Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 7)

— Не часто вони бачать мандрівників. І, поза сумнівами, місцеві вірять, що горбані приносять нещастя. Ой, так думає більшість людей. Не раз зауважував, як чоловіки хрестилися, коли я підходив, хоч на мені гарний одяг.

На вечерю нам подали жирну тушковану баранину з міцним елем. Баран, поскаржився Марк, мертвий віддавна. Поки ми їли, до таверни увійшла групка сільських жителів, усі в найкращому одязі; святкова служба вочевидь закінчилася. Вони сиділи разом, перемовляючись серйозними голосами. Час від часу місцеві озиралися на нас, і ми побачили ще більше допитливих поглядів і неприязних облич.

Я зауважив, що трьох чоловіків у далекому кутку селяни неначе також ігнорували. Вони були грубими на вигляд, з пошарпаним одягом і неохайними бородами. Я бачив, як вони розглядають нас; не витріщаючись відкрито, як селяни, а кидаючи косі погляди.

— Бачите цього високого хлопця? — прошепотів Марк.

— Клянуся, що це лахміття з монашої ризи.

Найбільший чоловік, потворний велетень зі зламаним носом, був одягнений в обірваний одяг із товстої чорної шерсті, і я справді побачив на його спині бенедиктинський каптур. Хазяїн, єдиний, хто поводився ввічливо з нами, підійшов, щоб знову наповнити келихи.

— Скажіть мені, — тихо запитав я, — хто ці троє?

Він буркнув.

— Лобурі з монастиря, ліквідованого минулого року. Знаєте, що зараз діється, сер. Король каже, що невеликі монастирі мають розігнати, і монахам дають інші місця, але служок виганяють на вулицю, жебракувати. Оці хлопці тиняються тут останній рік — для них немає роботи. Бачите того худого, йому вже відрізали вуха. Стережіться їх.

Я озирнувся і побачив, що в одного з них, високого худорлявого хлопця зі світлим скуйовдженим волоссям, не було вух, лише дірки зі шрамами навколо, — штраф за фальшування. Безсумнівно, він узявся з якимись місцевими карбувати монети і виготовляти погані підробки із золота.

— Ви їх сюди впускаєте, — сказав я.

Він забурчав.

— Не їхня провина, що їх викинули. Їх та сотень інших.

Тоді, відчувши, що, можливо, сказав забагато, хазяїн поспіхом відійшов.

— Мені здається, саме час іти відпочити, — сказав я, узявши свічку зі столу.

Марк кивнув, ми допили свій ель і попрямували до сходів. Коли ми проходили повз монастирських служок, мій плащ випадково торкнувся одягу велетня.

— Тепер тобі не пощастить, Едвіне, — голосно сказав один із них. — Мусиш торкнутися гнома, щоб повернути собі удачу.

Вони пирснули зі сміху. Я відчув, як Марк обернувся і поклав мою руку на свою.

— Ні, — шепнув я. — Не переймайся. Ходімо нагору!

Я злегка підштовхнув його вгору хиткими дерев’яними сходами до кімнати під солом’яним дахом, де наші торби лежали на низеньких ліжках, а безліч щурів розбіглося, зачувши кроки. Ми сіли й скинули чоботи. Марк був сердитий.

— Чому ми мусимо терпіти образи цих селюків?

— Ми серед неприязного населення. Жителі долини Вілд усе ще папісти, священник у цій церкві, ймовірно, щонеділі каже їм молитися за смерть короля і повернення Папи.

— Я думав, що ви раніше не бували в цих краях.

Марк простягнув ноги до широкої металевої труби димоходу, що тягнулася через центр кімнати до даху, — єдиного джерела тепла.

— Постараємося не замерзнути. Я не бував тут, але після повстання розвідники лорда Кромвеля надсилали звіти з кожного графства. У мене в торбі є копії.

Він обернувся до мене.

— Чи це іноді не втомлює? Завжди потрібно думати, коли розмовляєш із незнайомцем, щоб нічого не зірвалося з язика, бо ворог оберне твої слова на зраду. Раніше такого не було.

— Зараз найгірші часи. Проте все зміниться на краще.

— Коли всі монастирі закриють?

— Так. Тому що Реформі нарешті нічого не загрожуватиме. І тому, що тоді лорд Кромвель матиме достатньо грошей, щоб захистити державу від вторгнення і зробити багато доброго для людей. У нього великі плани.

— Після того як люди з Палати візьмуть свою частку, чи вистачить навіть на те, щоб купити цим мужлаям унизу нові плащі?

— Вистачить, Марку. — Я говорив щиро. — Великі монастирі мають незліченні багатства. І що вони дають бідним, незважаючи на їхній обов’язок доброчинності? Колись у Лічфілді я бачив натовпи знедолених, що обступали ворота монастиря в дні милостині, дітей в лахмітті, що штовхаються і копаються за кілька фартингів, які їм простягають крізь ґрати. У ті дні мені було соромно йти до школи. Отака це була школа. Ну а тепер кожна парафія матиме добрі школи, і вони утримуватимуться з королівської казни.

Він нічого не сказав, лише запитливо підвів брови.

