Кшиштоф Борунь – Поріг безсмертя (страница 33)
— Про смерть?
Мене це здивувало. Правда, із Боннардових слів вишивало, що Браго не дуже-то щасливий. Та невже оправа зайшла так далеко?
— Тепер ви розумієте? — прошепотів Маріо ледь чутно.
Я довго мовчки дивився на хлопця.
— Ходімо! — нарешті вирішив я, показуючи на сходи, що вели вгору.
Але події розвивалися інакше, ніж я планував. Ще на сходах ми почули піднесений голос матері Маріо.
— … І тебе вже зуміли одурманити! — обурено кричала сеньйора де Ліма. — Ти завжди, був нерозумний, Бет! Нерозумний і довірливий! Але я не дам себе ошукати! Мене ніхто не проведе.
— Стривай, Долорес! — долинув до нас схвильований голос Альберді. — Ти зовсім не розумієш, про що я кажу. Я справді розмовляв оце з Хосе!
— Ти брешеш! Хосе мертвий! А якщо ти з кимось і розмовляв, то не з Хосе. Чи й ти тек уже збожеволів? Що тут взагалі діється? Що зробили з моїм братом? А де Маріо? Ви казали, сеньйорино, що він здоровий, нормальний… А я ж знаю — він теж марить Хосе. Саме тому мені не дозволяють побачитися з ним! Ви боїтеся, що…
— Не хвилюйтесь, — Катерина була на диво спокійна. — Ваш брат не обдурює. Я розумію: те, що ви почули, на перший погляд здається абсурдом. І я так колись думала. Професор Боннард вам усе розтлумачить…
— Я хочу тільки знайти сина! Ви мене не ошукаєте!
— Хутчій! — кинув я пошепки Маріо, тягнучи його за собою.
На майданчику сходів ми трохи не зіткнулися з Боннардом.
— Куди ви поділися? — гнівно засичав він. Потім узяв хлопця за руку і підштовхнув до сеньйори Долорес.
— Іди!
— Маріо! — радісно вигукнула сеньйора де Ліма і підбігла до сина. Вхопивши його в обійми і пригортаючи до грудей, вона обсипала хлопцеве обличчя поцілунками.
Я нишком зиркнув на професора і помітив на його обличчі начебто хвилювання. Але тільки-но він перехопив мій погляд, вуста його скривила вже добре знайома мені неприємна, трохи глузлива усмішка.
— Ну, тепер багато що залежить від вашого адвокатського вміння, — кинув він мені насмішкувато.
— Маріо! Маріо! Якого ж ти наробив мені клопоту… — ридала сеньйора Долорес, не випускаючи сина з обіймів. — Правда, що ти повернешся додому? Ти більше не втікатимеш? Ну, скажи, Маріо! Все буде гаразд!
— Так, мамо! — погідливо сказав хлопець зміненим і тремким голосом.
— Пробач мені, дитино. Я знаю, що була недобра до тебе…
— Ні, мамо, тільки…
— Тепер буде інакше… Зовсім інакше. Ось побачиш!
— Авжеж, мамо… Адвокат казав…
Долорес випустила сина з обіймів і підійшла до мене.
— Сеньйоре адвокате! — вхопила вона мене за руку. — Я знала, що ви його знайдете! Знала! Я ніколи цього не забуду!
Я вирішив скористатися з нагоди.
— Я маю до вас прохання… Прошу мені вірити і точно виконувати мої вказівки, — мовив я значливо.
— Звісно, сеньйоре адвокате. Я все робитиму, як ви скажете. Аби тільки Маріо повернувся додому.
— Повернеться. Найпізніше завтра до полудня ви будете вдома. А зараз вислухайте мене спокійно й уважно. Нам доведеться взяти назад обвинувачення проти інституту Бурта, а також відмовитися від усяких домагань на авторський доробок вашого колишнього чоловіка, Хосе Браго.
— Розумію, — сеньйора де Ліма кивнула головою і значуще глянула мені у вічі.
Я збагнув, що Долорес витлумачила мої слова як маневр повести далі боротьбу з Боннардом, необхідний для безпеки Маріо. Чи міг я лишити її при цій думці? З одного боку це було б зручно, але, безперечно, не дуже чесно.
