Кшиштоф Борунь – Поріг безсмертя (страница 26)

— Отже, Маріо ночував у тебе вдома, а не в інституті? Розкажи докладніше, як усе було. Ніхто не має ніяких претензій ні до тебе, ні до твоїх батьків. Навпаки, ми дуже вдячні вам за турботу про Маріо, — лагідно вмовляв Альберді. — Ну, коли він до вас прийшов?

Ігнасіо довірливо дивився на священика.

— Увечері, превелебний отче. Він казав, що був у вас, але не застав.

— Так. Я вернувся пізно, — кивнув Альберді. — А чому він не зайшов до мене вранці?

— Я не знаю… Він уже не міг чекати. Ми вийшли з дому на світанку. Він казав, що вранці повинен бути в інституті Бурта.

— І тієї ночі він сказав тобі про свою розмову з батьком?

— Ні, не тоді, превелебний отче. Він розповів мені про це дорогою, як ми йшли вранці в інститут. Казав, що квапиться, бо на нього чекає його старий… тобто, він сказав, батько. Тоді я йому й кажу, що цього не може бути, бо його батько помер. Але він став доводити, що це можливо. Та я нічого не зрозумів… Я гадав, що йому в голові замакітрилося…

— І через це він узяв тебе з собою в інститут?

— Ні, превелебний отче, це було пізніше. Я пішов із ним тому, що він боявся, аби його не спіймали.

Хлопець замовк і невпевнено глянув на сеньйору де Ліма.

— Не бійся. Говори відверто, — підбадьорливо сказав Альберді, рукою подаючи сестрі знак, щоб вона мовчала.

— Маріо сказав, що його вже раз спіймали… А я знаю такі стежки… — він несподівано замовк і звернув на інше — Отож коли ми вже були недалеко від інституту, в кущах, по цей бік паркану, Маріо сказав, аби я його почекав. Потім його довго не було, і мені спало на думку подивитися, що там діється. І тоді я перебрався на другий бік…

— Через паркан?

Ігнасіо похнюпився.

— Ну, і що далі?

— Потім вийшов Маріо і трохи розгнівався, що я переліз. Але далі сказав, аби я йшов за ним. Тільки обережно, щоб мене ніхто не побачив. Ми спустилися сходами в підвал. Але там були замкнені грати… І не можна було йти далі. Лише здалека виднілися якісь скляні ящики… Великі, як… — він оглянувся довкола, — як оця кімната. І ще повно рурок, рурочок… А Маріо тоді сказав, що «він» у цьому сидить… Тобто… Його батько…

— І ти не боявся?

— Тоді ще ні. Не було чого! А втім, я не дуже вірив, щоб там хтось міг сидіти… Я думав — він мене дурить… Так я йому й сказав. І тоді він дуже з мене сміявся, а потім наказав іти за ним нагору в якусь малесеньку кімнатку. Там не було ні вікон, ні столу, тільки така величезна шафа з лампочками, і маленька шафа, і ще кілька менших, і стільчики… Деякі з лампочок блимали, інші — ні. Потім прийшла якась сеньйора в білому. Вона дуже гнівалася на Маріо, що він привів мене сюди, але потім сказала, що це він добре зробив, бо інша сеньйора пошле через мене відомість до вас, отче. І вийшла. Тоді Маріо щось зробив і почав розмовляти з своїм батьком. Батько просив, аби Маріо йому допомагав… Я сам чув. Так, немовби він говорив по радіо або сам сидів у такій маленькій шафі… Маріо сказав, що це він!

Ігнасіо замовк, запитливо дивлячись на священика.

Я глянув на сеньйору Долорес. Вона хоч і слухала напружено хлопцеву розповідь, проте дивилася зараз не на нього. Я простежив за її поглядом і тільки тепер помітив, що в дверях зали, спираючись на одвірки, стоїть да Сільва. Я хотів підвестися, але він тієї ж миті помітив мій нерішучий рух і, стуливши повіки, подав мені знак не видавати його присутності.

Та було вже пізно. Альберді, що сидів. спиною до дверей, обернувся і, побачивши господаря, квапливо підвівся з крісла.

— Вітаю вас! — промовив да Сільва таким тоном, ніби щойно зайшов. — Не турбуйтесь.

— Я не казала тобі, що сталося! — вигукнула сеньйора Долорес, підхопившися з крісла. — Маріо ночував сьогодні не в Естебано, а, здається, десь у селі. Учора весь день він просидів в інституті і сьогодні вранці знов туди пішов. Ігнасіо каже, що там перебуває й Хосе!..

— Мабуть, його дух… — легенько всміхнувся господар. Він, здавалося, й трохи не здивувався. — Правда, я чув тільки частину цієї незвичайно цікавої розповіді нашого юного гостя, але здогадуюся, про що йдеться.

Да Сільва підійшов до Ігнасіо й поплескав його по плечу.

