Кшиштоф Борунь – Поріг безсмертя (страница 36)
— Стійте! Стійте!
Натовп обминув машину й священика та й посунув далі.
— Стійте! Заклинаю вас ранами Христовими! Святою матір'ю божою! — волав Альберді захриплим голосом.
Але його вже ніхто не слухав.
Дорога перед нами збезлюдніла.
Альберді скочив на землю. Якусь мить він стояв занімілий, потім ніби враз отямився. Кинувшись у машину, він закричав:
— Їдьте за ними.
Я ввімкнув мотор. Уже почав повертати, коли Катерина схопила мене за руку.
— Ні! Це безглуздо. Де найближчий поліцейський пост?
— За церквою, біля шосе!
— Їдь якнайшвидше!
Такої шаленої їзди Пунто-де-Віста, мабуть, ще зроду не бачило. За якихось три хвилини ми були на місці.
Селище було майже зовсім безлюдне.
У будиночку, де містився поліцейський пост, панувала тиша. Двері були замкнені, але священик Альберді заходився стукати в квартиру коменданта, розташовану позаду поста.
Стукати довелося довго. Нарешті двері відчинились, і на порозі з'явилася худа маленька жінка у фартусі.
— Де чоловік? — запитав Альберді.
— Хворий… лежить від самого ранку… панотче…
— Почекайте мене тут! — кинув нам Альберді і квапливо зайшов у дім.
Жінка зачинила двері, і ми з Катериною лишилися на ґанку самі.
— Якщо цей бовдур справді хворий… — жахнулася Катерина. — Адже дорога кожна хвилина!
Я глянув на годинник.
— Вони доберуться до інституту не раніше як за сім-десять хвилин. Аби ми зараз виїхали, то могли б ще встигнути.
— А коли цей тип навмисне зволікатиме? Та ще поки Альберді стягне його з ліжка…
Боюся… боюся, що може бути запізно! Найкраще все-таки було б самим туди їхати…
— А може, ми перебільшуємо небезпеку? — спробував я її заспокоїти. — Навряд чи вони намагатимуться вдертися всередину. Мабуть, побояться. Щонайбільше — закидають інститут камінням…
— Ні… Ні… — заперечила Катерина, тамуючи нервове тремтіння губ. — Якщо вже священикові не вдалося їх зупинити — значить, вони ладні на все. Да Сільва, напевно, добре підготував грунт.
— То ти гадаєш — це він?..
— А хто ж іще? Шкода, що ми не поїхали просто до інституту. Можна було випередити… забарикадувати вхід… Там зараз не більше п'яти душ… Не знаю, чи вони взагалі мають чим боронитися. І чи спробують застосувати зброю… Це жахливо… Це я винна… — вона нервово глянула на годинник. — Коли він звідтіля вийде?!
— Заспокойся. Ще встигнемо! А їхати відразу не було чого. Та й ми взагалі не проїхали б. Вони б нас не пропустили. Не знаю, чи іншою дорогою можна туди дістатися…
— Минуло вже чотири хвилини… Що він собі думає? Вони вже можуть бути там!
Катерина застукала в двері. Ніколи ще я не бачив її в такому стані.
За дверима щось зашаруділо, але ніхто не відчиняв. Катерина почала грюкати кулаком. Це допомогло. Двері розчинилися, і на порозі знову з'явилася та сама низенька жінка.
— Панотець веліли сказати, що вже йдуть.
Будьте ласкаві, сеньйори, зачекайте ще хвилинку.
— А ваш чоловік?
— Уже одягається. Таке трапилось… Така біда…
Важко було збагнути, чи останні фрази стосуються самого інциденту, чи тільки клопітливих обов'язків поліцейського.
— Я вже більше не можу! їдьмо самі! — вигукнула Катерина.
Але тут на ґанок вийшов Альберді в супроводі сержанта поліції, того самого, котрий був присутній при ексгумації. Поліцейський квапливо застібав мундира.
— Їдьмо! — мовив до нас Альберді. — А ви негайно телефонуйте. І потім якнайшвидше — в інститут! — обернувся він до сержанта, який уже відчиняв двері караульні.
— Будьте спокійні, панотче. Я знаю свої обов'язки, — запевнив поліцейський.
— Хіба він з нами не їде? — захвилювалася Катерина.
— Він поїде мотоциклом. Але передусім йому треба викликати підмогу. Він зовсім один. Його підлеглі на обході…
— А на нього можна покластися? — спитав я Альберді, сідаючи за кермо.
— Гадаю, можна. Правда, я не дуже вірю в цю його хворобу, але він, здається, вже збагнув, що становище — справді серйозне. На жаль, сам він напевно не впорається.
— Коли ця допомога може поспіти? — вигукнула Катерина. — Поки вони доїдуть, буде вже запізно…
Я різко рушив.
— Їдьмо в «Каса гранде»! — через силу проказав Альберді.
— В «Каса гранде»? — аж підскочила Катерина.
— Іншої ради немає… Тільки да Сільва може їх зупинити. Якщо схоче, — глухо докінчив священик.
XV
Брама була зачинена. Я засигналив; трохи згодом з'явився двірник, мовчки розчинив стулки і впустив нас на подвір'я.
Біля дверей уже чекав слуга, котрий провів нас до салону і повідомив, що «сеньйор полковник просить, аби ми трохи зачекали, бо він зараз дуже заклопотаний». Я відповів цьому підлабузникові, що мушу бачити господаря негайно в надзвичайно пильній справі. Слуга ґречно вклонився і вийшов.
Я був подумав, що да Сільва навмисне зволікає. Але він вийшов до нас хвилин через дві по тому, як пішов слуга. Як завжди, він був ґречний і усміхнений.
— Я дуже радий, що бачу вас, — почав він сердечно, ніби справді не міг нас дечекати-ся. — А особливо мені приємно, що сеньйорина Далі знову відвідала мою господу. Відтоді як ми бачилися востаннє, сталося стільки подій…
— Даруйте, але ми приїхали до вас у дуже пильній справі, — різко перебила Катерина. — Ваші люди напали на інститут Бурта. Якщо в вас є бодай крихта шляхетності, ви не допустите злочину!
— Але ж… Це, напевно, якесь непорозуміння… Мої люди? Це неможливо. Ви помиляєтеся, сеньйорино.
— Двадцять хвилин тому ми зустріли на шосе юрбу селян, підбурювану вашими людьми. Справа може скінчитися зле. Вони можуть знищити унікальну апаратуру, можливо, навіть учинити вбивство… А втім, ви все знаєте краще за нас, полковнику! Не можна гаяти ані хвилини!
— Це прикро… Це дуже прикро… Мої орендарі… На жаль, звідкіля мені знати, що вони роблять? Якщо я почну цікавитися всім…
— Годі марнословити! — прохопився Альберді. — Я бачив Пабло Матіаса, Лукаса Валлейо і навіть Родрігеса. Це вони підбурювали людей…
— Коли це правда, вони будуть суворо покарані.
— Не прикидайтеся! Ви повинні негайно наказати їм припинити це неподобство!
— Я повинен їм наказати? Яким чином?
— Ви самі знаєте яким. Адже ви підтримуєте з ними постійний радіозв'язок.
Да Сільва з ненавистю дивився на священика.