Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 67)
— Можу собі уявити; дзвони майже оглушують на рівні землі. — Я помітив дерев’яні сходи. — Чи ті ведуть до самої дзвіниці?
— Так, сходами користуються служки, які виходять прибирати і доглядати за ними.
— Ходімо вгору. Після вас.
Сходи вели до іншої кімнати, де поруччя оточувало лише дзвони. Вони справді були величезні, кожен дзвін більший за людину, і прикріплені до даху величезними кільцями. Тут також нічого не було приховано. Я підійшов до дзвонів, стежачи, щоб не стояти надто близько до краю, бо поруччя було низьке. Найближчий дзвін покритий вишуканим металевим орнаментом, на ньому прикріплена велика табличка з написом іноземною мовою.
—
— Узято з черева невірного, — сказав пріор Мортимус.
Я здригнувся, адже не підозрював, що він так близько.
— Комісаре, — сказав пріор, — хочу вас про щось попросити. Ви бачили абата раніше?
— Так.
— Він зламана людина. Він більше не спроможний керувати монастирем. Коли постане питання про його заміну, лорд Кромвель захоче суворого чоловіка, який буде йому відданий. Я знаю, що він підтримує своїх прихильників у монастирях.
Він багатозначно подивився на мене. Я здивовано похитав головою.
— Пріоре Мортимусе, ви справді думаєте, що цьому монастирю буде дозволено існувати далі? Після того, що тут сталося?
Він був вражений.
— Але, безперечно… наше життя тут… не може закінчитися. Немає закону, який змусив би нас здатися. Я знаю, люди кажуть, що монастирі закриють, але цього, звичайно, не можна допустити. — Він похитав головою. — Безперечно, не можна.
Він зробив ще один крок ближче, притиснувши мене до поруччя, його неприємний запах тіла вдарив мені в ніздрі. Моє серце шалено закалатало.
— Пріоре Мортимусе, — сказав я. — Будь ласка, відійдіть.
Він витріщився на мене, а потім відступив.
— Комісаре, — зосереджено сказав він, — я міг би врятувати цей монастир.
— Майбутнє монастиря — це те, що я маю обговорити лише з лордом Кромвелем.
У роті пересохло, на якусь жахливу мить я подумав, що він збирається штовхнути мене.
— Я побачив усе, що мені потрібно. Тут немає нічого схованого. Ходімо спустимося.
Ми сходили мовчки. Я ще ніколи так не радів, знову ступивши на тверду землю.
— Ви зараз від’їжджаєте? — запитав пріор.
— Так. Але Марку Поеру передаю свої повноваження на час моєї відсутності.
— Коли ви говоритимете з лордом Кромвелем, то згадаєте, що я казав, сер? Прошу. Я міг би стати його людиною.
— Я маю багато чого йому сказати, — коротко відповів я. — А тепер мушу йти.
Я розвернувся і швидко пішов до лазарету. Шок від смерті Ґабріеля раптово наздогнав мене; у голові паморочилося, а ноги мало не підкошувалися, доки я йшов через лазарет до нашої кімнати. Марка там не було, однак стояла торба з моїми паперами, їжею в дорогу і змінною сорочкою. Я відсунув її вбік і сів на ліжко, давши волю тремтінню, що сколихнуло мене з ніг до голови. Раптом відчув, що плачу, і вже не стримував ридання. Я плакав за Ґабріелем, за Орфан, за Саймоном, навіть за Синґлтоном. І з жаху, що охопив мене.
Я почувався спокійніше, умившись в мисці з водою, коли у двері постукали. Я сподівався, що, можливо, Марк прийшов попрощатися, але то була Еліс, яка зацікавлено розглядала моє почервоніле обличчя.
— Сер, служка привів вашого коня. Пора вирушати до міста, якщо хочете встигнути на свій човен.
— Дякую.
Я взяв торбу і підвівся на ноги. Вона стояла переді мною.
— Сер, я хотіла б, щоб ви не їхали.
— Еліс, я мушу. У Лондоні можу знайти відповіді, що покладуть край цьому жаху.
— Меч?
— Так, меч. — Я зробив глибокий вдих. — Доки мене немає, не виходьте, якщо можете, залишайтеся тут.
Вона не відповіла. Я поспішно пройшов повз неї, боячись, що якщо затримаюся надовше, то скажу щось таке, про що шкодуватиму. Її погляд, коли я проходив повз, був незбагненним. Біля вхідних дверей стояв конюший із Канцлером, який, побачивши мене, помахав своїм білим хвостом і заіржав. Я погладив його по боці, радий принаймні за одну істоту, яка тепло мене привітала. Зі звичними труднощами піднявся верхи і попрямував до воріт, які Баґґе тримав відчиненими. Я зупинився і довго дивився на білий двір, сам не знаючи чому. Потім обернувся, кивнув Баґґе і повів Канцлера дорогою на Скарнсі.
