Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 60)

— Можна сказати, пріоре Мортимусе, ці слова роблять вас лицеміром.

— Ох, комісаре, хіба не всі люди є лицемірами? Я не бажав дівчині зла. Вона досить швидко відмовила мені, і той старий педераст Александр доніс на мене абату. Пізніше мені було її шкода, — додав він уже тихішим голосом, — тинялася тут, мов привид. Але я більше ніколи з нею не говорив.

— А ви не знаєте, чи хтось брав її силоміць? Добродійка Стамп вважає, що хтось це зробив.

— Ні. — Його лице спохмурніло. — Я цього не дозволив би. — Він зробив довгий вдих. — Це було жахливо — бачити її вчора. Я відразу її впізнав.

— І також добродійка Стамп. — Я схрестив руки на грудях. — Брате пріоре, ваші прекрасні почуття мене вражають. Мені важко повірити, що ви — той самий чоловік, який на моїх очах пів години тому вдарив ногою каліку.

— Людині на цьому світі важко, монаху — найважче. У нього є зобов’язання, встановлені Богом, і люті спокуси, яким потрібно протистояти. Жінки — різні, вони заслуговують на мирне життя, якщо поводяться добре. Орфан була хорошою дівчиною, не такою, як та безсоромниця, яка зараз працює на Ґая.

— Я чув, що ви і до неї підходили.

Якусь хвилю він мовчав.

— Знаєте, я не був із нею нахабним. З Орфан. Коли вона відштовхнула мене, я не тиснув на неї.

— Але інші тиснули. Брат Люк. — Я зробив паузу. — Брат Едвіг.

— Ага. Брат Александр про них також доклав — хоча мав би розкрити свої, набагато більші гріхи, — додав він злобливо. — Абат поговорив із братом Люком і наказав братові Едвігу дати їй спокій. І мені також. Він не часто дає мені накази, однак тоді він це зробив.

— Мені тут розказують, знаєте, що ви з братом Едвігом керуєте цим монастирем.

— Хтось же мусить, абата Фабіана завжди більше цікавило полювання з місцевими дворянами. Ми виконуємо марудні завдання, які тримають монастир на плаву.

Я задумався, чи варто згадувати про фінансові справи монастиря або про продаж землі загалом, щоб подивитися, як він зреагує. Але ні, мені не слід попереджати нікого з них, доки не отримаю доказів.

— Знаєте, я ніколи не вірив, що вона вкрала ці чаші й утекла, — тихо сказав він.

— Ви сказали добродійці Стамп, що вона це зробила.

— Так здавалося, і такої версії наказав нам дотримуватися абат Фабіан — це вбивство його приголомшило. Сподіваюся, ви знайдете, хто так повівся з нею, — похмуро додав він. — Коли знайдете, я сам буду не проти побути з ним п’ять хвилин наодинці.

Я глянув на його обличчя, сповнене праведного гніву.

— Думаю, ви дістанете задоволення, — холодно сказав я. — А зараз вибачте, я спізнююся на зустріч.

Еліс чекала на кухні лазарету в товстих калошах і старому вовняному пальті.

— Вам потрібно щось тепліше, — зауважив я. — Там буде холодно.

— Цього буде достатньо, — сказала вона, закутуючись у пальто. — Це пальто моєї мами, і воно гріло її тридцять зим.

Ми вирушили до воріт у задній стіні тією стежкою, якою пішли з Марком напередодні. Я був збентежений, усвідомивши, що вона на добрий дюйм вища за мене. Через мою зігнуту спину більшість чоловіків є вищими, але зазвичай я можу дивитися жінкам в очі. Я розмірковував над тим, що приваблювало в Еліс Марка і мене, адже вона, за загальноприйнятими нормами, не була красунею, скромницею чи блідолицьою. Проте манірні блондинки мене ніколи не приваблювали; я завжди прагнув спалаху, що виникав під час зустрічі одного сильного духу з іншим. Моє серце знову защеміло від цього усвідомлення.

Ми проминули могилу Синґлтона, яка все ще була яскраво-коричневою на тлі сніжної білизни. Еліс поводилася так само відсторонено і була неговірка, як і Марк. Мене знову розлютила ця мовчазна зухвалість, і я задумався, чи це була тактика, про яку вони домовилися між собою, чи це вийшло в кожного само собою. Але правда, що способи виразити невдоволення можновладцям обмежені.

Доки ми пробиралися через сад, де сьогодні на деревах каркала зграя зголоднілих ворон, я намагався почати розмову. Тож запитав, як вона провела дитинство, граючись біля болота.

— У сусідньому з нашим будинку жили двоє маленьких хлопчиків. Брати Ноель і Джеймс. Ми бавилися разом. Їхні родичі впродовж багатьох поколінь були рибалками; вони знали всі стежки через болото, усі орієнтири, які тримають вас на твердій землі. Їхній батько був контрабандистом, а також рибалкою. Зараз вони всі мертві, їхній човен затонув під час сильного шторму п’ять років тому.

— Мені шкода.

— Така доля рибалок. — Вона обернулася до мене, іскра пожвавлення з’явилася в її голосі. — Якщо люди везуть оброблене сукно до Франції, а привозять звідти вино, то лише тому, що вони бідні.

— Я не збираюся нікого переслідувати, Еліс. Мені просто цікаво, чи можна в такий спосіб вивезти деякі приховані доходи або, можливо, втрачену реліквію.