— Заради Бога, Марку, — кинув я, раптом роздратований його скептицизмом. — Забери ноги від комина. Вони смердять гірше за вівцю.

Він ліг на ліжко, упершись поглядом у солом’яне склепіння даху.

— Я дуже сподіваюся, що ви маєте рацію, сер. Але робота в Палаті змусила мене засумніватися в доброчинності людей.

— У нерозкаяній масі є закваска благочестя. Вона робить свою справу, повільно. І лорд Кромвель є її частиною, попри всю його жорсткість. Повір, — лагідно додав я.

Але навіть говорячи це, згадав похмуру втіху лорда Кромвеля, коли він казав, що спалить священника разом із його ідолами, і знову побачив, як він трясе ту скриньку з дитячим черепом.

— Віра рухає гори? — за хвилю спитав Марк.

— Божі цвяхи, — гаркнув я, — раніше молоді були ідеалістами, а старі — циніками, тепер же навпаки. Я надто втомився, щоб далі сперечатися. На добраніч.

Я почав роздягатися; неохоче, бо не люблю, щоб люди бачили мою недугу. Але Марк, з властивою йому делікатністю, повернувся спиною, поки ми роздягались і надягали на себе нічні сорочки. Утомлено я заліз на своє провисле ліжко і погасив свічку. Проказав молитви. Однак ще довго лежав у темряві без сну, прислухаючись до рівного дихання Марка і метушні щурів у соломі, які повернулися в центр кімнати, до комина, де було найтепліше.

Як завжди, я не сприйняв цього всерйоз, але погляди, які селяни кидали на мій горб, і зауваження абатського лобуря завдали мені болю. Він жалюгідно вселився у мої нутрощі, пригнітивши попереднє піднесення. Усе життя я намагався відмахуватися від таких образ, хоча в юності мені часто хотілося лютувати і кричати. Я бачив багато калік, чиї душі були так само скручені, як і тіла, через тягар образ і глузування, яких вони зазнавали; які дивилися на світ з-під насуплених брів й оберталися зі зневажливою лайкою на адресу дітей, що кричали їм услід на вулицях. Краще було спробувати не звертати на це уваги, жити життям, яке допускав Господь.

Проте пам’ятав один випадок, коли це було неможливо. То була мить, яка визначила мою долю. Мені було п’ятнадцять, я навчався в катедральній школі в Лічфілді. Як старшого учня, моїм обов’язком було відвідувати недільну літургію, а іноді й прислуговувати. Літургія здавалася мені прекрасною подією після довгого тижня, проведеного за книгами в намаганнях зрозуміти грецьку і латину, яку нам поганенько викладав брат Ендрю, товстий катедральний монах, охочий випити.

Собор був яскраво освітлений, свічки мерехтіли перед вівтарем, статуями і прекрасно розписаною хресною перегородкою. Я більше любив ті дні, коли не прислуговував священнику, а сидів із громадою. За перегородкою священник промовляв месу латиною, яку я розумів, його слова відлунювали, коли громада відповідала.

Тепер, коли традиційну месу вже давно не служать, важко передати відчуття втаємниченості, яке вона викликала: пахощі ладану, натхненні латинські вірші, передзвін дзвонів, коли хліб і вино урочисто підносились і, як вірили всі, перетворювалися в устах священника на справжнє тіло і кров Ісуса Христа.

Останній рік мою душу дедалі більше переповнював релігійний запал. Спостерігаючи за обличчями пастви, спокійними й шанобливими, я бачив Церкву як велику спільноту, що об’єднує живих і мертвих, хоча б на кілька годин перетворюючи людей на слухняну отару Великого Пастиря. Я відчував себе покликаним служити цій отарі; і, як священник, міг би стати провідником для своїх побратимів, заслужити їхню повагу.

Брат Ендрю невдовзі звільнив мене від ілюзій. Тремтячи від важливості того, що хотів йому сказати, я шукав нагоду порозмовляти з ним у його маленькому кабінеті за шкільною кімнатою. Був кінець дня, і брат Ендрю сидів за столом, вивчаючи пергамент, його очі почервоніли, чорний габіт заплямлений чорнилом та їжею. Запинаючись, я розповів йому, що вірю у своє покликання і сподіваюся стати новіцієм, щоб згодом висвятитися.

Я очікував, що він запитає мене про мою віру, та він лише зневажливо підняв пухку руку.

— Хлопче, — сказав він, — ти ніколи не зможеш стати священником. Невже ти цього не розумієш? Не варто гаяти мого часу на таку розмову.

Його сиві брови з досади зсунулися.

Він не голився; біла щетина стирчала, мов іній, на його товстих червоних щоках.

— Але я не розумію, брате. Чому ні?

Він зітхнув, обдавши моє обличчя запахом перегару.

— Дорогий Шардлейку, ти знаєш із Книги Буття, що Бог створив нас за своїм образом, чи не так?

— Звісно, брате.

— Щоб служити Церкві, ти повинен бути схожим із цим образом. Кожен, хто має видиму хворобу, навіть всохлу кінцівку, не кажучи вже про такого великого кривого горба, як у тебе, не може бути священником. Як ти зможеш стати посередником між звичайними грішними людьми і величчю Бога, коли твоя форма набагато гірша за їхню?