Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 9)

Ліворуч, біля дальньої стіни, стояли звичайні господарські будівлі — стайні, майстерня каменяра, броварня. У дворі вирувала діяльність, відома мені з Лічфілда: купці й служки метушилися туди-сюди й обговорювали справи з монахами, які вирізнялися голеними головами і чорними габітами бенедиктинців; габіти з тонкої вовни, зауважив я, з-під яких виднілося гарне шкіряне взуття. Земля у дворі була втоптана і засипана соломою. Скрізь бігали великі лерчери — помісь хортів із вівчарками, гавкали й обпісювали стіни. Як у всіх схожих місцях, атмосфера у дворі панувала радше ділова, не характерна для монастиря, закритого від світу.

Праворуч від церкви внутрішня стіна відділяла будівлі, де монахи мешкали і молилися. Біля дальньої стіни стояла окрема одноповерхова будівля, перед нею — чудовий сад із пряними травами, рослини прив’язані до підпірок і ретельно позначені. Це, здогадався я, був лазарет.

— Ну, Марку, — спитав я тихо, — що ти думаєш про монастир?

Марк копнув одного з великих собак, що наблизився до нас із настовбурченим загривком. Той трохи відступив і сердито загавкав.

— Я не очікував аж такого масштабного. Здається, тут може перебути в облозі дві сотні людей.

— Добрий здогад. Його побудували, розраховуючи на сотню монахів і сотню слуг. Тепер усім — будівлями, землями, місцевими монополіями — користуються лише тридцять монахів і шістдесят слуг і, за даними «Комперти», живуть як сир у маслі.

— Вони помітили нас, сер, — прошепотів він. І справді, невпинний гавкіт дворняжки привернув погляди з усього подвір’я — люди непривітно відверталися і перешіптувалися.

Високий худий монах, спершись на милицю біля церковної стіни, пильно дивився на нас. Його білий габіт із довгим нарамником спереду контрастував зі звичайним чорним бенедиктинським.

— Картузіанець, якщо не помиляюся, — сказав я.

— Я думав, що всі картузіанські монастирі закриті, а половина монахів — страчена за зраду.

— Так і є. Що він тут робить?

За спиною я почув кашель. Воротар повернувся з кремезним монахом років сорока. Волосся навколо його тонзури було каштанове, з пасмами сивини, а суворі, грубуваті риси рум’яного обличчя пом’якшували обвислі, вгодовані щоки, що свідчили про гарне життя. На грудях його габіту був вишитий ключ — ознака службового становища. Позаду нього стояв нервовий рудоволосий хлопчина в сірому габіті новіція.

— Гаразд, Баґґе, — сказав новоприбулий із різким шотландським акцентом, — повертайся до своїх обов’язків.

Воротар неохоче розвернувся і пішов.

— Я пріор, брат Мортимус із Келсо.

— А де абат?

— На жаль, його зараз немає. Я його заступник, відповідальний за щоденне управління монастирем Святого Доната. — Він кинув на нас пильний погляд. — Ви приїхали сюди у відповідь на лист від доктора Ґудгепса? Гонець не повідомив нам про ваш приїзд, боюся, для вас немає приготованих кімнат.

Я відступив на крок назад, бо від нього паскудно смерділо. Після років навчання з монахами я знав, як непохитно вони трималися застарілого уявлення про те, що митися — шкідливо для здоров’я, і купалися лише шість разів на рік.

— Лорд Кромвель одразу відрядив нас. Я — Метью Шардлейк, призначений комісар, метою якого є розслідувати події, описані в листі доктора Ґудгепса.

Він уклонився.

— Вітаю вас у монастирі Святого Доната. Прошу вибачення за манери нашого воротаря, але згідно з розпорядженнями мусимо триматися якомога далі від світу.

— Наша справа термінова, сер, — різко сказав я.

— Будь ласка, скажіть, чи справді Робін Синґлтон мертвий?

Обличчя настоятеля застигло, і він перехрестився.

— Він мертвий. Жорстоко вбитий невідомим зловмисником. Жахливий випадок.

— Тоді ми мусимо негайно зустрітися з абатом.

— Я відведу вас до його дому. Він має невдовзі повернутися. Молюся, щоб ви змогли пролити світло на те, що тут сталося. Кровопролиття на освяченій землі, і навіть гірше. — Він похитав головою, а потім, у цілком іншій манері, обернувся і кинувся на хлопця, який стояв і дивився на нас широко розплющеними очима. — Велплею, коні! Відведи їх у конюшню!

Він здавався майже дитиною, худий і кволий, років радше шістнадцяти, ніж вісімнадцяти, необхідних для того, щоб стати новіцієм. Я зняв торбу з паперами, передав її Марку, і хлопчик відвів коней. За кілька кроків він обернувся, щоб глянути на нас, послизнувся на купі собачого лайна і з гуркотом упав навзнак на землю. Коні тривожно заворушилися, і подвір’ям прокотився регіт. Обличчя пріора Мортимуса почервоніло з люті. Він підійшов до хлопця, який підводився, і штовхнув його так, що той знову гепнувся в собаче лайно, викликавши ще більше реготу.

— Божі рани, Велплею, ти незграба, — крикнув пріор. — Хочеш, аби коні королівського комісара гасали подвір’ям?

