Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 68)

Я здивовано підвів брови. Герцог був лідером антиреформістської фракції при дворі, запеклим ворогом Кромвеля і пихатим аристократом; я здивувався, що він зволив відвідати Кромвеля в його кабінеті.

— Однак це терміново. Чи не могли б ви передати йому, що мені треба зустрітися з ним сьогодні.

Він зміряв мене зацікавленим поглядом.

— Мілорде Шардлейку, з вами все гаразд? Ви маєте дуже втомлений вигляд.

— Цілком. Але мені треба побачити лорда Кромвеля. Скажіть йому, що я чекатиму на нього скільки треба.

Ґрей знав, що я не турбуватиму його господаря без причини. Він нервово постукав у двері й увійшов, повернувшись за кілька хвилин, щоб сказати мені, що лорд Кромвель зустріне мене об одинадцятій у своєму будинку в Степні. Мені хотілось би піти до суду, довідатись, які новини є серед адвокатів, і заспокоїти себе знайомими сценами, проте інші справи потребували уваги. Я поправив меч і поскакав крізь рожевий крижаний світанок до Лондонського Тауера.

Спочатку я думав навідатися до гільдії мечників, але всі гільдії оточили себе горами паперів, уміст яких вони охороняли в ревній таємниці, і на те, щоб дістати від них інформацію, можна витратити цілий день. Кілька місяців тому на одному прийомі я зустрів зброяра з Тауера, чоловіка на ім’я Олднолл, і згадав, що він має репутацію найбільшого знавця зброї в Англії. Він також був людиною Кромвеля. Завдяки листу про призначення комісаром, я мав доступ до Тауера і вже проходив через ворота під навислим масивом Лондонської стіни. Я перетнув замерзлий рів через міст і ступив у велику фортецю, корпус Білої вежі височів над меншими будівлями довкола неї. Мені ніколи не подобався Тауер; я завжди згадував тих, хто перетнув той рів і ніколи не вийшов живим.

Леви в Королівському звіринці завивали й ревіли, вимагаючи сніданку, і я спостерігав, як двоє наглядачів у червоно-золотих пальтах снували по засніженому Тауер-Ґріну, несучи для них великі відра з тельбухами. Я здригнувся, згадавши свою зустріч із собаками. Залишивши шкапу в стайні, піднявся східцями на Вайт-Тауер. У Великій залі товклися солдати й чиновники, і я побачив двох охоронців, які тягнули божевільного на вигляд старого в роздертій сорочці до сходів, що вели до підземель. Я показав свій лист сержанту, і він провів мене до кабінету Олднолла.

Зброяр був похмурим солдатом із суворим обличчям. Він підвів очі від купи паперу, яку насуплено розглядав, і наказав мені сісти.

— Божі рани, шановний Шардлейку, скільки в нас сьогодні паперової роботи. Сподіваюся, ви не принесли мені ще більше паперів.

— Ні, шановний Олднолле, я прийшов, щоб потурбувати ваші мізки, якщо можна. За дорученням лорда Кромвеля.

Він уважно глянув на мене.

— Я зроблю все, що зможу, щоб допомогти вам. У вас напружений вигляд, сер, хочу вам сказати.

— Так, усі це кажуть. І вони мають рацію. Мені потрібно знати, хто виготовив оце.

Я оголив меч й обережно подав йому. Він нахилився, щоб роздивитися клеймо майстра, кинув на мене здивований погляд, тоді придивився уважніше.

— Де ви його знайшли?

— У монастирському ставку.

Він підійшов до дверей і обережно їх зачинив, перш ніж покласти меч на стіл.

— Ви знаєте, хто його виготовив? — запитав я.

— Ах, так.

— Він живий?

Олднолл похитав головою.

— Півтора року як мертвий.

— Мені потрібно знати все, що ви можете розказати, про цей меч. Для початку, що означають ці літери і символи.

Він глибоко вдихнув.

— Бачите маленький замок, вибитий ось тут? Це означає, що майстер навчався у Толедо, в Іспанії.

Мої очі розширились.

— Отже, власником буде іспанець?

Він похитав головою.

— Не обов’язково. Багато іноземців їдуть вивчати зброярство в Толедо.

— Зокрема й англійці?

— До церковних реформ. Англійців тепер не радо зустрічають в Іспанії. Але раніше — так. Ті, хто навчався в Толедо, зазвичай ставлять мавританську фортецю Алькасар як клеймо на мечі, коли вступають до гільдії. Саме так і вчинив цей чоловік. Це його ініціали.

— Д. С.

— Так. — Він уважно подивився на мене. — Джон Смітон.

— Божа плоть! Родич Марка Смітона, коханця королеви Анни?

