Кшиштоф Борунь – Поріг безсмертя (страница 35)

— То я не помилився! Зрештою, може, й досі…

Катерина обернула до мене обличчя. Вона мовчки дивилася на мене широко відкритими очима, але я бачив — думки її витали далеко…

— Ти гадаєш, що… безглуздо кохати тінь… — прошепотіла вона ледь чутно.

XIV

День знову стояв сонячний. Небо було чисте, без жодної хмаринки. Коли ми з Катериною й Альберді вирушали з інституту, я пошкодував, що мушу повертатися до задушливого міста.

Сеньйора де Ліма і Маріо виїхали з професором Боннардом чотири з половиною години тому, як і запланував учора вчений. Я бачився з ними вранці. Долорес була бліда і змучена. Я знав, що вона до пізньої ночі просиділа в Боннардовому кабінеті. Мабуть, вони все-таки порозумілися без моєї допомоги, бо я помітив, що вона ставиться до нього з щирою повагою. Де Ліма сказала мені, що я справді повинен якнайшвидше забрати позов, а вона постарається переконати свого чоловіка в правомірності цього рішення. — Я запевнив її, що зроблю це якнайшвидше. Мене нічого більше не затримувало в Пунто-де-Віста, і ми з Катериною домовилися, що, завізши Альберді в попівство, зразу поїдемо в столицю.

Шосе було безлюдне, і я подумав, що да Сільва після вчорашньої перестороги Боннарда зняв свої «пости». Проте Катерина не поділяла мого оптимізму: вона сказала, що полковник не з тих людей, які так легко капітулюють.

Альберді не брав участі в розмові. Похмурий і мовчазний, він сидів позаду нас, і хоч витяг бревіарій[12], однак не читав його, задумливо дивлячись поперед себе стомленими очима.

За два кілометри від інституту дорога звертала ліворуч і поволі бралася вгору, до горба, на схилах якого розкинулося селище. Сонце світило просто в очі. Я потягся по темні окуляри — аж раптом Катерина, що сиділа поруч мене, зненацька вигукнула, простягши руку:

— Поглянь!

Далеко попереду, здіймаючи хмару куряви, рухався людський натовп.

Він сунув назустріч нам щільною масою; над головами людей гойдалися барвисті прапори чи транспаранти. Невдовзі ми вже могли розгледіти, що то не прапори, а кілька церковних хоругов із мальованими ликами святих та богоматері.

Я трохи стишив швидкість, роздивляючись натовп. На чолі його якийсь крем'язень ніс здоровий хрест. Більшість чоловіків була озброєна киями й ломами, а де-не-де виблискували довгі ножі й навіть рушниці. Обабіч шосе простували жінки. Кілька хлопців бігли попереду процесії.

— Стій! — несподівано крикнула мені Катерина. — Панотче, ви бачите?!..

Я зупинив машину посеред дороги. Натовп був уже близько. До нас долинули загрозливі крики.

— Боже! Боже! — почув я позад себе розпачливий голос священика. — Спостигла нас кара!

— Повертай! — наказала Катерина.

Але, перш ніж я встиг розвернутися, Альберді відчинив дверцята, вискочив на шосе і побіг назустріч напасникам, щось вигукуючи й вимахуючи руками.

Побачивши священика, люди начебто збентежились. Крики замовкли; на обличчях одних з'явився подив, інших — радість. Проте натовп і далі сунув уперед і нарешті обступив священика, а тоді й нашу машину.

Священика Альберді зовсім не стало видно. Тільки його голос ледве долинав до нас крізь гамір і метушню. Але що саме він говорить — ми не чули.

Поволі гомін став ущухати. Дедалі більше голосів закликало до спокою.

— Нехай говорить! Нехай говорить панотець! Тихо! Тихо!

Священик проштовхувався крізь натовп до машини. За хвилину він уже виліз на багажник. Тепер він височів над натовпам, і всім було його видно.

— Тихо! Тихо! Тихо! — знову залунали голоси.

Альберді водив очима по обличчях, намагаючися зосередитись. Нарешті він підняв руку і повільно промовив:

— Во ім'я отця і сина і святого духа!

— Амінь, — прокотився натовпом шепіт.

— Хай боронить вас бог од лихих помислів і вчинків! — суворо почав священик. — Хвала йому, що я міг зустріти вас вчасно і закликати схаменутись! Не знаю, хто вам сказав, що мене ув'язнено… Але тепер ви самі бачите — це неправда! Я стою перед вами живий і здоровий… І кажу вам: не вірте брехливим чуткам!..