— Ні, велебний пріоре, — тремтячим голосом відповів хлопець. — Я прошу вибачення.

Я ступив уперед, однією рукою тримаючи за повід Канцлера, іншою — допоміг хлопцеві піднятися, стараючись не вимазатись об собаче лайно на його габіті.

— Коні можуть запанікувати від усіх цих криків, — м’яко сказав я. — Не хвилюйся, хлопче, таке з будь-ким може трапитись.

Я передав йому поводи, і, озираючись на обличчя пріора, яке почервоніло від гніву, він повів коней геть. Я повернувся до пріора.

— Тепер, сер, прошу, проведіть нас.

Шотландець зиркнув на мене. Обличчя його стало багряним.

— З усією повагою, сер, у цьому монастирі я відповідаю за дисципліну. Король розпорядився внести багато змін у монастирське життя, а нашу молодшу братію особливо потрібно навчати послуху.

— У вас виникають труднощі з тим, щоб змусити братів підкорятися новим розпорядженням лорда Кромвеля?

— Ні, сер, немає. Доки мені дозволено застосовувати покарання.

— За те, що послизнувся на собачому лайні? — спитав я тихо. — Чи не краще було б покарати цих собак, не пускати їх у двір?

Пріор хотів сперечатися, але раптом різко реготнув.

— Ви маєте рацію, сер, проте абат не дозволить тримати собак під замком. Він хоче, щоб вони гасали і були прудкими, коли виїжджає на полювання.

Поки він говорив, я спостерігав, як колір його обличчя змінюється з багряного до попереднього, червоного. І подумав, що він напевно страждає від серйозного застою жовчі.

— Полювання. Цікаво, що сказав би про це святий Бенедикт?

— Абат має свої правила, — багатозначно мовив пріор.

Він провів нас повз ряд господарських будівель. Попереду я побачив гарний двоповерховий будинок, оточений садом із трояндовими кущами, добре збудовану резиденцію джентльмена, яка була б доречною навіть на Канцлер-Лейн. Ми пройшли повз стайні, і крізь відчинені двері я побачив, як хлопець веде Канцлера до стійла. Він обернувся, кинувши на мене дивний, уважний погляд. Ми пройшли повз броварню і кузню, червоне сяйво якої вабило в цей холодний день. Поруч розташовувалася велика прибудова, крізь відчинені двері якої виднілися кам’яні брили, різьблені орнаментами. На дворі, на широкому столі, були розкладені плани, а біля двох монахів, які напружено сперечалися, стояв, склавши руки, сивобородий чоловік у фартуху каменяра.

— Н-не можливо зробити, брате, — твердо сказав старший монах.

Це був невисокий товстий чоловік років сорока, з бахромою кучерявого чорного волосся довкола тонзури, круглим блідим обличчям і маленькими темними очима. Його товсті пальці літали над планами.

— Якщо ми візьмемо канський камінь, це вичерпає увесь ваш річний бюджет на наступні три роки.

— Дешевше не вийде, — сказав каменяр. — Не вийде, якщо зробити все як слід.

— Усе має бути зроблено бездоганно, — рішуче заперечив другий монах низьким, глибоким голосом. — Якщо ні, то вся симетрія церкви буде зруйнована, око відразу притягне інше облицювання. Якщо ви не погоджуєтеся, брате скарбнику, я буду змушений говорити з абатом.

— Говоріть, користі з цього жодної.

Він замовк, побачивши нас, різко глянув своїми чорними очима-намистинами, а тоді схилив обличчя над планами. Нас розглядав другий монах років тридцяти. Він був високий на зріст і міцної статури, з красивим обличчям у глибоких зморшках, скуйовджене жовте волосся стирчало довкола тонзури, немов віхті соломи. Очі мав великі, ясно-блакитні. Він зупинив протяжний погляд на Маркові, а той відповів йому холодно. Коли ми проходили повз нього, монах уклонився пріору, отримавши у відповідь різкий кивок.

— Цікаво, — прошепотів я до Марка. — Складається враження, що над цим монастирем загроза не нависла. Вони говорять про ремонт церкви так, ніби все це триватиме вічно.

— Ви бачили погляд, який кинув на мене високий монах?

— Так. Теж був цікавим.

Ми проходили попри дальню стіну монастиря, біля самого будинку, коли монах у білому габіті вийшов з-за контрфорсу на доріжку. Це був той самий картузіанець, якого ми бачили у дворі. Пріор швидко підійшов до нього.

— Брате Джероме, — різко гукнув він, — зараз ніяких вибриків! Повертайтеся до своїх молитов!

Картузіанець обійшов довкола пріора, не звертаючи на нього уваги, хіба що глянув зневажливо. Я бачив, що він тягнув праву ногу і під правою пахвою міцно тримав милицю, яка допомагала йому пересуватися. Його ліва рука мляво звисала, деформована, долоня трималася під дивним кутом. Це був худорлявий чоловік років шістдесяти, розтріпане волосся навколо його тонзури біліше, ніж його заплямований і потертий габіт. Очі на його худому блідому обличчі горіли з такою лютою енергійністю, немовби заглядали в душу. Він підійшов до мене, рухаючись дивовижно спритно, щоб ухилитися від витягнутої руки пріора.