Кшиштоф Борунь – Поріг безсмертя (страница 32)

Я відчував, як мені передається неспокій, що, напевно, багато років мучив цього незвичайного чоловіка.

— Розумію. Проте навряд чи таке сенсаційне відкриття вдасться приховати. Як мені відомо, над нейродином працюють уже, зрештою, вчені кількох країн… Чи є гарантія, що де-небудь… — я замовк.

— Гарантії немає. Але… — Боннард завагався. — Бачте… ми намагаємося завчасу протидіяти розвиткові досліджень у небезпечному напрямку. Річ у тім, що ні найтовщі мури, ні найпильніша варта не зможуть запобігти небезпеці. Навпаки, вони тільки викличуть недовіру і небезпечне суперництво. Гарантією, коли в даному разі взагалі можна говорити про якусь форму гарантії, є повний обмін інформацією і заборона проведення серйозних експериментів, котрі не гарантують, що наслідки досліджень будуть використані згідно з інтересами суспільства. Нейродин не повинен опинитися в руках бандитів і злочинців…

— Я не зовсім розумію. Ви, професоре, вважаєте, що злочинний світ може зацікавитися нейродином?

— А хіба злодії й бандити зустрічаються тільки серед звичайних злочинців? Жадоба зиску і расизм, не кажучи вже про бажання заволодіти світом, ведуть до особливо небезпечного для людства гангстерства. Неважко уявити собі, на що б перетворився нейродин у руках Гітлера і концерну «І. Г. Фарбен»! Ви думаєте, це випадково, що першою людиною, особистість якої перенесено на нейродин, став письменник, а не, скажімо, фізик? Можу вас запевнити — ніде на земній кулі не пробують зараз створити геніального політика або вченого. Не тому, що інші лабораторії не спроможні на такий експеримент або що вони не мають достатньої інформації. До нас постійно приїздять дослідники зі сходу, з півночі… Ви спитаєте, чому ж саме в нас? Цьому сприяли два чинники: першість у створенні нейродину, яка належить Буртові, а також те, що… що держава наша є невеликою, небагатою й нейтральною країною.

— Ви гадаєте — вдасться затримати прогрес?

Боннард гнівно глянув на мене, потім, скривившись, промовив:

— Занадто сильно сказано, мій любий! В даному разі йдеться не про гальмування прогресу, а про свідоме, розумне використання відкриття в інтересах людства. Ви скажете — це теж дуже гучні слова. Але по суті так воно й є. Спершу ми мусимо грунтовно дослідити можливості нейродину, щоб зуміти протидіяти небезпеці й запобігти їй. Звісно, повної впевненості, що нам поталанить, немає, але нічого більше не лишається робити, як вірити в розум…

— А ваші супротивники знають усе це?

— Не мої, мій сеньйоре, не мої особисто, — обурився вчений. — Збутися мене — це річ, у принципі, проста. Випустити одну-єдину кулю… Але це нічого їм не дасть. Знайдеться багато інших…

Боннард поставив коробку на полицю і підійшов до дверей.

— Ходімо вже…

Я зупинився на порозі.

— Чого ж вони хочуть?.. — схвильовано спитав я.

— Влади! Влади над інститутом, над нейродином, — відповів він стомленим голосом. — Ви питаєте, чи знають люди, які підкопуються під нас, що тут відбувається насправді? Гадаю, дещо знають, принаймні.. знають ті, хто ними керує… здалека. Вони чудово розуміють, за що йде боротьба. Зрештою… такі типи, як да Сільва, переслідують тут зовсім інші, власні інтереси. Вони хочуть здобути владу в нашій державі, ось у чому полягають їхні прагнення. Ті ж, хто підтримує їх іззовні, вважають, що таким шляхом досягнуть контролю над інститутом. Але вони помиляються. Аби дійшло до того, що люди типу да Сільва перехопили б кермо правління, інститут Бурта перестав би існувати… — тихо докінчив він.

— А Браго? — стривожено спитав я. Боннард не відповів на моє запитання.

— Вертайтесь униз, — сказав він, замикаючи на ключ двері архіву. — Ви знаєте вже досить багато, щоб зробити власні висновки. Сподіваюсь, ви це зумієте, — голос його знову став сухий, у ньому, як мені здалося, прозвучав жаль. — До ранку ще доволі часу. А зараз порозмовляйте з сеньйорою де Ліма. Коли вона згодиться перебути тут ніч і повернутися додому завтра вранці, можете їй розповісти, як справа з Браго. Важливо, щоб вона це знала, перш ніж зустрінеться з Маріо. І при нагоді попросіть доктора Далі зайти до мене в кабінет.

Професор провів мене до сходів і повернувся. Спускаючись униз, я роздумував, що скажу Долорес. Враження, яке справила на мене сенсаційна розповідь Боннарда, було надто сильне, а проблем надто багато, щоб я міг дійти якихось конкретних висновків. Я був приголомшений і вражений до краю. Водночас мене мучили сумніви. А раптом усе це — лиш майстерна містифікація, що приховує ниці інтереси різних людей?

Я не міг нікому довіряти. Вплутуватися в якусь серйозну політичну інтригу, та ще й, як сказав Боннард, міжнародного масштабу, було б непростимою дурницею. Я ніколи не втручався в політику. Чому ж тепер я мав порушити свій принцип, до того ж наражаючи себе на небезпечний риск? Хіба ж у такій ситуації можна зберегти незалежне становище?

