Кшиштоф Борунь – Поріг безсмертя (страница 29)

— Принесли. на таці! — глузливо засміявся професор. — А ви на мене не гнівайтесь… — зупинився він переді міною. — Зрештою, ви самі винні. Я думав тоді, що до мене завітала ще одна із тих свиней, котрі риють під мене яму…

Початок розмови не віщував нічого доброго.

— Ти гадаєш, що це да Сільва? — запитав Альберді, кладучи аркуш на стіл.

— Ти догадливий… Але все це не має значення. Мені сказали, що ви людина чесна, — знову повернувся він до мене. — Найближчі дні покажуть, чи це правда. Однак я не можу ризикувати. Вам доведеться залишитися в інституті до ранку. Лише завтра об одинадцятій ви зможете покинути цей будинок. І ти, Ест, теж. Коли вам це не до вподоби, ви мусите поїхати звідсіля негайно. Але без хлопця.

Я був приголомшений.

— Навіщо ж ви мене кликали?

— В ситуації, яка зараз склалася, нам потрібна людина, котра, перебуваючи в таборі супротивника, не допустила б небезпечних наслідків людського безглуздя і засліплення.

Я підвівся.

— На жаль, я не бажаю бути в ролі шпика, — різко сказав я.

Боннард скривився так, неначе в нього заболіли зуби.

— Ви якийсь такий… немовби в гарячій воді купаний! — гнівно пирхнув він. — Ніхто не вимагає від вас ніяких інформації Навпаки. Я хочу дати вам вичерпну інформацію. По-перше, для того, щоб ви повністю зорієнтувалися в ситуації й діяли так, як наказують вам розум і порядність, а по-друге, — аби ви, повідомляючи кого слід про все, що тут почули й побачили, утримували дурнів од безглуздих учинків.

— Ви хочете, сеньйоре професоре, щоб у разі процесу…

— Ні, мій любий! Про це не турбуйтеся. До процесу не дійде, бо він нікому не вигідний. А коли б навіть і дійшло — ми маємо свідка, голос якого буде вирішальний… — промовив він з притиском, блиснувши очима. — Адже йдеться про незрівнянно важливіші справи, ніж оте безглузде звинувачення в убивстві.

— Я ще не зовсім розумію свою роль. Я маю бути посередником у налагодженні переговорів, чи як?

— У даному разі йдеться не про переговори. Власне, ваша роль полягатиме лише в стимулюванні ходу деяких процесів… Та навіщо вам пояснювати? Ви самі зорієнтуєтесь.

— Але в який спосіб можна примирити такі несумісні поняття, як необхідність зберігати таємницю і зобов'язання когось інформувати… Та й кого, власне, і в яких межах я маю право інформувати? Сеньйору де Ліма? її чоловіка? А може, слідчого Кастелло?

Боннард глянув на мене майже зневажливо.

— Я бачу — ви знаєте менше, ніж я думав. Вас переоцінили!.. Але тепер це вже байдуже… Отже, коротко: зберігати таємницю ви зобов'язані лише до одинадцятої завтрашнього ранку. Ніяких телефонів, ніяких контактів. По закінченні цього терміну я надаю вам повну свободу руху і використання одержаних інформація. Я розумію ваше становище і не хочу його ускладнювати.

— Що ми зробимо з сеньйорою де Ліма?

— Вона залишиться тут на ніч, або ви зараз же відвезете її до Альберді, в «Каса гранде» чи хоч до самого дідька… Але Маріо з нею не поїде.

— Ви знаєте, що вам загрожує? Хлопець неповнолітній!

— Знаю. Але, по-перше, вимога сеньйори де Ліма, хоч би як їй того хотілося, може бути не виконана, — він легенько всміхнувся. — Маріо тут з доброї волі і може покинути інститут, коли сам схоче… По-друге, найкраще буде, коли сеньйора де Ліма залишиться тут на ніч, навіть не знаючи про умови, які я вам поставив. Зрештою, на те у вас голова… По-третє, все це дрібниці у порівнянні з тим, любий мій, за що йде гра.

— Я постараюсь переконати сеньйору де Ліма, щоб вона лишилась… Зараз її цікавить тільки син. Побачивши його, вона заспокоїться.

— Вранці я візьму їх з собою в столицю. Я виїду о сьомій! Правда, дорогою мені треба владнати кілька справ, але до обіду вони обоє будуть дома. Однак ви мусите тут залишитися до одинадцятої.

— Розумію.

— Не знаю, чи ви добре це розумієте, але то байдуже. Ти, Ест, ясна річ, приймаєш мої умови? — мовив він до Альберді.

— О сьомій п'ятнадцять я повинен правити месу…

— Отже, ти повертаєшся в попівство.

— Я хочу знати, що сталося з Хосе!

Боннард безпорадно розвів руками.

— Даруй, Ест…

— Гаразд! — через силу промовив Альберді. — Я приймаю твої умови. Тільки мені треба з'їздити й попередити паламаря, що правитиметься сама літургія. Але ти скажеш мені, що з Хосе?

Суворе, неприступне обличчя Боннарда на мить проясніло.

— За хвилину ти зможеш з ним порозмовляти сам, — мовив він поволі, якимось урочистим тоном, що зовсім не пасував до його недавньої сухої діловитості.

