Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 69)

Кинувши останній погляд на вишкіреного леопарда, я пішов за Блітманом до будинку. Мій господар теж мав репутацію людини жорстокої, і я задумався, чи він навмисне придбав це створіння, щоб справити відповідне враження.

Кабінет лорда Кромвеля був зменшеною версією його Вестмінстерського кабінету, заставленою столами зі стосами паперів. Зазвичай кабінет був похмурий, але сьогодні сонячне проміння, відбиваючись від снігу в саду, яскраво освітлювало глибокі зморшки і складки на обличчі Кромвеля, який сидів за письмовим столом. Коли я увійшов, він глянув на мене вороже, рот стиснутий, підборіддя сердито виступало вперед. Він не запросив мене сісти.

— Я раніше очікував від вас звістки, — холодно сказав він. — Дев’ять днів. І справа ще не завершена, це видно з виразу вашого обличчя. — Він помітив мій меч. — Кров Божа, ви носите зброю в моїй присутності?

— Ні, мілорде, — відповів я, поспішно відстібаючи його. — Це доказ, я мусив його принести.

Я поклав меч на стіл, де лежала ілюстрована копія Біблії англійською, розкрита на зображенні Содома і Гоморри, охоплених полум’ям. Я розповів йому про все, що сталося: про смерть Саймона і Ґабріеля та знайдене тіло Орфан Стоунґарден, пропозицію абата здатися, мої підозри щодо продажу землі та, нарешті, про лист Джерома, який передав йому. За винятком того часу, коли лорд Кромвель читав, він увесь час пильно дивився на мене. Коли я закінчив, він фиркнув.

— Святі Божі рани, це хаос, гірший за Бедлам. Сподіваюся, коли ви повернетеся, той ваш хлопець ще буде живий, — брутально додав він. — Я витратив багато часу, умовляючи Річа прийняти його назад; даремне марнування.

— Я подумав, що мушу вам доповісти, мілорде. Особливо, коли знайшов того листа.

Він буркнув.

— Вони мали б нагадати мені, що там є той картузіанець, Ґрей їх вислухає. З братом Джеромом розберуться. Але мене не хвилюють листи до Едварда Сеймура. Тепер, коли королева мертва, уся родина Сеймурів сподівається на мою прихильність. — Він нахилився вперед. — Проте ці нерозкриті смерті мене турбують. Вони не повинні зараз виходити на яв, я не хочу, щоб зірвалися мої майбутні переговори. Льюїський монастир готовий здатися.

— Вони поступилися?

— Мені вчора повідомили; капітуляція буде підписана цього тижня. Ось з якого приводу я зустрічався з Норфолком, ми хочемо розділити їхні землі між собою. Загалом король погодився.

— Це мають бути гарні землі.

— Так і є. Їхні маєтки в Сассексі відійдуть мені, а ті, що в Норфолку, — герцогу. Бажання володіти землями швидко змушує давніх ворогів сісти за стіл переговорів. — Він різко засміявся. — Я поселю свого сина Ґреґорі в чудовому будинку абата, зроблю землевласником. — Він зробив паузу, і холод у його погляді повернувся. — Ви хотіли відволікти мене, Метью, покращити мені настрій.

— Ні, сер. Я знаю, що розслідування йде повільно, але це найважча і найнебезпечніша головоломка за все моє життя…

— Яке значення цього меча?

Я розповів йому про те, як знайшов меч, і про свою розмову з Олдноллом. Він насупив брови.

— Марк Смітон. Я не думав, що він один із тих, хто створює проблеми з того світу. — Лорд Кромвель обійшов довкола столу і взяв у руки меч. — Гарна зброя, хотів би я мати таку, коли служив в Італії замолоду.

— Між вбивствами і Смітоном має існувати якийсь зв’язок.

— Один я вже бачу, — сказав він. — Принаймні зв’язок зі смертю Синґлтона. Помста. — Він хвилю подумав, потім обернувся і пильно подивився на мене. — Про це не можна нікому розповідати.

— Клянуся честю.

Він відклав меч і заходив туди-сюди, склавши руки за спиною. Його чорна мантія роздувалася навколо колін.

— Коли торік король обернувся проти Анни Болейн, мені довелося діяти швидко. Я був пов’язаний із нею з самого початку, і папістська фракція домагалася б мого падіння разом із нею. Король почав прислухатися до них. Тож саме я мав допомогти йому позбутися королеви. Розумієте?

— Так. Так, розумію.

— Я переконав його, що вона перелюбниця, а це означало, що її можуть стратити за зраду, не вплутуючи в це релігію. Проте для цього були потрібні докази і відкритий суд.

Я стояв і мовчки дивився на нього.

— Я взяв кількох своїх найвідданіших людей і кожному призначив друга королеви, якого я вибрав, — Норріса, Вестона, Бреретона, її брата Рочфорда, — і Смітона. Їхнім завданням було вибити або зізнання, або щось таке, що було б схоже на доказ того, що вони спали з нею. Синґлтон був тим, кому я доручив узятися за Марка Смітона.

— Він вигадав проти нього справу?

