Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 56)

Ми повернулися на подвір’я. Протистояння із собаками спало мені на думку. Я почувався виснаженим, і настала моя черга на мить притулитися до стіни. Якийсь гомін змусив мене озирнутися.

— Божа смерть, що тут відбувається?

Люди зупинялися і спостерігали за процесією, яка прямувала до воріт. Двоє монахів тримали статую святого Доната в римських шатах, зі складеними на грудях руками і з благочестивим виразом обличчя. Слідом ішов високий і худий брат Джуд зі шкіряною сумкою в руках. А останній — скарбник Едвіг, у зимовому плащі поверх габіту і рукавицях. Вони підійшли до приміщення під вартівнею, де стояв Баґґе, готовий відчинити ворота.

— День милостині, — сказав Марк.

Коли ми підійшли до воріт, Баґґе відчинив їх. Натовп стояв надворі й дивився на статую, яку двоє служок підняли собі на плечі. Брат Джуд узяв свою сумку і гукнув до них.

— Дивіться! Образ нашого захисника, пресвятого і канонізованого Доната, мученика від поган! В ім’я його великої доброти дається ця милостиня. Моліться до нього про відпущення ваших гріхів!

Ми протиснулися крізь глядачів. На снігу товпилися сорок чи п’ятдесят дорослих — старі вдови, жебраки і каліки, дехто одягнений тільки в лахміття і посинілий від холоду. Навколо огрядної постаті добродійки Стамп зібралася окрема група блідих дітей. Сморід від натовпу, навіть у цей холодний день, був жахливий. Море нещасних, що приволочилися за милю від міста, вклонилися і перехрестилися, почувши слова монаха. Він раптово зупинився, коли я з’явився поруч.

— Що ви робите? — різко запитав я.

— Просто… просто роздаю милостиню, сер…

— Ви просите цих бідних душ уклонятися цьому шматку дерева.

Брат Едвіг метнувся вперед.

— Тільки як п-пам’ять про милосердя святого, комісаре.

— Він закликав їх молитися статуї! Я почув його! Заберіть це, негайно!

Монахи опустили статую і поспіхом її винесли. Брат Джуд, дуже приголомшений, дав знак, щоб кошики винесли вперед. Дехто з містян широко всміхався.

Роздавач милостині знову покликав схвильованим голосом.

— Підходьте за милостинею і їжею.

— Ніякої штовханини, — вигукнув Баґґе, коли один за одним наближалися знедолені.

Кожному давали крихітний срібний фартинг, найменшу монету королівства, і щось із кошиків. То були яблука, буханці хліба, тонко нарізана шинка. Брат Едвіг стояв поруч зі мною.

— Зі святим ми не мали на думці нічого п-поганого, сер. Це давня церемонія, ми забули її значення. Ми це в-виправимо.

— Давно вартувало б.

— М-ми щомісяця роздаємо милостиню. Це записано в монастирському статуті. М-м’ясо, в іншому випадку ці л-люди його не бачили б.

— З усіма вашими доходами, на мою думку, ви могли б більше витратити на благодійність.

Обличчя брата Едвіга потемніло від раптової злості.

— І лорд Кромвель забрав би всі наші гроші для своїх дружків! Хіба це благодійність?

Він відрубав слова без найменшого заїкання, потім обернувся і швидко пішов геть. Натовп роздивлявся мене зацікавлено, коли монахи роздавали харчі, а сумка з пожертвуванням подзвонювала, повільно спорожняючись.

Я зітхнув. Мій гнів через це видовище витягнув на поверхню найкраще в мені, тепер усі знатимуть, що тут є уповноважений короля. Я почувався вкрай виснаженим після свого спалаху, але підійшов до того місця, де біля дороги стояла добродійка Стамп із дітьми, чекаючи, коли дорослі закінчать. Вона вклонилася, присівши.

— Доброго ранку, сер.

— На хвилинку, добродійко, якщо ваша ласка. Пройдімо сюди.

Ми відійшли якнайдалі від дітей. Вона уважно роздивлялася мене.

— Хочу, щоб ви глянули на ось це. Скажіть мені, чи впізнаєте.

Ставши спиною до натовпу, я дістав срібний ланцюжок, який зняв із шиї трупа. Вона вхопила його з вигуком.

— Святий Христофоре! Я дала його Орфан, коли вона сюди прийшла! Сер, ви знайшли її…? — вона замовкла, побачивши мій вираз обличчя.

— Мені жаль, господине, — сказав я м’яко. — Його знайшли на тілі, яке сьогодні вранці витягнули з рибного ставка.

Я чекав на сльози, але стара тільки стиснула руки в кулаки.

— Як вона померла?

— Їй зламали шию. Мені шкода.

— Ви знайшли, хто це зробив? Хто це був?

Її голос урвався, зійшов на тонкий вереск. Діти стурбовано озиралися.

— Не тут, мадам. Прошу. Поки що ми цього не розголошуємо. Я знайду, хто це скоїв, клянуся вам.

— Помстіться за неї, в ім’я Бога, помстіться за неї.

Голос добродійки Стамп затремтів, і тоді вона тихенько заплакала. Я ніжно взяв її за плече.

— Ще нічого не кажіть. Я повідомлю вас через суддю Копінґера. Дивіться, з дорослими закінчили. Спробуйте зібратися.

