Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 62)

— Недовго. З Божої милості лише кілька хвилин. Ви ходили на болото?

— Так. Там були контрабандисти — ми знайшли слід від вогнища. Я розмовляв з Еліс, поговоримо про це згодом. — Я запалив дві свічки від вогню і одну подав йому. — Ну, перевіримо цей прохід ще раз?

Він глибоко вдихнув.

— Так, сер.

Я замкнув двері нашої кімнати від непроханих гостей, і ми протиснулися за шафою і відчинили двері. За ними розташовувався темний вузький коридор.

— Брат Ґай казав, що від лазарету до кухні йшов з’єднувальний перехід, — пригадав я. — Його закрили під час Великої Чуми.

— Цей використовували зовсім нещодавно.

— Так.

Усередині я розгледів цятку світла в тому місці, де було прорізане вічко в дерев’яній панелі.

— Звідси добре видно кімнату. Здається, вирізано нещодавно.

— Брат Ґай вибирав для нас кімнату.

— Так. Де будь-хто може шпигувати за нами, підслуховувати.

Я повернувся до дверей. Вони мали таку засувку, що відмикалися лише ззовні.

— Цього разу будьмо обережними.

Я причинив їх, вклавши носовичок у щілину, щоб вони не затріснулися.

Ми пробиралися коридором мовчки. Він був вузький, тягнувся вздовж стіни лазарету. Один бік коридору утворений дерев’яною обшивкою лазаретних кімнат, а інший — кам’яною кладкою монастирських будівель. Залишки іржавих тримачів для смолоскипів стирчали на вологих стінах. Схоже, ними давно не користувалися — смерділо сирістю, а по кутках росли дивні опуклі гриби. Невдовзі прохід повернув праворуч, де в кінці розташовувалася кімната. Ми ввійшли досередини й освітили кімнату.

Ми опинилися в тюремній камері, квадратній і без вікон. До стіни були прикріплені старі ніжки, а купа запліснявілої тканини і дерева в одному кутку вказувала на залишки ліжка. Я оглянув стіни зі свічкою. На каміннях були видряпані слова. Я прочитав один глибоко видряпаний рядок літер: «Frater Petrus tristissimus. Anno 1339».

— Брат Пітер засмучений. Цікаво, що він зробив.

— Тут є вихід, — сказав Марк, підходячи до важких дерев’яних дверей.

Я нахилився до замкової щілини. З того боку не було світла. Я притулив вухо до дверей, але нічого не почув.

Тоді повільно повернув ручку. Двері тихо відчинилися досередини, і я звернув увагу, що петлі були змащені. Ми зупинилися перед іншою шафою, яку відсунули від стіни настільки, щоб людина могла протиснутися. Ми вийшли й опинилися в коридорі з кам’яним мощенням. Трохи віддалік були двері, напіввідчинені. Я почув приглушений шум голосів, клацання тарілок.

— Це кухонний коридор, — видихнув я. — Вертаймося, швидше, доки нас не побачили.

Я знову протиснувся слідом за Марком і нахилився, щоб зачинити двері, покашлюючи від вологого повітря. Раптом хтось затиснув мені рота, і я завмер, коли інша рука натиснула на мій горб. Свічки погасли. Тоді Марк прошепотів мені на вухо.

— Тихо, сер. Хтось іде!

Я кивнув, і він опустив руки. Я нічого не чув; у нього справді були вуха кажана. За мить з-за рогу з’явилося світло свічки, а за нею — постать: одягнена в габіт із каптуром, виснажене темне обличчя вперлося поглядом у темницю. Свічка брата Ґая вихопила наші постаті в кутку, і він здригнувся.

— Ісусе, спаси нас, що ви тут робите?

Я ступив крок уперед.

— Ми можемо поставити вам те саме запитання, брате. Як ви сюди потрапили? Ми замкнули двері.

— А я їх відімкнув. Мені повідомили, що ставок спустили, і я прийшов вас покликати, але відповіді не було. І подумав, що ви обоє мертві, тож увійшов зі своїм ключем і побачив відчинені двері.

— Помічник Поер кілька разів чув когось за стіною, і сьогодні вранці він знайшов ці двері. Ви за нами шпигували, брате Ґаю. Ви дали нам кімнату з таємним проходом. Навіщо? І чому ви не сказали мені, що від лазарету до кухонь є відкритий шлях?

Мій голос був різкий. У цьому монастирі я почав сприймати брата Ґая майже як свого друга. Тож проклинав себе за те, що дозволив собі зблизитися з людиною, яка, з усіма подіями, все ще була підозрюваною.

