Кшиштоф Борунь – Поріг безсмертя (страница 27)

Господар пожвавішав.

— Авжеж! Я мушу сказати: те, що ми сьогодні почули з вуст Ігнасіо, кидає певне світло на джерело цих байок. Правда, я чув різні версії, починаючи від того, що в підземеллях інституту бродять привиди собак, котів, мавп і людських душ, які відбувають покуту або ув'язнення, і кінчаючи сатаною у власній персоні, котрий утинає там різні штуки… Одне слово, в інституті Бурта порядкує нечиста сила…

— І все-таки Ігнасіо не побоявся туди зайти.

— Він тільки переліз через паркан, та й то серед білого дня. До будинку ж його затяг Маріо. Ясна річ, щоб зайти туди, а особливо спуститися в підземелля, треба бути неабияким сміливцем, але батьки цього хлопця оселилися в Цунто недавно і, можливо, ще не перейнялися тутешніми настроями. Одначе я гадаю — тут узяли гору передусім цікавість і бажання похвалитися відвагою.

— А розповіді про духів збігаються за часом із смертю Браго?

Господар уважно подивився на мене.

— І так і ні, — відповів він по хвилі, ніби трохи вагаючись. — Перші чутки поширилися років вісім або десять тому, тобто за кілька років до смерті Браго. Років п'ятнадцять-двадцять тому серед персоналу санаторію було кільканадцять мешканців Пунто-де-Віста. Здебільшого жінки, що виконували роботу на кухні, в саду. Чоловіки працювали в котельній… Потім, коли інститут очолив Бурт і заходився провадити свої експерименти, а особливо, коли, після його смерті, прийшов Боннард і ліквідував останні відділення санаторію, там залишилося з Пунто всього кілька чоловік. Та й вони в принципі працювали лише за межами інституту. Боннард не довіряв тутешнім селянам і добирав собі персонал із столиці. Зрештою, тих кілька чоловік з Пунто — садівник із дружиною та три прибиральниці — теж пробули там недовго. Саме тоді, як уже я казав, вісім чи десять років тому, і пішли чутки, ніби в інституті Бурта бродять привиди. Можливо, ці чутки поширив сам Боннард, аби селяни з Пунто не тинялися поблизу інституту. А втім, спочатку це були дуже примітивні байки: про духів в образі котів, собак і навіть мавп. Цей примарний звіринець буцімто блукав уночі коридорами та підземеллями і своїм виттям наганяв страх. Розказували жахливі нісенітниці найчастіше ті, хто ніколи не був в інституті. Ви знаєте, як це буває… Навіть розповіді тих, що працювали на території інституту, були цілком суперечливі. Я трохи цим цікавився і розпитував особисто декого… Тоді в інституті тримали багато піддослідних звірів; це, напевне, й було джерелом вигадок. В усякому разі, до моменту смерті Браго весь старий персонал розбігся.

— Коли почали говорити про духів в образі людей? — спитав я.

— Я знаю, до чого ви хилите, — підхопив да Сільва. — На жаль, я не певен, що ці розмови не з'явилися ще до смерті Браго. В кожному разі, лише в останні роки оповіді стали якоюсь мірою логічними. І коли я казав про дивовижний збіг між цими байками і тим, що ми сьогодні почули, то я мав на увазі тільки деякі, найосмисленіші розповіді. А цей збіг, на мою думку, не може бути випадковим.

— І я так гадаю, — сказав я, запитливо поглядаючи на Альберді, але він мовчки дивився на да Сільва — підозріло й зацікавлено водночас.

— Спробуємо зіставити факти, — вів далі господар. — З того, що сказав Ігнасіо, випливає: Маріо стверджує, ніби його батько, Хосе Браго, перебуває в підземеллях інституту. Більше того, Ігнасіо був свідком розмови Маріо з кимось, хто видає себе за хлопцевого батька. Але ж Хосе Браго помер шість років тому. Його прах шість років пролежав на кладовищі в Пунто. Опріч того, експертиза довела, що перед смертю Хосе Браго піддавали, м'яко кажучи, недозволеним експериментам. Поміркуймо, сеньйори, а чи не може бути, що… — він на мить замовк, аби підкреслити незвичайність припущення, — що експеримент і далі триває.

— Не розумію… — прошепотіла сеньйора Долорес, із жахом дивлячись на полковника да Сільва.

— Я не нейрофізіолог і навіть не лікар, — повільно почав господар, старанно добираючи слова. — Даруйте, сеньйори, що я наважуюсь висловити припущення, не підкріплене переконливими доказами. Наше знання фактів дуже обмежене, а мої наукові знання не менш скупі… Колись я читав про деякі експерименти, що провадилися, правда, тільки на тваринах, найчастіше на котах або мавпах. Досліди полягали у відокремленні мозку від організму. Це було багато років тому і, напевно, не треба сумніватися, що нині в цій царині зроблено серйозний крок уперед. Зіставимо це з певним фактом, що його виявив професор Гомез: за кілька місяців до смерті у Хосе Браго було вийнято мозок. То, може, цей мозок, штучно підживлюваний, живе й досі? Ще замолоду я читав десь, що серце курки, відокремлене від тіла і підтримуване штучно, жило десятки років. Воно безперервно билось, хоч курки давно вже не було…

— Жахливо… — простогнала сеньйора Долорес.