Одне слово, я мусив якнайшвидше віч-на-віч поговорити з Катериною.

Я вже спустився в хол. Долорес і Катерина досі сиділи за столиком. Захоплені розмовою, вони не помітили моєї присутності.

Мені пригадалося те, що розповів Ігнасіо. Сходи вели далі вниз — у підвал. Можливо, саме там були таємничі пристрої, в яких розвивалася особистість Браго! Боннард, напевно, не збирався показувати мені цих апаратів. Невже він боявся мене?

Я подумав, що зараз маю, можливо, єдину нагоду перевірити те, що ми почули від Ігнасіо. Я почав поволі сходити вниз, намагаючись ступати якнайтихіше.

Світло в підвалі було тьмяне, але я все-таки зміг роздивитися довкола. Яруси, розташовані нижче. рівня холу, колись правили за процедурний відділ санаторію — про це свідчили сліди написів на стінах. Тепер вони були переобладнані під лабораторію. Від сходів ішов довгий коридор з рядом дверей обабіч. У глибині металеві грати відгороджували від коридора просту квадратну залу. Я підійшов ближче і побачив у напівтемряві якусь округлу постать, схожу на величезну скляну грушу, з'єднану трубками або кабелями з безліччю циліндрів і куль. Поверхня «груші» була частково покрита якоюсь блискучою, сріблястою речовиною, можливо, для термоізоляції.

Я притиснувся обличчям до ґрат, з цікавістю розглядаючи пристрій. З приладу не долинало жодного звуку, не було помітно жодного руху чи бодай миготіння контрольних ламп — ніщо не виказувало його роботи. Можливо, це була не система нейродину, а якась інша апаратура, що давно не діяла. Однак Ігнасіо згадував про такий пристрій… А що, як саме в цьому грушеподібному творінні ув'язнена «душа» Хосе Браго?..

Раптом я здригнувся. Чиясь рука торкнулася мого плеча. Я враз обернувся. За мною стояв Маріо. Він, напевно, щойно зайшов сюди, до того ж дуже тихо, бо я не почув жодного підозрілого звуку.

— Не бійтеся, — промовив він упівголоса. — Немає чого…

— Ти заскочив мене зненацька… — намагався виправдатись я. — Оце воно і є? — показав я на апаратуру за гратами.

Хлопець ствердно, кивнув головою.

— Ви розмовляли з професором? — спитав він пошепки.

— Авжеж.

— Ви приїхали з мамою і дядьком по мене?..

— Не зовсім. Я приїхав передусім для того, щоб поговорити з професором Борнардом.

— Зробіть що-небудь, аби мама мене звідсіля не забирала, — сказав він благально.

— Це не так просто. Мама має право вимагати, щоб ти повернувся додому.

— Я повинен тут залишитися. Я потрібен йому. Зробіть що-небудь…

Я відчував, що не можу відмовити хлопцеві. До того ж у мене в голові народився новий тактичний хід.

— Я зроблю все, що буде можливо, — щиро запевнив я. — Однак попереджаю: можливо, на день-два тобі все-таки доведеться повернутися додому. Та насамперед треба переконати маму залишитися в інституті до ранку.

— Я знаю.

— Це передусім моя турбота, але ти можеш мені допомогти.

— Тобто як?

— Поки що згоджуйся на все і не заважай мені говорити. А тепер разом підемо нагору.

— Разом?.. — Маріо злякано глянув на мене.

— Хіба професор заборонив тобі бачитися з матір'ю?

Він, явно здивувавшися, заперечливо похитав головою. Отже, Боннард казав правду, що хлопець має повну свободу дій.

— Ну, то. нам ніщо не заважає, — мовив я. — Коли мама побачить тебе, вона зрадіє, і ми легше доможемося того, чого хочемо. Ну як, згода?

Проте Маріо й далі сумнівався.

— А коли вона захоче, щоб я поїхав з нею зараз?

— Я лишаюсь тут, а машини своєї я нікому не даю. Це моє тверде правило. Сеньйорина Далі теж, мабуть, не схоче вас одвезти…

— І шини попробивані…

— Які шини?

— А ви не знаєте? Вона поставила машину біля під'їзду, а хтось попробивав шини.

— То вони і в моїй можуть попробивати? — не на жарт стривожився я.

— Вам нічого не зроблять. Вони думають, що ви працюєте на да Сільва. Так ви вважаєте, що мама залишиться? — вернув він знову до свого.

— Вам довелося б іти пішки в «Каса гранде» або в попівство. Телефони не працюють, отже попросити машини в да Сільва не вдасться. Навряд чи твоя мама ризикнула б вирушити вночі, та ще й пішки… Вона боятиметься, щоб ти дорогою знову від неї не втік.

— І втечу!

— Не плещи дурниць! Передусім треба діяти спокійно і розважливо. Так ти кажеш, що ти потрібний батькові? — повернувся я до питання, яке не давало мені спокою.

Маріо непевно глянув на мене.

— Я мушу бути тут. Я йому потрібний, — прошепотів хлопець, а я побачив — у нього затремтіли губи. — Він не може залишитися сам… Для нього це… — Маріо раптом затнувся. — Ви не думайте, що це мені здається, — почав він, трохи помовчавши. — Професор каже так само. Він зараз почуває себе зовсім інакше… Вже не думає про… смерть, — докінчив хлопець здушеним голосом.