Його обличчя спохмурніло. Світло від свічки дивно мерехтіло над його довгим носом і вузькими темними рисами обличчя.

— Я забув, що ці двері були у вашій кімнаті. Сер, цим проходом не користувалися майже двісті років.

— Ним користувалися сьогодні вранці! І ви дали нам єдину кімнату, де в стіні можна було прорізати вічко!

— Це не єдина кімната, — спокійно сказав він. Його погляд був рівний, свічка не тремтіла в руці. — Хіба ви не бачили? Цей прохід іде вздовж панелей стіни лазарету, позаду всіх кімнат у цьому коридорі.

— Але вічко є тільки за нашою. Чи відвідувачів зазвичай розміщують у нашій кімнаті?

— Тих, хто не поселяється в абата. Зазвичай приїжджають посланці або чиновники з наших маєтків, щоб обговорити справи.

Я обмахнув рукою вогку темницю.

— І що це, в ім’я Бога, за жахливе місце?

Він зітхнув.

— Це в’язниця старих монахів. У більшості монастирів такі є; за давніх часів абати ув’язнювали братів, які тяжко згрішили. У канонічному праві вони все ще мають таку владу, хоча ніколи нею не користуються.

— Ні, не за цих добрих часів.

— Кілька місяців тому пріор Мортимус запитав, чи збереглася стара келія; він говорив, що її слід знову використовувати для покарання. Я сказав йому, що, як мені відомо, вона ще існує. Проте не заходив сюди відтоді, як старий служка показав її мені, коли я став опікуватися лазаретом. Я думав, що двері зачинені.

— Ну, не були зачинені. Отже, пріор Мортимус запитував про темницю, чи не так?

— Так. — Його голос напружився. — Я подумав, що ви схвалюєте бажання головного вікарія зробити наше життя важким і жорстоким, наскільки це можливо.

Я дозволив мовчанню запасти між нами на хвилину.

— Обережно з тим, що говорите перед свідками, брате.

— Так. Це світ, сповнений нових чудес, де король Англії повісить людину за слова. — Він зробив зусилля, щоб опанувати себе. — Мені шкода. Але, комісаре Шардлейку, незважаючи на те, що вчора в нас була наукова дискусія про нові шляхи, над усіма тут нависає тягар страху і тривоги. Я лише хочу жити в мирі, комісаре. Ми всі хочемо.

— Не всі, брате. Хтось міг пробратися через цей прохід на кухню, щоб убити комісара Синґлтона. Це означає, що без ключа можна було потрапити на кухню. Так, звичайно, кухня стає ідеальним місцем для того, щоб хтось домовився з ним зустрітися, підстерегти і вбити.

— Ми з Еліс усю ніч не спали, доглядаючи за старим братом Джеймсом. Ніхто не міг пройти повз нас непоміченим.

Я взяв його свічку і підніс йому до обличчя.

— Але ви могли це зробити, брате.

— Клянуся святою кров’ю нашого Господа, я цього не робив, — пристрасно сказав він. — Я лікар, моя клятва — берегти життя, а не забирати його.

— Хто ще знав про цей прохід? Ви казали, що пріор згадував про нього. Коли?

Він приклав руку до лоба.

— Він порушив це питання на зборах братії. Я там був, абат, пріор Мортимус, брат Едвіг і брат Ґабріель. Брат Джуд, той, що роздає милостиню, також був там, і брат Г’ю, камергер. Пріор Мортимус, як завжди, говорив про потребу строгішої дисципліни. Він сказав, що чув розповідь про келію старого монаха за межами лазарету. Мені здається, він напівжартував.

— Хто ще в монастирі міг про неї знати?

— Новіціям говорять, що десь на території монастиря схована стародавня темниця, щоб налякати їх, але не думаю, що хтось знав, де вона розташована. Я і сам забув, доки не згадав про неї в день вашого приїзду. Думав, що вона замкнена багато років!

— Отже, люди знали, що вона існує. А як щодо вашого друга, брата Джерома?

Він розвів руками.

— Що ви маєте на увазі? Він не мій друг.

— Я бачив, як учора ви допомагали йому з книгою, під час служби.

Брат Ґай похитав головою.

— Він брат у Христі й бідний каліка. Невже дійшло до того, що допомогти каліці перегортати сторінки книги стає основою для звинувачень? Я не думав, що ви такий чоловік, комісаре Шардлейку.

— Я шукаю вбивцю, брате, — коротко сказав я. — Усі браття перебувають під підозрою, зокрема і ви. Тож будь-хто на цій зустрічі міг розворушити свою пам’ять і вирішив пошукати цей прохід.