— Здавалося, що Смітона найлегше змусити до зізнання; він був просто хлопчиком. Так і сталося, він зізнався в перелюбі після перших тортур на дибі в Тауері. Тій самій, яку я застосував до того картузіанця, який, мабуть, справді зустрічався з ним, бо все, що він повідомив про Смітона, — правда. — Коли він продовжив, його тон був замисленим, сухим. — І одним із відвідувачів, яких картузіанець бачив у камері того вечора, був сам Синґлтон. Я послав його простежити за тим, щоб у своїй промові з ешафоту (є така традиція, якої слід позбутися) хлопець не відмовився від свого зізнання. Йому нагадали: якщо він скаже щось зайве, постраждає його батько.

Я витріщився на свого господаря.

— Отож те, що люди казали, було правдою? Королева Анна й обвинувачені разом із нею були невинними?

Він обернувся до мене. Різке світло впало на його обличчя і неначе вибілило очі, що дивилися на мене з-під насуплених брів, позбавивши їх тепла.

— Звісно, вони були невинними. Ніхто не має права говорити, але про це знає весь світ, знали присяжні на суді. Навіть король майже знав, хоча не міг зізнатися в цьому самому собі, дошкуляючи своєму чистому сумлінню. Божа смерть, Метью, ви надто довірливі як для адвоката. Ви наївно вірите в Реформу, та вам бракує вогню. Краще мати вогонь без наївності, як я.

— Я вірив, що звинувачення правдиві. Так часто я це говорив.

— Ліпше робити те, що і більшість з цього приводу, і тримати язик за зубами.

— Можливо, я знав, у глибині душі, — тихо сказав я. — Якоїсь частини мого єства Бог не сягнув.

Кромвель нетерпляче подивився на мене, його обличчя виражало роздратування.

— Отже, Синґлтона вбили з помсти, — сказав я нарешті. — Хтось убив його так само, як стратили Анну Болейн. Але хто?

Мені спала на гадку думка.

— Хто був другим відвідувачем Смітона? Джером згадував, що священник приходив сповідати його і двох інших.

— Я накажу переглянути документи Синґлтона, подивлюся, яка в них є інформація про родину Смітона. Надішлю їх вам додому впродовж двох годин. Тим часом сходіть до будинку старого Смітона, це гарна ідея. Ви повертаєтеся до Скарнсі завтра?

— Так, судно відчалює перед світанком.

— Якщо знайдете щось перед від’їздом, надішліть інформацію мені. І, Метью…

— Так, мілорде.

Він вийшов із сонячного світла, лютий гнів і влада повернулися в його погляд.

— Обов’язково знайдіть убивцю. Я занадто довго приховував це від короля. Коли скажу йому про злочин, мушу відразу назвати ім’я вбивці. І дістаньте печатку абата після тієї капітуляції. Гадаю, принаймні в тому ви чогось досягли.

— Так, мілорде. — Я задумався. — Коли монастир капітулює, що з ним буде?

Він похмуро всміхнувся.

— Те саме, що з усіма. Абат і монахи отримають пенсії. Служкам доведеться перебуватися — і так правильно, жадібні телепні. Що стосується будівель — скажу вам, що я запланував для Льюїса. Я посилаю туди майстра зі знесення; накажу, щоб він зрівняв із землею церкву й монастирські будівлі. І коли всі монастирські землі будуть в руках короля і ми здамо їх в оренду, я додам до кожної орендної угоди пункт про те, що орендар мусить знести всі монастирські будівлі. Навіть якщо вони просто знімуть свинець із дахів і дозволять місцевим жителям розібрати камінь для будівництва, результат буде той самий. Від не одного століття їхнього фіглярства не залишиться жодного сліду, лише кілька руїн, що нагадуватимуть людям про владу короля.

— Там є кілька чудових будівель.

— Джентльмен не може жити в церкві, — нетерпляче сказав Кромвель. Очі його прищурились. — Ви ж не стали папістом, правда, Метью Шардлейку?

— Ніколи, — відповів я.

— Тоді йдіть. І не підведіть мене цього разу. Пам’ятайте: я можу збудувати бізнес адвоката, але також можу його зруйнувати.

Він знову кинув на мене свій бичачий погляд.

— Я не підведу, мілорде.

Я взяв меч і вийшов.

Розділ двадцять восьмий

Я покинув Вестмінстер у сум’ятті думок. Пригадав прізвища всіх у монастирі, намагаючись знайти можливий зв’язок із родиною Смітонів. Чи міг Джон Смітон познайомитися з братом Ґаєм в Іспанії тридцять років тому? Якби він був підмайстром, тоді він і ключар були б одного віку.

Увесь час, коли я прокручував у голові ці думки, моє серце наповнювалося похмурим, свинцевим почуттям. Я вважав, що Томас Кромвель був неспроможний на нехристиянські вчинки, які йому приписували через падіння Анни Болейн. А тепер він мимохіть визнав, що вони правдиві. І не Кромвель втягнув мене в хибну віру; я зробив це сам.

Кінь повільно пробирався по крижаній колії, та на півдорозі по Фліт-стріт зупинився і стривожено кивнув головою. Трохи попереду, перегородивши дорогу, зібрався натовп. Окинувши їх поглядом, я побачив двох констеблів, які боролися з молодим підмайстром. Він чинив запеклий опір, надривно кричав на своїх викрадачів.