— Як це можливо? — сказав, затинаючись, Альберді, а в мене перед очима тої ж миті постала приголомшлива картина відкритої труни.

— Ви втратили монополію на безсмертя! — гортанно засміявся Боннард. — Тобі доведеться з цим примиритися, Ест.

— Не розумію…

— І не знаю, чи схочеш зрозуміти… до кінця.

— Кажи! — священик невідривно дивився в обличчя вченого, ніби хотів прочитати на ньому правду.

Але Боннард те квапився з поясненнями. Він підійшов до столу і витяг із шухляди аркуш паперу.

— Напиши паламареві листа. Завтра я виїду на півгодини раніше, і Маріо віддасть того листа дорогою. Гадаю, що так буде безпечніше.

— Ти мені не віриш… — з гіркотою промовив Альберді.

— Не в тобі річ. Навіщо да Сільва знати передчасно…

— Роби, як вважаєш слушним. Альберді сів до столу й заходився писати.

— З того, що ви сказали, професоре, виходить, що Хосе Браго живий, — порушив я мовчанку.

— У певному розумінні…

— І з ним можна розмовляти?

— Авжеж, ось хоч би через оцей інтерком. Боннард підійшов до столу й поклав долоню на невелику скриньку з багатьма перемикачами.

Альберді підвів голову від недописаного листа.

— То Хосе не помер? — тихо спитав він. — А оті останки?.. Невже Гомез помилився?

— Гомез — чудовий фахівець, і він не помилився. То були останки Хосе Браго. І якщо ми умовимося називати смертю припинення фізіологічних функцій тіла, то Хосе справді помер шість років тому. Але ж ти, Ест, фахівець по душах і вперто доводиш, що вони можуть жити без тіла. То чого ж ти дивуєшся? — глузлива посмішка не сходила з Боннардових уст.

— То це… душа Хосе? — прошепотів Альберді, а я відчув, як мурашки пробігли в мене по спині.

— Деякою мірою так. Це душа Хосе Браго і, підходячи теоретично, душа безсмертна. Пам'ятаєш, Ест, як ми вчотирьох із Хосе й Томом Міллером давно колись дискутували про безсмертя? Ось тобі твоє безсмертя: душа Хосе відокремлена від тлінної тілесної оболонки… Тіло вже перетворилося на прах, а душа існує й далі і може існувати так безконечно.

Альберді стояв перед Боннардом, мінячись на обличчі. Напевне, в його розбентеженій голові боролися недовіра з бажанням, аби те, що він почув, виявилося правдою, а захоплення — зі страхом перед непередбаченими наслідками людської сміливості.

— Що ти зробив? — нарешті через силу запитав він.

— Те, що сказав. Визволив од тіла душу Хосе. Але геть жарти… Експеримент має суто науковий характер. Ми перенесли запис особистості Хосе Браго з природної нервової сіті на штучну. Якщо поставити знак рівності між поняттям «душа» і «особистість» — ми перенесли душу Хосе з однієї системи в іншу. Поняття «особистість», правда, не зовсім точне, але ви, мабуть, розумієте, в чому річ. «Душа» — ще більш туманне поняття, але, незважаючи на це, теологи дають собі з нею раду…

Запанувала мовчанка. Я напружено роздумував над тим, що сказав професор, але якось не дуже вловлював сенс його слів.

— То ви помістили мозок Хосе в якийсь апарат? — почав я, пригадуючи собі те, на що натякав да Сільва.

— Н-і! — заперечив професор. — Ми перенесли не мозок, а запис особистості, що була в його фізичній і хімічній структурі. Не знаю, чи розумієте ви, про що я кажу?

— Не зовсім…

— Спробую пояснити вам популярніше, хоч це й не так просто… Передусім, чи знаєте ви, які функції виконують мозкові півкулі та нервова система?

— Більш-менш…

— Гадаю, що скоріше менше, ніж більше. Зрештою, хай це вас не хвилює. Чимало питань у цій царині ще й досі — загадка навіть для фізіологів. Ми перебуваємо немовби в становищі того лікаря-практика, котрий жив сто чи більше років тому і вмів лікувати, часто навіть пристойно, зовсім не знаючи, що саме він лікує…

Він зупинився біля вікна й задумався.

— Я відхилився від теми, — промовив він трохи згодом, ніби виправдуючись. — То які ж функції головного мозку? Ясна річ, я маю на увазі не всі функції, — їх дуже багато, — а тільки ті, котрі становлять, як би це сказати, не ображаючи твого слуху, Ест, матеріальну основу психічного життя. Отож з цієї точки зору найважливішою властивістю мозку є здатність учитися, запам'ятовувати реакції на різні подразники або, як кажуть, формувати умовні рефлекси. Не вникаючи в подробиці механізму пам'яті, скажу тільки те, що він грунтується на таких змінах у структурі мозку, які закріплюють зв'язки між різними безперервними зовнішніми подразниками. Не буду читати вам лекції з фізіології діяльності вищої нервової системи, йдеться про суть явища. А його суть — саме поступове нагромадження і закріплення в структурі мозку досвіду, що є нічим іншим, як записом інформації про зовнішній світ. Цей запис — комплекс порівняно сталих реакцій на певні подразники: способів подразнення, схильності до пошуків одних подразників і уникнення інших. А комплекс психічних властивостей — це ж і є не що інше, як особистість.