Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 64)

— Це правда, — прошепотів він. — Ісусе, прости мені.

— Божа смерть, яка ж це була дивна подорож через ту жалюгідну стару темницю, з членом, що розбухав у темряві.

— Будь ласка… будь ласка. — Він підняв руку. — Не кажіть йому, не кажіть хлопцеві.

Я ступив крок ближче.

— Тоді розкажіть мені все, що приховуєте. Цей прохід — таємний шлях до кухні, де вбили мого попередника.

— Я ніколи не хотів бути таким, — прошипів він із раптовою пристрастю. — Чоловіча краса заполонила мене віддавна, відколи я вперше побачив образ святого Себастьяна в нашій церкві. Мій погляд був прикутий до нього, як в інших хлопців — до грудей статуї святої Агати. Але вони могли повернутися до нормального шлюбу. Я залишився наодинці… з цим. Тому прийшов сюди, щоб уникнути спокуси.

— У монастир? — запитав я недовірливо.

— Так.

Він засміявся, тріснутий істеричний звук.

— Сьогодні здорові молоді люди не стають монахами, або мало хто з них. Здебільшого це такі бідолашні створіння, як Саймон, які не можуть впоратися з життям у цьому світі. Я не жадав Саймона, не кажучи вже про старого Александра. Я грішив з іншими чоловіками, та за останні роки лише кілька разів, і жодного разу — після візитації. За допомогою молитви, праці, я отямився. Але потім приходять відвідувачі, наглядачі з наших земель у графстві, посланці, й іноді бачу… я бачу гарного хлопця, який запалює мене, тоді ледве усвідомлюю, що роблю.

— І зазвичай відвідувачів поселяють у нашій кімнаті.

Він схилив голову.

— Коли пріор згадав про прохід, я задумався, чи може він вести за кімнату для відвідувачів. Ви маєте рацію, я подивився на плани. Допоможи мені, Боже! Я вирізав вічко, щоб бачити їх нагими. — Він знову глянув на Марка, цього разу з пригніченим, злим виразом. — Тоді приїхали ви, з ним. Я мусив його бачити, він такий чудесний, він ніби апогей… моїх пошуків. Пошуків ідеалу. — Він почав говорити швидко, майже ковтаючи слова. — Я ходив у коридор, коли здогадувався, що ви піднімаєтесь. Господи, прости, я був там учора й того дня, коли ховали бідолашного Саймона. Сьогодні вранці знову пішов, не міг стриматися. Ох, на кого я перетворився? Чи може людина бути більш приниженою перед Богом?

Він стиснув кулак і підніс його до рота, кусаючи руку, доки не з’явилися краплі крові. Мені спало на думку, що він також спостерігав, як я одягаюся, бачив зігнуту спину, від якої Марк завжди тактовно відводив погляд. Думка була не з приємних. Я нахилився вперед.

— Слухайте мене, брате. Я ще нічого не сказав Марку. Але ви розкажете мені все, що знаєте про тутешні смерті, розкажете мені все, що приховували.

Він вийняв руку з рота і спантеличено подивився на мене.

— Але, комісаре, мені більше нічого розказувати. Мій сором був моєю таємницею. Усе інше, що вам розповідав, — правда, я нічого не знаю про ці жахливі вчинки. Я не шпигував. Єдина причина, чому використовував цей прохід, — це бажання спостерігати за молодими людьми, які приходили до нас. — Він судомно вдихнув. — Я тільки хотів споглядати.

— І ви більше нічого не приховуєте?

— Нічого, присягаюся. Якби я міг допомогти вам розкрити ці жахливі злочини, клянуся Ісусом, зробив би це.

Він присів до стіни, нестерпно засоромлений. Мене охопив гнів, бо я знову пішов слідом, який привів у глухий кут. Я похитав головою, сердито видихаючи.

— Смерть Божа, брате Ґабріелю, ви водили мене за ніс. Я думав, що вбивця — ви.

— Сер, я знаю, що ви хотіли б розігнати монастир. Але прошу, не користайте з того, що я вчинив. Не дозвольте моїм гріхам спричинити кінець Скарнсі.

— Божа кров, ви перебільшуєте ці свої гріхи. Такий порок недостатній навіть для того, щоб віддати вас під суд. Якщо цей монастир закриють, це станеться з інших причин. Мене лише засмучує, що людина марнує своє життя на таке дивне ідолопоклонство. Ви така ж дурна істота, як і будь-яка інша під небом.

Він заплющив очі від сорому, потім підвів погляд угору, і я побачив, як його губи ворушаться в молитві. Далі він розтулив рот, а очі, які все ще дивилися вгору, ніби вирячилися з голови. Збентежений, я підійшов ближче. Так швидко, що я не встиг ворухнутися, він обернувся і з криком кинувся на мене з розкинутими руками.

Те, що сталося далі, яскраво закарбувалося в моїй пам’яті, що аж рука тремтить, доки я пишу. Він сильно штовхнув мене в груди. Я впав навзнак, ударившись об камінь так, що мало не випустив дух. На мить подумав, що він збожеволів і вб’є мене. Я підвів очі й побачив, як він стоїть, погляд ошалілий. Потім з’явилося щось інше: злетівши згори в пориві повітря, велика кам’яна фігура приземлилася там, де я стояв хвилину тому, розчавивши Ґабріеля об землю. Зараз чую це, сильний дзвінкий удар каменю об підлогу, змішаний із жахливим хрускотом Ґабріелевих кісток.