— Його батько. Я був із ним знайомий. Саме цей меч він виготовив, щоб вступити до гільдії. Тисяча п’ятсот сьомий, приблизно така дата.

— Я не знав, що батько Смітона виготовляв мечі.

— Він починав як зброяр. До того ж добрий. Але кілька років тому з ним трапився нещасний випадок, він частково втратив два пальці. І йому не вистачало сили в руці для роботи з металом, тому він зайнявся теслярською справою. У нього була невелика майстерня у Вайтчепелі.

— І він помер?

— У нього стався серцевий напад за два дні після страти сина. Пам’ятаю, говорили, що він не мав кому залишити майстерню. Думаю, її закрили. Та в нього мали бути родичі. Цей меч цінний; він був би частиною його спадку.

— Ага, був би. — Я зробив глибокий вдих. — Отже, смерть Синґлтона пов’язана з Марком Смітоном. Звичайно, Джером звідкись це знав. Ось чому він розповів мені цю історію.

— Я вас не розумію, сер.

— Я мушу дізнатися, кому перейшов у спадок цей меч після смерті Джона Смітона.

— Можете сходити до його будинку. Він мешкав над своєю майстернею, як більшість ремісників. Нові власники мали б забрати його у виконавців заповіту.

— Дякую, шановний Олднолле, ви мені дуже допомогли. — Я взяв меч і пристебнув його. — Мушу йти, мені призначена зустріч із лордом Кромвелем.

— Радий, що допоміг вам. І, комісаре Шардлейку, якщо ви зустрінетеся з лордом Кромвелем…

Я здивовано підвів брови. Завжди було те саме: якщо люди знали, що ти відвідуєш Кромвеля, буде прохання про якусь послугу.

— Просто… якщо випаде нагода, попросіть його, чи не міг би він надсилати мені менше паперової роботи? Цього тижня я щовечора працюю допізна, пишучи звіти щодо зброї, але знаю, що вони вже мають цю інформацію.

Я усміхнувся.

— Я зроблю все, що зможу. Однак так заведено в наші часи, важко йти проти течії.

— Закінчиться тим, що ця паперова течія нас утопить, — сказав він із жалем.

Будинок лорда Кромвеля у Степні був імпозантною віллою з червоної цегли, збудованою кілька років тому. Там мешкали не тільки його дружина з сином, а й дюжина малих синів клієнтів, яких він узяв до себе на навчання. Я відвідував його раніше; будинок був схожий на мініатюрний двір зі слугами і вчителями, клерками й постійними відвідувачами. Підійшовши, я побачив натовп обдертих людей, які чекали на вулиці. Старий сліпий чоловік стояв босий на снігу, простягнувши руку, і вигукував: «Подайте, подайте вашою милістю». Я чув, що Кромвель змусив своїх слуг роздавати милостиню з бічних воріт, прагнучи завоювати популярність серед лондонської бідноти. То була сцена, яка неприємно нагадувала день пожертви в монастирі.

Я поставив свого коня в конюшню, і до будинку мене провів управитель, люб’язний чоловік на ім’я Блітман. Він сказав, що лорд Кромвель трохи запізниться, і запропонував мені вина.

— Охоче.

— Скажіть, сер, чи хотіли б ви глянути на леопарда лорда Кромвеля? Йому подобається, коли леопарда показують відвідувачам. Він у клітці на задньому дворі.

— Я чув, що він нещодавно придбав такого звіра. Дякую.

Він повів мене через пожвавлену частину будинку на задній двір. Ніколи в житті я не бачив леопарда, але чув про цих казкових плямистих створінь, які могли бігати швидше від вітру. Щойно Блітман вивів мене з будинку, по-власницьки всміхаючись, як мої ніздрі пронизав сильний сморід, а переді мною здійнялися ґрати металевої клітки, розташованої на площі близько двадцяти квадратних футів. Кам’яна підлога була всіяна шматками м’яса, а великий кіт снував туди-сюди. Він мав поцятковану чорними плямами золотисту шерсть, і все в його худорлявому мускулистому тілі свідчило про дику силу. Коли ми зайшли у двір, звір обернувся і заревів, показавши величезні жовті ікла.

— Страшний звір, — сказав я.

— Коштував п’ятнадцять фунтів моєму лорду.

Леопард сів і вирячився на нас, час від часу оголюючи ікла і порикуючи.

— Яке його ім’я? — запитав я.

— О, у нього немає імені, було б нечесно давати християнське ім’я такому монстру.

— Бідне створіння, йому, мабуть, холодно.

Хлопець у лівреї з’явився біля дверей і щось пробурмотів до Блітмана.

— Лорд Кромвель повернувся, — сказав Блітман. — Ходімо, він у своєму кабінеті.