Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 8)

Я відчув, мовби раптом мене скував лід.

— Так неправильно. Це жорстоко.

Обличчя брата Ендрю почервоніло.

— Хлопче, — закричав він, — ти сумніваєшся у вченні Святої Церкви, з давніх-давен? Ти прийшов до мене і просиш бути висвяченим на священника! Якого священника, єретика-лоларда?

Я подивився на нього — на його брудний, заплямований їжею габіт, його щетинисте обличчя, червоне і насуплене.

— Отже, я мушу бути схожим на вас, так? — вибухнув я, перш ніж подумав.

З ревом він зірвався на ноги і вліпив мені у вухо.

— Ти маленький горбатий грубіяне, геть звідси!

Я вибіг із кімнати, голова дзвеніла. Він був надто огрядний, щоб мене переслідувати (наступного року він помер від приступу), і я вискочив із собору та пошкутильгав додому темними провулками, принижений. Неподалік від свого дому присів на перелаз і подивився на захід сонця: зелене буяння весни немовби насміхалося з мене. Якщо Церква мене не прийме, мені нікуди буде йти, я був самотній.

І раптом, коли я сидів у сутінках, Христос заговорив до мене. Саме так це сталося, інакше описати не можна. Я почув голос у голові, він долинав зсередини, але не був моїм. «Ти не самотній», — промовив голос, і раптом велике тепло, почуття любові та спокою охопили мою душу. Не знаю, чи довго сидів, глибоко дихаючи, однак той момент змінив моє життя. Сам Христос заспокоїв мене, всупереч словам Церкви, які мали б бути Його словами. Ніколи раніше я не чув цього голосу, і хоча сподівався, стоячи навколішки у молитві того вечора і впродовж наступних тижнів і років, що почую його знову, але більше ніколи не чув. Мабуть, раз у житті — це все, що нам дається. Багатьом навіть цього не дано.

Ми виїхали на світанку, до того як пробудилося село. Я все ще був у похмурому настрої, і ми говорили мало. Мороз посилився, укривши інеєм дорогу і дерева, але, на щастя, снігу ще не було, коли ми виїхали із села, знову опинившись на вузькій дорозі між високими лісистими схилами.

Ми їхали цілий ранок і день, нарешті ліс порідшав, і перед нами розкинулись оброблені поля, а за ними — Південні пагорби. Стежка повела нас схилом угору, на якому паслися кошлаті вівці. З вершини пагорба ми побачили море, що поволі котило сірі хвилі. Праворуч від нас припливна річка прорізала низькі пагорби, сягаючи моря через велику заболочену смугу. З болотом межувало невелике містечко, а за милю від нього височів величезний комплекс будівель із старовинного жовтого каменю, серед якого домінувала велика норманська церква, завбільшки майже така сама, як і катедральний собор, і оточена високою стіною.

— Монастир Скарнсі, — сказав я.

— Господь благополучно провів нас через наші випробування, — сказав Марк.

— Думаю, попереду їх буде ще більше, — відповів я.

Ми повели втомлених коней униз схилом, якраз коли з моря почало задувати дрібним снігом.

Розділ четвертий

Обережно зійшовши з пагорба, ми вийшли на дорогу, що вела до міста. Коні нервувалися, ухиляючись від лапатих сніжинок, що летіли їм у морди. На щастя, коли ми приїхали, сніг перестав падати.

— Провідаємо мирового суддю? — запитав Марк.

— Ні, мусимо сьогодні прибути в монастир; якщо знову почнеться сніг, нам доведеться залишитися тут на ніч.

Ми пройшли брукованою головною вулицею Скарнсі, де верхні поверхи старовинних будинків нависали над дорогою, і весь час трималися одного боку, щоб не потрапити під вміст вилитого нічного горщика. Ми зауважили, що штукатурка багатьох будинків облупилась, а крамниці мають жалюгідний вигляд. Кілька перехожих кинули на нас зацікавлені погляди.

Ми добралися до міської площі. З трьох боків її оточували зруйновані будинки, проте четвертий був широкою кам’яною пристанню. Колись вона, поза сумнівами, виходила в море, але тепер стояла перед болотом, порослим очеретом, похмурим і безлюдним під сірим небом, зі змішаним запахом солі та гнилі. Прокладений крізь мул канал, яким міг проплисти лише невеликий човен, довгою стрічкою простягався до моря, сталевої смуги за милю звідси. Ген на болоті ми побачили низку ослів, зв’язаних докупи мотузками, а група чоловіків укріплювала берег каналу камінням, яке діставали з кошиків на спинах тварин.

Вочевидь нещодавно відбулася якась розвага, бо кілька жінок стояли і балакали на протилежному боці площі, біля міського стовпа, довкола якого валялися гнилі фрукти й овочі. На табуреті, сиділа повна жінка середнього віку, її ноги були заковані в колодки, а одяг заляпаний розбитими яйцями і грушами. На ній був трикутний ковпак із намазаною буквою «С», що означало «сварлива». Тепер вона здавалася досить веселою, коли брала з рук однієї з жінок кухоль елю, однак її обличчя було в синцях і набряках, а почорнілі очі — напівзаплющені. Побачивши нас, вона підняла кухоль і всміхнулася. На площу вибігла групка дітей, що, хихикаючи, несли стару гнилу капусту, але одна з жінок відмахнула їх рукою.