— Я не впевнений, чи ви правильно оцінюєте ситуацію, — промовив я. — Я не належу до легковірних людей, але мушу вам сказати: ви надаремне звинувачуєте свого брата в брехні й закидаєте йому надмірну довірливість. Хосе Браго справді живий, хоч і не в тому значенні, в якому ми звикли це розуміти. Живий не весь він, не його тіло, а, так би мовити, його думки, його особистість, його «я», одне слово, те, що ми звикли називати «душею». Зрештою, вам це найкраще розтлумачить професор Боннард…
— Я розумію. Все розумію, — квапливо запевнила сеньйора де Ліма.
— Але ж, мамо! Ти не віриш?!.. Маріо докірливо дивився на матір.
— Вірю, синку. Вірю! Можливо, ти маєш рацію. Я ще не зовсім розумію, але… Коли сеньйор адвокат каже і ти теж… І доктор сеньйорина Далі… Сеньйор професор дозволив тобі повернутися додому, правда? — несподівано звела вона розмову на інше.
— Ну що ти… Я завжди міг вернутися. Тут інша причина…
Хлопець запитливо глянув на мене.
— Яка причина? Скажи, синку, — в голосі Долорес я відчув тривогу.
— Ви, сеньйоро, надаремно й досі підозрюєте професора Боннарда в лихих намірах, — втрутився я в розмову. — Професор не силував Маріо лишатися тут. Присутності сина потребує Хосе Браго.
— Ах, Хосе…
Долорес розпачливо глянула на мене. Я вирішив довести розмову до кінця.
— Склалося так, що відсутність Маріо може негативно позначитися на психічному стані Хосе Браго. Правда, професоре?
— Я бачу, ви чудово поінформовані або незвичайно здогадливі, — відповів учений тоном, який, на жаль, не міг розвіяти сумнівів сеньйори де Ліма.
— Тому я й хотів вас попередити, — вів я далі незворушно, — що Маріо повинен регулярно, можливо, навіть через кожні кілька днів провідувати свого батька.
— Так, мамо! — схвильовано підхопив хлопець. — Я мушу приїздити сюди! Я йому потрібний!
— Звичайно! Ти провідуватимеш його, коли твоя воля, — поквапилась відповісти сеньйора де Ліма, хоч видно було — вона не сприймає всерйоз жодного слова. — Я сама привозитиму тебе сюди… Але ми заважаємо сеньйорові професору, — знову перевела вона розмову на інше. — Може, нам уже час їхати… — почала вона і затнулась, непевно глянувши на мене.
Тепер на мене чекала найважча частина розмови. Чи годі буде мого авторитету, щоб переконати її перебути ніч в інституті?
— Я гадаю — нам поки що нема чого поспішати… — обережно почав я. — Вже досить пізно, а нічні поїздки не вельми приємні… Сеньйоре професоре, у вас знайдеться для гостей якась кімната?
Долорес перелякано дивилася на мене.
— О, навіщо завдавати сеньйору професорові клопоту…
— Який там клопіт… — пробурмотів Боннард, що, певно, мало означати запрошення.
Цієї миті в холі знову з'явився молодий індіянин. Підійшовши до Боннарда, він щось сказав йому, але я не почув. Професор кивнув Катерині, і всі троє, перше ніж я встиг запитати, що сталося, квапливо вийшли. Сумніву не було — трапилося щось важливе. Однак я не мав часу на роздуми, бо сеньйора де Ліма заходилася мене допитувати, чому я так дивно поводжуся.
— Навіщо нам ночувати тут? Адже це безглуздо! Я справді боюся… — говорила вона, благально дивлячись на мене. — Краще вже поїдемо в «Каса гранде».
— Ми мусимо тут лишитися, щоб з'ясувати справу до кінця. Це раз! А коли говорити про «Каса гранде», то я не знаю, чи Маріо… — я замовк.
— Я туди ні за що не поїду! — прохопився Маріо.
— Ну, то ми можемо переночувати в мого брата! — не поступалася Долорес.
— Я лишаюсь тут, — квапливо сказав священик. — А зрештою… я ж казав тобі, Долорес… Передусім ти повинна сама побалакати з Хосе.
— Я?!
— Адже я казав тобі…
— Ти, мабуть, жартуєш…
— Ні, Долорес. Цього хоче Хосе. Йому не можна відмовляти…
— Ти знову за своє? Поясніть йому, сеньйоре адвокате…
Вона не докінчила, бо в хол повернулися Боннард і Катерина.
— Куди ви поділися, професоре?