— А ти відважний хлопець. Не боїшся духів! Правда? — мовив він таким тоном, що важко було збагнути, глузує він чи говорить серйозно.

Ігнасіо аж рота роззявив з подиву й переляку.

— Ну, що ти на мене так дивишся? — запитав да Сільва, якого звеселило збентеження Ігнасіо. — Боявся чи не боявся?

Хлопець не міг промовити й слова. Він розпачливо глянув на священика, і той, певне, зрозумів його погляд, бо відразу спробував заспокоїти Ігнасіо.

— Не бійся, Ігнасіо! Сеньйор полковник жартує. Розкажи краще, що було далі.

Але хлопцеві не так легко було позбутися сумнівів.

— Так… так це був… дух? — через силу пробурмотів він. — Але ж превелебний отець каже…

— Духів немає…

— Не вірю, щоб він казав це серйозно, — осміхнувся да Сільва, підморгнувши Альберді.

— Я, власне, не вірю, аби це був голос духа, — збентежився священик. — Тобто… духи існують, але не в інституті Бурта.

— Невже ви, саме ви сумніваєтесь… що в Боннарда… є духи?

— Не в цьому річ… — Альберді дедалі дужче дратував жартівливий тон господаря. — Навіщо ви лякаєте хлопця?

— Що ви, я зовсім не лякаю його. Це радше… він нас лякає! Адже він твердить: в підвалі інституту в якійсь страшній машині ув'язнена душа бідолашного Хосе Браго. Більше того, ця душа, яка, безперечно, терпить невимовні муки, благає допомоги в свого живого сина, немовби дух батька Гамлета!

— Химери!

— Не певен, чи маємо ми право сумніватися в правдивості розповіді цього хлопця. Ви його краще знаєте.

— Це справи не стосується…

— Дозвольте з вами не погодитися. На мою думку, цілком можливо, що душа Браго ув'язнена Боннардом у підземеллі інституту Бурта.

— Не глузуйте, сеньйоре полковнику, — обурився священик.

— Я кажу цілком серйозно. Є певні… підстави. Але про це ми поговоримо згодом… факт лишається фактом — така можливість існує. Ну, хлопче, — повернувся да Сільва до Ігнасіо. — Скажи нам, нарешті, про що просив Маріо дух його батька?

Хлопець нервово вдихнув повітря, ніби перед стрибком у воду.

— Просив… Він просив, аби… Маріо допоміг…

— Як саме допоміг? — лагідно спитав да Сільва.

— Допоміг… — почав Ігнасіо й затнувся. — Я не знаю…

— Пригадай, хлопче.

— Я не знаю… Він щось казав… Казав, що… не може… Щоб Маріо допоміг. Але я не знаю… не знаю, в чому… — в Ігнасіо на лобі виступив рясний піт.

— Не мучте його, полковнику, — втрутився Альберді.

Да Сільва скоса глянув на священика, потім кивнув.

— Так, я бачу — нічого більше від нього ми не дізнаємося. Зрештою, не так уже й важливо, про що говорив зі своїм сином дух Хосе Браго! — з притиском вимовив да Сільва останні слова, і знову не можна було збагнути, каже він серйозно чи жартує.

Господар підійшов до коминка і, певно, натис на кнопку, бо за хвилю ввійшов слуга.

— Ти, мабуть, голодний? — запитав да Сільва хлопця і, не чекаючи відповіді, повернувся до лакея. — Відведи його на кухню і дай повечеряти. Потім дай йому пляшку вина для батька, і нехай вертається додому.

— Дякую, сеньйоре полковнику! — низько вклонився Ігнасіо.

— Не випий дорогою вина! — сміючись, попередив да Сільва. — То для батька. Скажи йому: це за те, що він виховав такого відважного сина! — І, змінюючи тон, додав — А до Бурта поки що не ходи. Не тиняйся ніде. Ти можеш іще знадобитися. Коли треба буде, я по тебе пришлю.

— Зрозуміло, сеньйоре полковнику.

— А тепер іди!

Лакей і хлопець зникли за дверима.

— Ну й як? Ви, панотче, задоволені будівельними матеріалами? — повернув да Сільва розмову на інше. — Я наказав дати найкращі колоди й цеглу.

— Дякую… — скупо зронив Альберді, не дивлячись на господаря. І, немовби побоюючись дальших запитань, квапливо промовив: —Ви, сеньйоре полковнику, надаремне заморочили голову бідолашному хлопцеві… Він повірив усьому, що ви казали!

Да Сільва всміхнувся.

— Мушу признатися — я дивився на нього із щирим подивом. Я не думав, що поміж мешканців Пунто-де-Віста знайдеться хоч один, звичайно, крім вас, панотче, — злегка вклонився він Альберді, — хто відважився б переступити поріг інституту Бурта. Адже я добре знаю цих людей…

— Невже вони справді вірять, що в інституті є привиди?.. — спитав я, згадавши, що казав мені Альберді, коли я приїхав до нього вперше.