Ми зупинилися неподалік рибного ставка. Трохи осторонь деякі служки під наглядом монаха працювали біля маленького шлюзу в струмку, і я побачив, що рівень води в ставку вже знизився.

— Брат Ґай розповів мені про ту бідолашну дівчину, — сказала Еліс, щільніше кутаючись у пальто. — Він сказав, що вона працювала тут до мене.

— Так, це правда. Але в бідолашної не було друзів, окрім Саймона Велплея. У вас є люди, які можуть захистити.

Я побачив тривогу в її очах і заспокійливо всміхнувся.

— Ходімо до воріт. Я маю ключ.

Ми пройшли через ворота, і я знову зупинився, дивлячись на білий простір болота, річку вдалині та невеличкий пагорб зі зруйнованими будівлями на півдорозі від неї.

— Я мало не впав, коли прийшов сюди вперше, — зауважив я. — Ви впевнені, що існує безпечний шлях? Не розумію, як можна розгледіти орієнтири, коли все вкрито снігом.

Вона кивнула.

— Бачите отой високий очерет? Завданням є знайти ті, що треба, і триматися від них на безпечній відстані. Тут не все болото, є твердіші ділянки, і візерунки очерету є їхніми дороговказами. — Вона зійшла зі стежки і випробувала ґрунт. — Подекуди буде замерзла скоринка; мусите стежити, щоб не провалитися.

— Знаю. Я зробив це минулого разу. — Я завагався на березі, нервово всміхаючись. — У ваших руках життя королівського комісара.

— Я буду уважною, сер.

Вона кілька разів пройшлася туди-сюди по стежці, вирішуючи, де нам переходити, а потім, наказавши мені йти саме її слідами, ступила на болото.

Вона йшла повільно й рівномірно, часто зупиняючись, щоб зорієнтуватися. Визнаю, що спочатку моє серце калатало. Я озирнувся, усвідомлюючи, що ми дедалі більше віддаляємося від стіни монастиря, що не буде змоги допомогти, якщо хтось упаде. Однак Еліс трималася впевнено. Іноді, коли я ступав у її сліди, ґрунт був твердим, іншого разу масляниста чорна вода заповнювала западини. Хоча ми рухалися повільно, я здивувався, коли, піднявши голову, побачив, що ми вже майже біля пагорба, руїни повалених каменів лише за п’ятдесят ярдів від нас. Еліс зупинилася.

— Нам потрібно піднятися на пагорб, потім інша стежка поведе нас униз, до річки. Проте з того боку небезпечніше.

— Ну принаймні виберемося на пагорб.

За кілька хвилин ми ступили на тверду землю. Пагорб здіймався тільки на кілька футів над рівнем болота, але звідти відкривався краєвид і на монастир, і на річку, тиху та сіру. Вдалині виднілося море, і пронизливий вітерець доносив солонуватий присмак.

— Отже, контрабандисти переносять свою контрабанду оцим шляхом?

— Так, сер. Кілька років тому митники з містечка Рай переслідували там контрабандистів, та заблукали. Двоє чоловіків утопилися за кілька секунд, зникли без сліду.

Я простежив за її поглядом на білий простір і затремтів, потім озирнувся на пагорб. Він був менший, ніж я очікував, зруйновані будівлі були трохи більші за купи каменю. Одна, хоч і без даху, збереглася краще за інших, і я побачив залишки багаття, голу ділянку снігу, вкриту попелом.

— Люди були тут зовсім недавно, — сказав я, розгортаючи попіл.

Я поколупався навколо своїм ціпком, немов сподіваючись знайти сховану реліквію чи скриню із золотом, але нічого не було. Еліс стояла і мовчки спостерігала за мною. Я повернувся до неї і став, озираючись.

— У перших монахів мало бути суворе життя. Мені цікаво, чому вони сюди прийшли; можливо, задля безпеки.

— Кажуть, що болото поступово піднімалося, оскільки гирло річки замулювалося. Можливо, тоді це було не болото, а лише місцина біля річки. — Вона не виявила особливого зацікавлення.

— Цей пейзаж був би захопливою картиною. Я малюю, знаєте, коли маю час.

— Я бачила тільки розписи на склі в церкві. Кольори гарні, та фігури завжди здаються якимись нереальними.

Я кивнув.

— Це тому, що вони не пропорційні та немає відчуття дистанції, перспективи. Але тепер художники намагаються зобразити речі такими, якими вони є, зобразити реальність.

— Справді, сер?

Її голос усе ще був холодний, відсторонений. Я розчистив сніг із клаптика стародавньої стіни і присів.

— Еліс, я хотів би з вами поговорити. Про Марка Поера.

Вона кинула на мене похмурий погляд.

— Знаю, що він прихильний до вас, і вважаю, що почуття його благородні.

Вона відразу оживилась.

— Тоді чому, сер, ви забороняєте йому бачитися зі мною?

— Батько Марка є розпорядником сільськогосподарських угідь мого батька. Не те щоб мій батько був багатий, але мені пощастило пробитися, завдяки юриспруденції, на службу до самого лорда Кромвеля. — Я думав справити на неї враження, проте вираз її обличчя не змінився. — Мій батько дав слово Марку, що я спробую допомогти хлопцеві просунутися по службі в Лондоні. Я зробив це; не один, його розум і гарні манери відіграли свою роль. — Я делікатно кашлянув. — На жаль, стався один неприємний випадок. Йому довелося залишити свою посаду…