Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 61)

— Я знаю про фрейліну, сер. Він усе мені розповів.

— О. Справді? Тоді хіба ви не бачите, Еліс, він має останній шанс із цією місією повернути собі прихильність. Якщо він скористається цим, то зможе просунутися далі, матиме безпечне й заможне майбутнє, але йому доведеться знайти дружину з його рангу. Еліс, ви — гарна дівчина. Якби ви були донькою лондонського купця, це була б інша річ. Якби це було так, свататися до вас міг би і я, і Марк. — Я не хотів цього сказати, та воно вихопилося в раптовому припливі почуттів. Вона насупилася, на її обличчі з’явилося здивування. Невже вона не розуміє? Я зробив глибокий вдих. — У будь-якому разі, якщо Марк має намір іти на підвищення, він не може свататися до служниці. Це важко, але так працює суспільство.

— Тоді суспільство зіпсоване, — сказала вона з раптовим холодним гнівом. — Я вже давно так думаю.

Я підвівся.

— Це світ, який Бог створив для нас, і в щасті чи в горі мусимо жити в ньому. Ви стримали б Марка, перешкодили б його успіху? Якщо ви заохочуватимете його, саме це і станеться.

— Я б нічого не вчинила, щоб йому зашкодити, — гаряче сказала вона. — Я б нічого не вчинила проти його волі.

— Але він може побажати чогось, що йому зашкодить.

— Це йому вирішувати. Хоча, якщо ми не будемо говорити, він нічого не скаже.

— Ви зіпсували б його майбутнє? Справді?

Вона уважно глянула на мене, так пильно, що я зніяковів як ніколи в житті від погляду жінки. Нарешті вона важко зітхнула.

— Іноді мені здається, що всіх, кого люблю, у мене мають забрати. Але, мабуть, це доля служниці, — додала вона з гіркотою.

— Марк сказав, що у вас був наречений, лісоруб, який загинув від нещасного випадку.

— Якби він не загинув, я жила б забезпечено в Скарнсі, бо власники землі нині тільки те і роблять, що вирубують ліс. Натомість я є отут.

У кутиках її очей виступили сльози, і вона сердито витерла їх. Я хотів би притиснути її до себе і втішити, але знав, що їй потрібні не мої обійми.

— Мені шкода. Така природа цього світу, що ми часто втрачаємо тих, кого любимо. Еліс, можливо, монастир тепер не має майбутнього. А якби я спробував знайти для вас якусь посаду в місті, через суддю Копінґера? Ми напевно побачимося завтра. Вам не слід бути тут, де відбуваються ці жахливі речі.

Вона витерла очі й кинула на мене дивний, повний почуття погляд.

— Так, я пізнала тут усю глибину людської жорстокості. Це страшна річ.

Я бачу цей погляд зараз, коли пишу, і тремчу від згадки про те, що мало статися далі.

— Дозвольте мені захистити вас від цього.

— Можливо, сер, хоч мені буде важко виразити повагу до цього чоловіка.

— Я розумію. Але мушу ще раз повторити, що так влаштований світ.

— Тепер мені тут страшно перебувати. Навіть Марк боїться.

— Так. І я також.

— Сер, брат Ґай сказав, що в ставку знайшли ще деякі речі, окрім тіла дівчини. Чи можу я запитати, що саме?

— Тільки габіт, який не дає підказки, на яку я сподівався, і меч. Тепер осушую ставок, щоб подивитися, чи є там ще щось.

— Меч?

— Так. Думаю, той, яким убили комісара Синґлтона. На ньому було клеймо майстра, якого можна відстежити, але для цього мені потрібно поїхати до Лондона.

— Не їдьте, сер, будь ласка, — сказала вона з раптовим хвилюванням. — Не покидайте нас. Сер, я прошу вибачення, якщо була зухвалою з вами, але, будь ласка, не їдьте. Лише ваша присутність тут забезпечує мій захист.

— Мені здається, ви перебільшуєте мої сили, — похмуро відповів я. — Я не зміг врятувати Саймона Велплея. І не знаю, як можна добратися до Лондона по цьому снігу, не витративши на дорогу тиждень, а в мене немає стільки часу.

Обличчя Еліс виражало полегшення. Я наважився нахилитися і поплескати її по руці.

— Мене зворушує, що ви так довіряєте мені.