— Таж! Жахливо! — підхопив да Сільва. — Але саме це найкраще могло б пояснити, чому те, що діється в інституті, оточене такою суворою таємницею. Можливо, невдачі у дослідженнях над нейродином Боннард пробує надолужити вівісекційними експериментами… Обнародування правди неминуче привело б сеньйора професора і його колег на лаву підсудних.

— Ви справді допускаєте можливість такого експерименту? — озвався я. — Професор Гомез вважає, що мозок у Браго виймали поступово, частинками, шляхом численних операцій протягом кількох чи кільканадцяти місяців… Не кажучи вже про те, що, прийнявши гіпотезу, ніби мозок Браго живе, спілкується з Маріо і навіть пише нові твори, ми повинні припустити, що Боннард зумів розв'язати чимало дуже складних проблем. Адже це був мозок, оснащений штучними органами чуттів і штучними виконавчими органами.

Да Сільва спохмурнів.

— То ви кажете, Гомез твердить… — він замовк. — Я не знаю, на жаль, подробиць експертизи… Однак, можливо, Гомез помиляється, — в голосі господаря забриніла надія.

— Його вважають видатним ученим.

Господар надовго задумався.

— Власне… це вже не має значення. Я надаремне морочу вам голови безглуздими припущеннями. Найближчими днями ми й так дізнаємось правду. Найважливіше — вже не вдасться приховати, що в інституті Бурта діються вельми дивні речі… І що громадська думка приголомшена виявленими фактами. Мушу сказати — досі все складається добре. Навіть ваш сьогоднішній приїзд і оце повідомлення Ігнасіо… Навіть те, що Маріо залишився в інституті. Сеньйоре, адвокате, а чи не зробите ви сьогодні ввечері візит Боннардові? Не можна гаяти часу… І втрачати нагоди.

— Ми якраз туди їдемо. Утрьох, — поквапився я відповісти.

Да Сільва шанобливо глянув на мене.

— Я бачу, сеньйор адвокат орієнтується в ситуації…

— Про те, що Маріо в інституті, ми знали вже до обіду, — озвалася сеньйора Долорес. — І ми, власне, приїхали, щоб забрати Маріо.

Господар ледве міг приховати подив.

— У вас чудові інформатори. Прийміть мої поздоровлення! — роблено засміявся він. — Невже панотець…

— Я дістав це повідомлення від доктора Далі. Можливо, ми зустрінемо її у професора Боннарда, — сказав я.

Господар пронизливо глянув на мене, ніби хотів прочитати в моїх очах, що я думаю цієї миті.

— А сеньйорина Далі в курсі справи? — запитав він, наголошуючи на останніх словах.

— Я гадаю — цілком! — відповів я тим самим тоном і мимоволі глянув на Альберді.

У куточках вуст священика ворухнулася глузлива посмішка.

XII

Вже зовсім стемніло, коли ми залишали «Каса гранде». Да Сільва провів нас до машини. Настрій у нього був начебто чудовий, але я відчував: він хвилюється не менше, ніж ми. Про це свідчило хоча б те, що перед самим від'їздом він одкликав сеньйору де Ліма вбік і якусь хвилину щось говорив їй стишеним голосом, а це аж ніяк не відповідало манерам «справжнього джентльмена». Правда, потім він вибачився перед нами, заходився навіть виправдуватись, але саме цієї миті, сидячи вже в машині, Долорес помітила, що забула в залі губну помаду, і да Сільва скористався нагодою уникнути пояснень… Спершу я навіть подумав, що вона зробила це зумисне, але за кілька хвилин господар справді приніс їй помаду.

Нарешті да Сільва попрощався, і ми рушили в ніч. Місяць іще не зійшов, і вогні фар розтинали пітьму довгими снопами, що заломлювалися на кожному повороті об стовбури дерев і придорожні зарослі.

Після жвавої дискусії в «Каса гранде» ніхто з нас не квапився почати розмови. Тільки Альберді, що сидів поруч мене, зрідка кидав слово, вказуючи дорогу, зрештою, зовсім надаремне, бо я вже орієнтувався в тутешніх місцях.

В будинку інституту імені Бурта вікна не світилися. Лише на першому поверсі в заскленому холі горіли тьмяні нічні лампи.

Я зупинив машину біля під'їзду, і ми вийшли. Тільки тепер я помітив, що Долорес потерпає з хвилювання, а можливо, і страху.

Вона судомисто вчепилася в мою руку, і я відчув — її проймає дрож. Зрештою, я й сам мимоволі піддався атмосфері напруженості, особливо тому, що мав на це підстави, очікуючи гострої розмови з Катериною і Боннардом.

Зате Альберді тримався не тільки спокійно і врівноважено, але навіть, у порівнянні з пасивною поведінкою в «Каса гранде», немовби ожив. Випередивши нас, він перший піднявся сходами ґанку і, не чекаючи, поки ми підійдемо до дверей, подзвонив.

Ми ждали довгенько, поки загорілося світло. Це були, власне, два дужі прожектори, сховані в глибині холу, котрі так засліпили мене, що тільки через кілька секунд, затуливши очі долонями, я помітив біля сходів плечисту постать. Чоловік, не підходячи до дверей, пильно розглядав нас, а потім кудись зник.