Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 71)

— Спадкоємцем була стара жінка. Коли ми сюди перебралися, тут лежала купка речей майстра Смітона, якийсь одяг, срібна чаша і меч…

— Меч?

— Так, сер. Он там, у куті. — Він показав на куток. — Чоловік від містера Плесіда сказав нам, що сестра Джона Смітона приїде їх забрати. Нам наказали їх не чіпати, бо нас виженуть.

— І ми їх не чіпали, сер, — додала жінка біля вогнища. Її дитина різко закашлялася, і вона пригорнула її. — Тихо, Страху Божий.

Я щосили стримував своє збудження.

— Стара жінка? Вона приїжджала?

— Так, сер, за кілька тижнів. Вона була звідкись із села, у місті здавалася нервовою. Її привіз адвокат.

— Чи пам’ятаєте ви її ім’я, — нетерпляче запитав я, — чи з якої частини країни вона прибула? Можливо, це було місто під назвою Скарнсі?

Він похитав головою.

— Вибачте, сер, я пам’ятаю тільки те, що вона була з якогось села. Маленька повна жінка, років за п’ятдесят, із сивим волоссям. Вона сказала кілька слів. Вони взяли згорток речей і меч і пішли.

— Ви пам’ятаєте ім’я адвоката?

— Ні, сер. Він подав їй меч. Пригадую, як вона пожалілася, що не має сина, якому могла б його подарувати.

— Дуже добре. Я хотів би, щоб ви глянули на мій меч — ні, не лякайтеся, я дістаю його лише для того, щоб показати вам — і сказали, чи може бути він тим, якого забрала та жінка.

Я поклав його на верстак. Чоловік подивився на меч, і підійшла його дружина, далі пригортаючи дитину.

— Схожий на той, — сказала вона. Жінка глянула на мене, примружившись. — Ми справді діставали його з піхов, сер, але щоб глянути, ми нічого з ним не робили. Упізнаю цю золотисту рукоятку і ці знаки.

— Ми сказали, що це чудовий витвір, — додав чоловік. — Хіба ні, Елізабет?

Я заклав зброю в піхви.

— Дякую вам обом, ваша інформація корисна. Мені прикро, що ваша дитина хвора. — Я простягнув руку, щоб доторкнутися до дитини, але жінка підняла долоню.

— Не гладьте її, сер, вона кишить вошами. Вона не перестане кашляти. Це застуда, одне ми вже втратили.

— Тихо, Страху Божий.

— У неї незвичайне ім’я.

— Наш вікарій — ревний прихильник Реформи, сер, він назвав їх усіх. Він сказав, що це тепер допоможе нам у світі — мати дітей з такими іменами. Сюди, діти, вставайте. — Інші троє підвелися на рахітичних ногах, з роздутими від голоду животами, і батько назвав їх, по черзі показуючи пальцем. — Завзяття, Наполегливість, Шанобливість.

Я кивнув.

— Кожен отримає по шість пенсів, а ось вам три шилінги за вашу допомогу.

Я перерахував вміст гаманця. Діти жадібно хапали монети; батько і мати, здавалось, не могли повірити своєму везінню. Охоплений раптовим хвилюванням, я розвернувся, швидко залишив їх, сів на коня і поїхав геть.

Жалюгідна сцена в будинку переслідувала мене, тож повернутися думками до того, що я довідався, стало полегшенням. У цьому не було жодного сенсу. Людина, яка успадкувала меч, єдина людина з сімейним мотивом помсти, — стара жінка? У монастирі не було жодної жінки віком понад п’ятдесят, за винятком двох старих служниць, високих худющих старих карг, які не відповідали опису молодого чоловіка. Єдина людина з такою зовнішністю, з якою я познайомився під час перебування в Скарнсі, була добродійка Стамп. І жодна маленька стара не змогла б завдати того удару. Але папери Синґлтона стверджували, що родичів чоловічої статі не було. Я похитав головою.

Я зауважив, що через занепокоєння відпустив кобилу блукати, і та прямувала до річки. Мені ще не хотілося йти додому, і я дозволив кобилі взяти ініціативу на себе. Я вдихнув повітря. Чи це була моя уява, чи справді нарешті теплішало?

Я проминув табір на засніженому пустищі, де група безробітних чоловіків зробила собі стоянку. Ймовірно, вони прибули сюди з надією знайти випадкову роботу на доках; вони збудували накриття з плавника і мішковини і тепер сиділи, згорблені, навколо багаття, зиркнувши на мене неприязно, коли я проїжджав повз них. Худий жовтий дворняга вибіг із табору й загавкав на кобилу. Вона хитнула головою і заіржала, і один із чоловіків відкликав собаку. Я швидко поїхав геть, погладжуючи кобилу, доки вона не заспокоїлась.

Ми опустилися до берега річки, де причалювали човни, і робітники метушилися, розвантажуючи їх. Один чи два мали такі темні обличчя, як і брат Ґай. Я зупинив кобилу. Прямо попереду біля набережної стояла велика океанічна карака, її квадратний ніс прикрашений непристойно усміхненою голою русалкою. Чоловіки витягували з трюму ящики і коробки. Я задумався, з якого далекого краю круглої земної кулі вони прибули. Дивлячись на високі щогли і сітку такелажу, з подивом зауважив туман, що клубочився довкола «воронячого гнізда». Тепер я бачив, що завитки туману пливуть угору, по річці, і відчув виразно тепліше повітря.