Вона відвела руку, але всміхнулася.

— Можливо, ви занадто мало вірите в себе, сер. Можливо, за інших обставин, без Марка… — вона не закінчила речення, скромно опустивши голову.

Зізнаюся, моє серце закалатало. Ми хвилину мовчки постояли на пагорбі.

— Думаю, нам варто повернутися назад, — сказав я, — а не намагатися дійти до річки. Я чекаю на повідомлення від судді. Еліс, я щось зроблю для вас, обіцяю. І… дякую за ваші слова.

— І вам дякую за вашу допомогу.

Вона швидко всміхнулася, потім розвернулася і повела мене назад до болота. Зворотний шлях був легший; нам доводилося тільки ступати в прокладені раніше сліди. Йдучи за Еліс, я не зводив погляду з її шиї і один раз ледь не простягнув руку й не торкнувся її. Я подумав, що не лише монахи корчать із себе дурників і можуть легко перетворитися на лицемірів.

Мені стало якось незручно, і ми мало говорили на зворотному шляху. Але принаймні тиша була теплішою, ніж на початку дороги. У передпокої лазарету Еліс залишила мене, сказавши, що в неї багато справ. Брат Ґай перев’язував ногу товстому монаху. Він підвів очі.

— Ви повернулись? Змерзли?

— Змерз. Еліс дуже допомогла, я вдячний їй за підтримку.

— Як вам спалося?

— Значно краще завдяки вашій добрій настоянці.

— Ви бачили Марка?

— Кілька хвилин тому я проходив повз нього. Він пішов у вашу кімнату. Приймайте настій ще кілька днів, — крикнув він мені вслід, коли я вийшов із передпокою, намагаючись вирішити, чи варто розповідати Марку про розмову з Еліс.

Я дійшов до нашої кімнати і відчинив двері.

— Марку, я виходив… — я замовк, роздивляючись навколо.

У кімнаті нікого не було. А потім почувся голос немов із порожнечі.

— Сер. Допоможіть мені!

Розділ двадцять четвертий

— Допоможіть!

У приглушеному голосі Марка чулася нотка паніки, який, на мій збентежений розум, неначе долинав із порожнього простору. Потім я помітив, що трохи відсунута шафа. Зазирнувши за неї, я побачив двері в обшитій панелями стіні, і насилу відтягнув шафу.

— Марку! Ти там?

— Мене закрили! Відчиніть двері, сер! Швидше, він може повернутися!

Я повернув ручку, стару та іржаву. Почулося клацання, і двері відчинилися, випустивши сире повітря. З темряви вилетів Марк, запорошений і розпатланий. Якусь мить я дивився у темряву, тоді знову на нього.

— Боже тіло, що сталося? Хто може повернутися?

Він кілька разів глибоко вдихнув.

— Я зачинив за собою двері, коли зайшов, а потім зрозумів, що їх неможливо відчинити зсередини. І потрапив у пастку. Там є вічко; раніше хтось шпигував за нами. Через вічко я бачив, як ви прийшли, і тому крикнув.

— Розкажи, що сталося, з самого початку.

Принаймні, подумав я, шок вивів його із хандри. Він сів на ліжко.

— Після того як ви пішли, я поговорив із пріором Мортимусом про очищення ставка. Вони його зараз спускають.

— Так, я це бачив.

— Я повернувся сюди по калоші. Поки взувався, знову почув звуки. — Він сміливо глянув на мене. — Я знав, що мав рацію.

— Твій слух гостріший за твій розум, щоб отак замкнутися. Продовжуй.

— Здавалося, що звук завжди долинав із-за шафи. Я вирішив відсунути її, щоб подивитися, що позаду, і знайшов ці двері. Я зайшов досередини зі свічкою. Там є прохід, і я хотів з’ясувати, куди він веде. Тож зачинив за собою двері, щоб ніхто не зайшов, але тієї миті протяг загасив свічку, і я опинився в темряві. Тоді натиснув плечем на двері, та вони не піддавались. — Він почервонів. — Це мене пригнітило. Я не мав зі собою меча. Але без свічки міг побачити цятку світла — там є вічко, прорізане в панелях. — Він указав на крихітну дірку в стіні. — Я підвівся й оглянув її: з внутрішнього боку вона була схожа на дірку від цвяха.

— Як довго ти був замкнений?