Я підвівся на ліктях і нерухомо лежав, роззявивши рота, дивлячись на розмальовану статую святого Доната, розбиту на шматки об ключара, чия рука стирчала знизу, а озеро крові розливалося по підлозі. Голова статуї відкололася й лежала біля моїх ніг, вирячившись на мене з виразом благочестивої скорботи, під очима намальовані білі сльози.

Тоді я почув голос Марка, такий крик, якого ніколи не чув.

— Відійдіть від стіни!

Я підвів очі. Постамент, на якому стояла статуя, розкачувався на краю доріжки, на висоті п’ятдесяти футів. За ним я розгледів постать у каптурі. Вмить відскочив убік перед тим, як постамент вдарився об землю там, де я лежав. Марк підхопив мене і допоміг підвестися, його обличчя було мертвотно-блідим.

— Там, нагорі! — вигукнув він.

Я простежив за його поглядом. Тьмяна постать прямувала доріжкою до пресвітерію.

— Він врятував мене. — Я дивився на розтрощені руки ключара під камінням, на калюжу крові. — Він врятував мене!

— Сер, — настирливо прошепотів Марк. — Він у нас в руках. Він на доріжці. Єдиний шлях униз — це сходи по обидва боки від хресної перегородки.

Я зібрав розсіяні думки докупи і глянув на кам’яні сходи по обидва боки перегородки.

— Так, маєш рацію. Ти бачив, хто це?

— Ні. Просто постать у габіті, з піднятим каптуром. Він пішов до церкви, нагору. Якщо ми піднімемося сходами, з обох боків можемо оточити його. Ми його зловимо, іншого шляху вниз немає. Ви це можете зробити, сер?

— Так. Допоможи мені підвестися.

З допомогою Марка я став на ноги. Він повільно оголив свій меч, і я міцно схопив ціпок, глибоко вдихаючи, щоб утихомирити калатання серця.

— Ми йтимемо паралельно і триматимемо один одного в полі зору.

Він кивнув і швидко побіг до сходів праворуч. Відвівши очі від тіла Ґабріеля, я повернув ліворуч і повільно піднімався вгору. Серце калатало так сильно, що в горлі стукотіло, а перед очима танцювали білі спалахи. Я зняв свій важкий плащ і поклав на сходи. Холод пронизав мене до кісток, але так я мав більшу свободу рухів, підіймаючись угору.

Сходи вели на вузьку платформу, що тягнулася вздовж внутрішнього простору. Вона була із залізної сітки, і, глянувши вниз, я розгледів мерехтіння свічки перед вівтарем і святинями святих, купу каміння і велику багряну калюжу крові Ґабріеля. Платформа була не більше ніж три фути завширшки, і лише залізне поруччя втримувало мене від падіння. Попереду безладною купою лежали інструменти каменяра, поряд із мотузками, які тримали на заклепках, убитих у стіни, ремонтний кошик, що вільно висів у повітрі. Я роздивлявся платформу, проклинаючи погане освітлення. Усі вікна були нижче від доріжки, і в напівтемряві я не міг нічого розгледіти; однак попереду хтось був, мусив бути. Я обережно пробирався, пригинаючись попід мотузками.

Попереду платформа розміщувалася на одному рівні з верхньою частиною хресної перегородки. Вона тягнулася від одного боку нефа до іншого, угорі сім футів завширшки, зі статуями, на які я раніше дивився знизу. Звідти вони здавалися досить маленькими, але тепер, дивлячись у сутінках на тьмяні фігури, я зрозумів, що вони завбільшки з натуральну величину.

Обережно, ретельно тримаючись за поручні, рушив платформою повз перегородку. Поруччя поскрипувало від кожного кроку, і одного разу я відчув, як воно хитається під рукою. Я заспокоїв себе тим, що каменяр із помічниками безпечно тут працюють, проте не міг не думати, що падіння блоків могли їх розхитати.

На протилежному боці церкви побачив Марка, який повільно рухався доріжкою. Він підняв меч, а я помахав ціпком у відповідь. Між нами двома вбивця тепер мав опинитися в пастці. Я міцно стиснув ціпок. Мої ноги затремтіли, і я з прокльоном наказував їм заспокоїтись.

Я рухався далі, вдивляючись у темряву. Нічого. Ні звуку. Коли я піднявся до верхньої частини церкви, доріжка вигнулася півколом, і за кілька хвилин ми з Марком уперлися поглядами, стоячи на відстані п’ятдесяти футів один від одного на обох кінцях пресвітерію. А між нами — нічого, нікого. Він дивився на мене, не вірячи власним очам.

— Він прийшов сюди, я його бачив, — вигукнув Марк.

— Тоді де він? У цьому кінці церкви нікого немає. Мабуть, ти помилився, він міг піти в інший бік, до дверей.

Я подивився туди, звідки прийшов, повз хресну перегородку, де кінець доріжки губився в темряві.

— Клянуся власним життям, що він ішов цим шляхом, клянуся.

— Гаразд. — Я зробив глибокий вдих. — Заспокойся. Якщо він в іншому кінці церкви, ми впіймаємо його. Ніхто не спускався по сходах, ми почули б. Ми повернемося в інший кінець.