— Але ви, панотче, там були, правда?! — зненацька розітнув тишу чийсь голос.

— Був! — підтвердив Альберді. — І, як бачите, нічого зі мною не сталося! Я вже не раз казав вам, що це неправда, що це вигадки простодушних і нерозумних!.. Скажіть тим, хто казав вам про знамення на небі, що вони їм приснилися! Всеньку ніч я пробув в інституті Бурта і можу вас запевнити: жодних диявольських знамень я не бачив, і ніхто звідти ніяких кар на наше село насилати не хоче і не може! Тільки ми самі можемо накликати на себе біду!..

— А те, що казав Ігнасіо, син Дієго Мадуро? То теж неправда? — знову почулося запитання.

Крізь юрбу до самісінької машини пропхався кремезний молодий метис і спитав священика голосно, щоб усі чули:

— Ваша велебність, розкажіть, як було з тим Ігнасіо?

— А що він такого розповідав? — спитав Альберді, аби виграти час. Проте в його голосі бриніла прихована тривога.

— Ну… Адже ви, ваша велебність, самі краще знаєте!.. — пролунав інший чоловічий голос. — Ви ж, панотче, самі возили Ігнасіо до сеньйора полковника і чули, що й як було… Про ту душу!..

— Ви, святий отче, не гнівайтесь, що ми питаємо… — втрутилася літня жінка, що стояла поблизу. — Ми тільки хочемо знати, як усе було…

— Чи правда, що в тому інституті душі людські ув'язнені в клітки?.. Що вони б'ються, як птахи, і благають живих про рятунок?..

— Людина не може ні дня, ні години жити спокійно, поки ці диявольські сили чинять такі страшні безчинства…

— Хіба не гріх із цим миритися?!..

— А правда, панотче, що душа того, кого вийняли з могили, надаремне благає змилостивитися над нею?..

Запитання сипалися одне за одним. Гомін дедалі дужчав.

Альберді мінився на обличчі, хвилюючись більше й більше.

На щастя, а може, й на нещастя, ініціативу перехопив молодий метис, той, що поставив Альберді перше запитання. Він стрибнув на багажник і загукав на все горло:

— Тихо!!! Годі базікати! Дайте панотцеві говорити!

Натовп замовк.

— Панотець нам скаже! — повів далі метис. — Панотець ніколи не кривить душею! Адже ви знаєте!

Альберді дивився на нього очима, сповненими напруги і хвилювання. Щоки його палали.

— Не знаю, чи зрозумієте ви те, що я скажу, — нарешті промовив Альберді. — Досі людська душа після смерті перебувала тільки в руці божій… Ви питаєте, що діється в інституті Бурта? Я не збираюсь нічого від вас таїти! Там зроблено дивовижне. Те, чого ніколи ще не траплялося на світі. Справді, там зуміли зберегти душу людини, щоб вона могла спілкуватися з живими людьми, хоч тіло її померло і стало прахом…

Натовпом прокотився схвильований гомін. Катерина вчепилася пальцями в мою руку.

— Однак це зроблено не з допомогою сатани, а винахідливістю людського розуму, — вів далі Альберді, поволі опановуючи себе. — Просто люди дедалі краще пізнають таємниці, котрі досі вважалися таємницями бога. Я не хочу цим сказати, що вони чинять це наперекір божій волі. Незбагненні шляхи провидіння!.. Не нам втручатися в ці справи. Ні!..

— Ви чуєте, люди, що говорить панотець?! Усе це чистісінька правда! — вигукнула якась жінка.

— Замордували чоловіка, а душу його в клітці тримають! — заверещала інша.

— А тепер сина його хочуть замордувати! Ігнасіо казав… Він там!

Натовп збурився, заметушився. Звідусіль долинали гнівні окрики.

— Вгамуйтеся!!! Ви не зрозуміли, про що я кажу! — тукав Альберді. — Послухайте! Прошу, вгамуй їх! — мовив він до метиса. Але той безпорадно розвів руками і стрибнув з машини.

— Люди! Ми тут стоїмо, а там мучать християнські душі! — надсадно волала якась жінка.

— Чого ми чекаємо?!

— Нехай панотець іде з нами!

— Ні! Ні! — розпачливо кричав Альберді. — Не слухайте, що вони кажуть!

— Нехай панотець веде!

— Хутчій! Вперед!

— Ні! Не руште! Ідіть додому!

— Чуєте?! Панотець каже, щоб ми йшли!

— Чого стоїте? Хутчій! Хутчій!

Натовп рушив.