Розділ двадцять сьомий
Подорож до Лондона минула без пригод. Дув попутний вітер, і невелике двощоглове вантажне судно несло сильним припливом угору по Ла-Маншу. На морі було ще холодніше, і ми пливли сірими хвилями під свинцевим небом. Я сидів у маленькій каюті, наважуючись виходити лише тоді, коли запах хмелю ставав надто сильним. Човняр виявився похмурим небагатослівним створінням, якому допомагав худорлявий юнак; обидва відкинули мої спроби залучити їх до розмови про життя в Скарнсі. Я запідозрив, що човняр був папістом, тому що одного разу, вийшовши на палубу, побачив, як він бурмотить над розарієм, а зауваживши мене, швидко поклав його в кишеню.
Дві ночі ми були на морі, і я добре виспався, загорнувшись у ковдри і плащ. Настій брата Ґая справді подіяв, але поза межами монастиря я зрозумів, яким гнітючим було те життя в постійному страху і хвилюванні. У тій атмосфері і не дивно, що ми з Марком посварилися; можливо, коли все це закінчиться, ми ще зможемо налагодити стосунки. Я подумав про Марка, який тепер мав обживатися в будинку абата, і був упевнений, що він зневажить мої вказівки щодо Еліс, про це він навіть сам сказав. Я здогадався, що вона розповість йому, як я виявив свої почуття до неї на болоті, і відчув гарячий приплив збентеження. Я також хвилювався за їхню безпеку, але сказав собі, що якщо Марк залишатиметься в будинку абата, безперечно, відвідуючи лазарет, і якщо Еліс спокійно виконуватиме свої обов’язки, напевно, ні в кого не буде приводу заподіяти їм шкоди.
Ми прибули в Біллінгсгейт пополудні третього дня, після короткого очікування в гирлі Темзи на приплив. Береги річки були вкриті снігом, хоча мені здавалося, що не таким глибоким, яку Скарнсі. Стоячи на палубі, я розгледів сльотаву крижину на дальньому березі. Прослідкувавши за моїм поглядом, човняр звернувся до мене чи не вперше за всю нашу подорож.
— Мені здається, що Темза може знову замерзнути, як минулої зими.
— Мабуть, ви маєте рацію.
— Пам’ятаю, як торік, сер, король із двором їхали замерзлою Темзою. Ви бачили?
— Ні, я був у суді. Я юрист.
Але я пам’ятав, як цю подію описував Марк. Він працював у Палаті розподілу, коли надійшла звістка, що король буде їхати по льоду з Вайтхолла на різдвяні святкування в Грінвічському палаці з усім двором, і він хотів, щоб вестмінстерські клерки також приєдналися до нього. Звичайно, уся ця подія мала політичне забарвлення; було оголошено перемир’я з північними повстанцями, і їхній вождь, Роберт Аск, прибув до Лондона на переговори з королем із гарантією особистої безпеки. Король хотів створити видовище і показати лондонцям, що повстання не завадить його святкуванням. Марк не втомлювався розповідати, як усіх клерків вирядили з паперами на берег річки, змусивши їхніх знеохочених коней ступати на лід.
Кінь Марка ледь не скинув його, коли сам король проїжджав повз нього, масивна постать на величезному бойовому коні, поруч королева Джейн на своєму крихітному конику в дамському сідлі, за ними — усі леді та джентльмени двору, а далі — слуги. Нарешті Марк та інші клерки й чиновники приєдналися до довгої процесії, яка, з улюлюканням і криками, на конях і возах летіла, ковзаючи по льоду, і пів Лондона спостерігало за цим зі своїх вікон. Клерки були там тільки задля видовища; того вечора вони вирушили назад через Лондонський міст, з документами і бухгалтерськими книгами в руках. Я пам’ятаю, як ми з Марком обговорювали цю подію за кілька місяців після арешту Аска за зраду.
— Кажуть, що його хочуть повісити живцем у кайданах у Йорку, — сказав Марк.
— Він був повстанцем проти короля.
— Але йому давали гарантії безпеки; чому, адже він розважався при дворі на Різдво.
— «Circa regna tonat», — процитував я рядки Ваятта. — «Навколо престолів гуркотить грім».
Човен хитнувся; течія змінювалася. Човняр вирулив на середину ріки, і незабаром перед очима з’явився великий шпиль собору Святого Павла і скупчення десяти тисяч засніжених дахів.
Я залишив Канцлера в конюшні в Скарнсі, а прибувши до Лондона, пішов додому пішки, коли сонце вже сідало. Меч зі ставка неприємно постукував по нозі. Я запхав його в піхви, замалі для нього, та й не звик я носити зброю.
Яким полегшенням було знову опинитися в лондонській юрбі; просто бути ще одним невідомим джентльменом, не в тому осередку страху і ненависті. Вигляд мого дому втішив моє зболене серце, як і гостинність Джоан. На моє повернення вона не сподівалася і мала на вечерю лише стару виварену курку, але я був радий знову сидіти за своїм столом. Потім пішов спати, бо в Лондоні мав тільки один повний день і багато справ.
Я виїхав з дому рано-вранці, ще до сходу зимового сонця, старою кобилою, яку ми тримали біля будинку. Коли я прибув, в освітленому свічками офісі Кромвеля у Вестмінстері вже кипіла діяльність. Я сказав головному клерку Ґрею, що мені потрібна термінова зустріч. Він стиснув губи і глянув у бік кабінету Кромвеля.
— У нього герцог Норфолкський.