— Ідіть геть, — вигукнула вона із сильним і гортанним акцентом, як у сільських жителів. — Дружина Томаса засвоїла урок і тепер дасть своєму чоловікові спокій. Її відпустять за годину. Досить!

Діти відступили, викрикуючи образи з безпечної відстані.

— Здається, тут у них досить м’які звичаї, — зауважив Марк.

Я кивнув. На лондонських стовпах ганьби досить часто кидають гострі камені, що вибивають зуби й очі. Ми виїхали за місто в напрямку монастиря. Дорога пролягала вздовж болота — зарослів очерету і застояних калюж. Мене дивувало, що крізь таке смердюче баговиння були прокладені стежки, але так мало бути, адже без них люди й тварини, яких ми бачили, могли б заблудитися.

— Колись Скарнсі був перспективним морським портом, — зауважив я.

— Мул і пісок заболотив цю місцевість років за сто. Не дивно, що місто тепер бідне; цим каналом ледве пропливає рибальський човен.

— З чого вони живуть?

— Риболовля і фермерство. Контрабанда теж, насмілюся сказати, із Франції. Їм однаково доводиться сплачувати орендну плату і внески в скарбницю монастиря, щоб утримувати цих ледачих трутнів-монахів. Порт Скарнсі був дарований як трофей одному з лицарів Вільгельма Завойовника, а той пожертвував бенедиктинцям землю і побудував монастир. Звісно, оплачено англійськими податками.

З боку монастиря, гучно в тихому повітрі, пролунало бамкання дзвонів.

— Вони побачили, що ми під’їжджаємо, — сказав Марк зі сміхом.

— Мають бути гострозорими. Якщо це не одне з їхніх чудес. Божі рани, ці дзвони гучні.

Бамкання тривало, поки ми під’їжджали до мурів, і шум відлунював у моєму черепі. Я втомився, і до кінця дня спина сильніше розболілась, тож тепер їхав, схилившись на широку спину Канцлера. Я випростався; від самого початку мені було потрібно справити солідне враження в монастирі. Тільки тепер зміг оцінити увесь масштаб монастиря. Стіни, облицьовані гіпсом із галькою, мали дванадцять футів заввишки. Загороджена територія тягнулася від дороги до самого краю болота. Трохи далі виднілася велика сторожова брама норманського періоду, і ми побачили, як на дорогу виїхав віз, навантажений бочками і запряжений двома великими ваговозами. Ми стримали коней, і віз із гуркотом помчав повз нас у напрямку до міста, а візник торкнувся капелюха на знак вітання.

— Пиво, — зауважив я.

— Порожні бочки? — спитав Марк.

— Ні, повні. Монастирська броварня має монополію на постачання пива до міста. Вони можуть встановлювати ціну. Це записано в монастирському статуті.

— Отже, якщо хтось і нап’ється, то завдяки святому пиву?

— Досить поширене явище. Норманські засновники забезпечили монахам комфорт в обмін на довічні молитви за їхні душі. Усі виявилися задоволеними, за винятком тих, хто за все це платив. Дякувати Богу, ці дзвони стихли. — Я зробив глибокий вдих. — Ну, їдьмо. Нічого не говори, слідуй за мною.

Ми під’їхали до вартівні, величезної будівлі, оздобленої різьбленими геральдичними звірами. Ворота були зачинені. Глянувши вгору, я побачив, як із вікна на першому поверсі хтось визирнув і швидко зник. Я зліз із коня і почав гримати в маленькі бічні ворота, встановлені поруч. За кілька хвилин вони відчинилися, і перед нами з’явився високий огрядний чоловік із лисою, наче яйце, головою, у засаленому шкіряному фартуху. Він вирячився на нас.

— Що вам треба?

— Я королівський комісар. Прошу відвести нас до абата, — сказав я холодно.

Він глянув на нас підозріливо.

— Ми нікого не чекаємо. Це закритий монастир. Маєте документи?

Я засунув руку в кишеню плаща і подав йому документи.

— Монастир Святого Доната Скарнсійського належить бенедиктинському ордену. Це не закритий орден, люди можуть приходити і йти, залежно від бажання абата. А можливо, ми не в тому монастирі, — саркастично додав я.

Мужлай різко глянув на мене, ковзнувши поглядом на папери, — було зрозуміло, що він не вміє читати, — і повернув їх назад.

— Ви збагатили їх на кілька п’ятен, друже. Як ви називаєтеся?

— Баґґе, — пробурмотів він. — Попрошу провести вас до превелебного абата.

Він відступив убік, і ми в’їхали через ворота, опинившись у широкому просторі під колонами, що підтримували вартівню.

— Прошу зачекати.

Я кивнув, і він потупотів геть.

Я пройшов попід стовпами і зазирнув у подвір’я. Переді мною височіла велична монастирська церква з білого каменю, тепер пожовклого від часу. Як і всі інші будівлі, вона збудована в норманському стилі, з французького вапняку, мала широкі вікна і зовсім не була подібна до сучасного храму з високими вузькими вікнами й арками, що сягають небес. Хоч яка велика, триста футів завдовжки і з вежами-близнюками заввишки сто футів, церква справляла враження приземленої споруди, укоріненої в землі.