Кобила знову виявила ознаки занепокоєння, я розвернувся і вулицею зі складськими приміщеннями повільно попрямував назад до Сіті. Тоді зупинився. З одного з дерев’яних будинків долинав неймовірний шум; вереск і крики, і безліч голосів незнайомими мовами. Було дивно чути ці неземні звуки в туманному повітрі. Охоплений цікавістю, я прив’язав кобилу до стовпа і пішов до складського приміщення, з якого доносився різкий запах.

З відчинених дверей постала жахлива картина. На складі було повно птахів у трьох великих залізних клітках, кожна заввишки як людина. Це були такі птахи, як у старої жінки, про яких мені нагадав Пеппер. Сотні птахів, різного розміру та незліченних кольорів: червоні й зелені, золотисті, голубі та жовті. Птахи були в жалюгідному стані: у всіх підрізані крила, у деяких — аж до кісток, до того ж неакуратно, тому незагоєні рани вкрилися виразками; багато птахів були явно хворі — половина пір’я вилізла, тіло вкрите струпами, очі загноєні. На кожного птаха, який чіплявся кігтями за стінки клітки, припадав ще один, який лежав мертвий на підлозі серед величезних куп порохнявого посліду. Найгіршим був їхній вереск; деякі бідолашні просто видавали різкі жалібні крики, ніби благаючи припинити їхні страждання, а другі знову і знову вигукували різними мовами. Я розчув слова латинською, англійською, іншими мовами, яких не розумів. Двоє з них, догори ногами чіпляючись за ґрати, верещали один на одного: один птах раз у раз кричав «Попутного вітру», а інший відповідав «Maria, mater dolorosa» з акцентом девонця.

Я стояв, приголомшений жахливим видовищем, аж доки мене не смикнула за плече груба рука. Тоді обернувся і побачив моряка, одягненого в засмальцьовану куртку, який підозріло дивився на мене.

— Що вас сюди привело? — різко запитав він. — Якщо ви прийшли торгувати, вам треба йти до кімнат містера Фолда.

— Ні… ні, я проходив поблизу, почув шум, і мені стало цікаво, що це таке.

Він широко всміхнувся.

— Вавилонська вежа, еге ж, сер? Одержимі духами голоси, які говорять різними мовами? Ні, просто цих птахів усі дворяни тепер хочуть як забавки.

— Вони в жалюгідному стані.

— Там, звідки вони прибули, таких птахів є безліч. Якась частина завжди гине в дорозі. Ще більше загине від холоду, це слабкі створіння. Зате гарні, хіба ні?

— Звідки ви їх привезли?

— Острів Мадейра. Там є португальський купець, він зрозумів, що в Європі на них є попит. Мусите побачити дещо з того, що він купує та продає, сер; він доставляє судна африканців як рабів для бразильських колоністів. — Він засміявся, зблиснувши золотими зубами.

У мене з’явилося відчайдушне бажання втекти від холодного, смердючого повітря складського приміщення. Я попросив вибачення і поїхав геть. Різкі крики птахів, їхня дивовижна подібність до людської мови наздоганяли мене розбитою вулицею.

Перетнувши міську стіну, я повернувся до Лондона, який раптово став сірим і туманним, наповненим шумом води, що скрапувала з бурульок, які танули, на карнизи будинків. Я зупинив кобилу біля церкви. Зазвичай я відвідував церкву принаймні раз на тиждень, але тепер не був на службі більш ніж десять днів. Я потребував духовної розради; тож спішився і зайшов усередину.

То була одна з тих багатих церков Сіті, яких відвідували купці. Сьогодні багато лондонських купців стали реформаторами, і тому свічок не було. Постаті святих на хресній перегородці були зафарбовані й замінені на біблійний вірш:

«Знає Господь, як благочестивих визволити від спокус, а неправедних зберегти до дня суду, щоб покарати».

Церква була порожня. Я зайшов за перегородку. Вівтар був без прикрас, дискос і чаша стояли на простому столі без оздоблення. Примірник нової Біблії був прикутий ланцюжком до катедри. Я сів на лавку, заспокоєний цим знайомим оточенням, повністю протилежним до Скарнсі.

Але не всі ознаки давніх традицій зникли.

З місця, де я сидів, міг розгледіти гробницю минулого століття. Там стояли два кам’яні гроби, один над одним. На верхньому ярусі було зображення багатого купця в чудовому вбранні, товстого і бородатого. На нижньому — висохлого трупа в тому самому одязі, що перетворилося на лахміття, з написом: «Таким я є тепер, таким я був колись; яким я є тепер, таким будеш ти».

Дивлячись на кам’яний труп, я раптом побачив розкладене тіло Орфан, що піднімалося з води, а потім — хворих рахітичних дітей у будинку Смітона. Мене раптово охопило хворобливе відчуття, що наша революція лише змінить імена голодних дітей — з імен святих на Страх Божий і Завзяття. Я подумав, як Кромвель мимохіть згадав про створення підроблених доказів, якими заганяв невинних людей до смерті, і як Марк розповідав про жадібних прохачів, які приходять до Палати, щоб отримати монастирські землі. Цей новий світ не був християнською спільнотою і ніколи нею не буде. Насправді він був не кращий за старий, також керувався владою і марнославством. Я пригадав, як яскраві, кульгаючі птахи бездумно верещали один на одного, і це здалося мені зображенням самого королівського двору, де папісти й реформатори пурхали і гомоніли, борючись за владу. І через свою навмисну сліпоту я відмовився бачити те, що було перед самими очима. Як люди бояться хаосу цього світу, подумав я, і безодні вічності в потойбічні. Тож ми створюємо шаблони, щоб пояснити його жахливі таємниці й переконати себе, що ми в безпеці в цьому світі й у загробному житті.