраний по-міському метис і мовчки розчинив важку браму.

Обігнувши квітник перед віллою, я зупинив машину біля головних дверей. На сходах чекали Долорес де Ліма і господар вілли. Да Сільва був ставний, вже немолодий чоловік із буйною темною чуприною й обличчям «римського сенатора», — так його згодом назвала Катерина. На ньому був гарний світлий костюм, а кожен рух чи слово виказували світську людину.

Сеньйора де Ліма явно здивувалася, побачивши Катерину, і аж ніяк цього не приховувала. Да Сільва, навпаки, — як і годилося. господареві й справжньому джентльменові, — не виказав анінайменшого подиву й навіть кілька разів підкреслив свою радість з приводу таких милих відвідин. Далебі, це не була проста ґречність…

Привітавшися, господар провів нас до бару, де лакей у бездоганному смокінгові[8] вже готував прохолодні напої й коктейлі. Вілла була обладнана кондиціонерами, і спеки, яка стояла надворі, тут зовсім не відчувалося.

Ми посідали в крісла, і да Сільва ледь помітним знаком одіслав лакея.

— Я чув од вашого чоловіка, що сталися деякі ускладнення… — мовив я до сеньйори де Ліма, аби почати розмову. Одначе моя клієнтка не підтримала її.

— Сеньйора за фахом юристка чи лікарка? — запитала вона Катерину досить безцеремонно.

— Ні те, ні друге. Я філолог, — відповіла Катерина, ввічливо усміхаючись.

Треба було якнайшвидше розрядити обстановку.

— Я просив доктора Далі допомогти нам. Вона чудовий знавець творчості Хосе Браго, і її дослідження підтверджують відкриття вашого чоловіка, — спробував я розвіяти побоювання сеньйори де Ліма.

— О, це прекрасно! — да Сільва схилив голову в бік Катерини. — Голос ученого може мати в даному разі принципове значення.

— Отже, ви теж припускаєте, що Хосе живий, — сказала сеньйора де Ліма, скоріше стверджуючи, ніж запитуючи.

— Я не дуже в це вірю, — ґречно, але рішуче відповіла Катерина. — Я не бачу сенсу в містифікації.

Сеньйора де Ліма зміряла її підозрілим поглядом.

— Не розумію.

— Я цілком згодний з доктором Далі, — не дав їй докінчити да Сільва. — Це було б надто просте розв'язання загадки.

— Інститут Бурта — солідна наукова установа, — почала Катерина. — Я сумніваюсь, щоб професор Боннард вплутувався в якусь аферу, що пахне криміналом.

— А я думаю інакше, — гостро заперечила Долорес де Ліма. — Чим же тоді ви поясните історію з деревами? Хіба це не доказ?..