Останню милостиню для дорослих роздали, і черга людей уже прямувала дорогою до міста, чорні обірвані постаті, наче ворони, на білому снігу. Добродійка Стамп швидко кивнула мені, глибоко вдихнула і підвела дітей. Я повернувся через ворота туди, де чекав Марк. Я боявся, що вона знову зламається, але голос наглядачки був рівним, коли вона закликала дітей зробити крок уперед. Брат Едвіг зник.

Розділ двадцять другий

Я тихо увійшов до темної церкви, обережно зачинивши за собою великі двері. За хресною перегородкою мерехтіли свічки, і було чути голоси монахів, які співали псалом. Служили вечірню.

Після зустрічі з добродійкою Стамп я сказав Марку піти й передати абату моє прохання подбати, щоби брат Ґабріель не виходив із монастиря, а також почистити могилу Синґлтона. Окрім того, наказав осушити завтра ставок. Марк не горів бажанням віддавати накази абату Фабіану, але я сказав йому, що якщо він хоче вибитися в люди, йому доведеться звикнути мати справу з високопосадовцями. Він пішов, більше не кинувши ні слова, знову із зарозумілим виглядом.

Я залишився в нашій кімнаті; мені потрібен був час на самоті, щоб подумати. Коли надворі почало сутеніти, я сів перед каміном. Виснажений, ледь стримувався, щоб не заснути перед теплом полін, що потріскували. Я встав і бризнув водою на обличчя.

Підтвердження пральника, що габіт Ґабріеля вкрали, стало великим розчаруванням, бо я думав, що вже схопив винуватця. Я все ще був переконаний, що він щось приховує. Пригадалися слова Марка, і це, безперечно, було правдою: Ґабріель не мав у собі нічого від жорстокого дикуна, яким має бути наш убивця. Дикун, подумав я. Де раніше чув це слово? І згадав. Так добродійка Стамп описала пріора Мортимуса.

Задзвонили дзвони; монахи тепер будуть на службі впродовж години. Принаймні, подумав я, це дасть змогу зробити те, що зробив Синґлтон, і мені теж треба було зробити це раніше: дослідити рахівничу контору, доки брат Едвіг відсутній. Незважаючи на виснаження і тягар тривоги, я зрозумів, що почуваюся краще, голова стала менш млява. Я випив ще одну порцію настою брата Ґая.

Я тихо пройшов тьмяним нефом, невидимий для тих, хто співав за хресною перегородкою. Моє око впало на одну з орнаментованих прогалин у кам’яній кладці, створених для того, щоб парафіянам привідкривався спокусливий вигляд на таємницю меси, яка виконується з іншого боку.

Брат Ґабріель диригував хором, повністю занурений у музику. Я не міг не захоплюватися майстерністю, з якою він керував монахами, що співали псалми: їхні голоси в повній гармонії здіймалися й опускалися, а очі слідкували за його вправними руками і служебними книгами на пюпітрах. Був присутній абат, у світлі свічок його обличчя здавалося похмурим. Я пригадав його останній розпачливий шепіт: «Розгін». Серед монахів побачив Ґая і, на моє здивування, Джерома, його білий картузіанський габіт виділявся на тлі чорних бенедиктинських. Мабуть, його випускають з кімнати на служби. Поки я дивився, брат Ґай нахилився і перегорнув сторінку для покаліченого картузіанця. Він усміхнувся, а брат Джером кивнув із подякою. Мені здалося, що лікар із його суворістю і відданістю був одним із небагатьох у Скарнсі, кого сприймав Джером. Отже, вони все-таки друзі? Я такого не подумав би, коли побачив Ґая, який перев’язує рани Джеромові. Мій погляд перейшов на пріора Мортимуса, і я побачив, що він не співає, а пильно дивиться поперед себе. Я пригадав, яким нажаханим від був, а також розгніваним, коли побачив труп дівчини. Брат Едвіг натомість жваво співав, стоячи між братом Ательстаном та іншим своїм помічником, старим чоловіком.

— Хто з них? — прошепотів я собі під ніс. — Хто з них? Боже, покеруй моїм немічним мозком. — Я не відчув натхнення у відповідь. Іноді в ті розпачливі дні здавалося, що Бог не чує моїх молитов. — Прошу Тебе, нехай більше не буде смертей, — помолився я, потім мовчки встав і вийшов із церкви.

Двір монастиря був безлюдний, коли я вставив ключ із позначкою «Скарбниця» в замок рахівничої контори. Зсередини потягнуло вологим холодом, я затремтів і міцніше загорнувся в плащ. Усе було, як раніше: столи, полиці з бухгалтерськими книгами вздовж стін, скриня біля дальньої стіни. На столі була залишена запалена свічка, і я пішов із нею до скрині. Вибравши інший ключ, відімкнув її.

Усередині скриня була поділена на секції, наповнені мішечками, кожний із биркою, що позначала номінали монет, який він містив, і сумою. Я вийняв мішечки з золотими монетами; ангели, напівангели і ноблі. Навмання відкривши кілька мішечків, порахував монети, перевіряючи позначену суму. Усе збігалося, і сума, записана в скрині, збігалася з тим, що зазначено в рахунках. Я зачинив скриню. Тут така ж велика сума, як і в будь-якій рахівничій конторі в Англії, ще й у надійному сховку, бо в монастир було важче потрапити і пограбувати його, ніж у купецьку комірку.