Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 47)

Відкрита труна розміщувалася на столі. Довкола стояло дев’ять чи десять монахів, кожен із великою свічкою в руці. Дивне було видовище: ці фігури в каптурах у темряві, їхні похмурі обличчя, освітлені знизу. Коли ми підійшли, я впізнав брата Ательстана; він швидко опустив голову. Брат Джуд і брат Г’ю розступилися, щоб зробити для нас місце.

Голова Синґлтона була прикладена до шиї, а на місці утримувалася за допомогою дерев’яної підставки. Його очі й рот були закриті, і якби не червона смуга навколо шиї, могло б здатися, що він помер природною смертю. Я подивився вниз, потім поспішно підвів голову, відчувши запах, що підіймався з тіла, пробиваючись крізь важкий припах монахів. Синґлтон був мертвий понад тиждень, і тіло, винесене зі склепу, швидко розкладалося. Я поважно кивнув монахам і відійшов на кілька кроків.

— Я іду спати, — сказав я Маркові. — Ти можеш залишатися, якщо хочеш.

Він похитав головою.

— Я піду разом із вами. Сумне видовище.

— Я віддав би шану Саймону Велплею. Але сумніваюсь, що нам, мирянам, будуть тут раді.

Марк кивнув, і ми пішли до виходу. З-за хресної перегородки, де лежало тіло новіція, долинав псалом латиною. Я впізнав Псалом 94-й.

— О Боже, відплати, Господи; о Боже, відплати, явися в сяйві!

Хоч я і був виснажений, але спав знову погано. У мене боліла спина, і я лише дрімав із перервами. Марк також був неспокійний, бурчав і мурмотів уві сні. Коли почало світати, я нарешті заснув глибоким сном, та за годину Марк мене розбудив. Він уже встав й одягнувся.

— Ісусе милосердний, — застогнав я. — Уже день?

— Так, сер.

У його голосі чулася відстороненість. Коли я підвівся, гострий біль пронизав мій горб; я більше не міг ворухнутися.

— Сьогодні вранці не було чути шуму? — запитав я.

Я не мав на меті дражнити його, але мене починало дратувати, що всі мої слова для нього — як з гуся вода.

— Насправді кілька хвилин тому мені здалося, що я щось почув, — холодно відповів він. — Зараз тихо.

— Я думав про те, що сказав учора Джером. Знаєш, він божевільний. Можливо, він сам вірить у ті історії, які нам розповідав, і тому вони звучали… правдиво.

Марк глянув мені в очі.

— Я геть не впевнений, що він божевільний, сер. Тільки переживає страшні душевні муки.

Я сподівався, що Марк погодиться з моїм поясненням. Хоч тоді цього не усвідомлював, але потребував його підтримки.

— Ну, так чи інакше, — сказав я різко, — усі його слова ніяк не стосуються смерті Синґлтона. Можливо, він навіть напускав диму, щоб приховати те, що він знає. А тепер нам час вирушати.

— Так, сер.

Поки я голився і вдягався, Марк пішов униз снідати.

Підійшовши до кухні, я почув голоси — його й Еліс.

— Він не повинен давати вам таку важку роботу, — говорив Марк.

— Праця мене зміцнює, — відповіла Еліс тоном безтурботнішим, ніж я коли-небудь чув від неї. — Одного дня в мене будуть товсті й міцні руки, як у вас.

— Леді таке не пасуватиме.

Відчувши напад ревнощів, я кашлянув і зайшов. Марк сидів за столом і всміхався до Еліс, а вона виставляла кам’яні урни в ряд. Вони справді були важкими на вигляд.

— Доброго ранку! Марку, віднесеш ці листи абату? Скажи йому, я поки що притримаю документи.

— Звичайно.

Він залишив мене з Еліс, яка поставила на стіл хліб і сир. Сьогодні вранці вона була в доброму гуморі й не згадувала нашої розмови напередодні ввечері, лише запитала, чи добре я почуваюся. Мене трохи розчарувала сухість цього запитання, адже її слова вчора потішили моє серце, хоч я втішився, що відсмикнув руку; труднощів тут уже вистачало.

На кухню увійшов брат Ґай.

— Старому братові Августу потрібна сковорода, Еліс.

— Зараз.

Вона вклонилася і вийшла. Надворі голосно забили дзвони. Вони, здавалося, відлунювали в моєму черепі.

— Похорон комісара Синґлтона відбудеться за пів години.

— Брате Ґаю, — сказав я, раптом зніяковівши, — чи можу я порадитися з вами як із лікарем?

— Звичайно. Будь-яку допомогу, яку зможу надати.

— У мене проблеми зі спиною. Відтоді, як я сюди приїхав, мені боляче, отут… де вона вигнута.

— Хочете, щоб я оглянув вас?

Я зробив довгий глибокий вдих. Мені була ненависна думка про те, що незнайомець побачить моє викривлення, але я страждав, відколи виїхав із Лондона, і почав хвилюватися, що міг завдати собі серйозної шкоди.

— Дуже добре, — сказав я і став знімати свій дублет.

Брат Ґай підійшов до мене ззаду, і я відчув, як його прохолодні пальці промацують на спині вузлики м’язів. Він буркнув.

— Ну? — спитав я схвильовано.

— Ваші м’язи зсудомило. Вони дуже напружені. Проте не бачу пошкоджень у хребті. За якийсь час і після відпочинку ваша спина розслабиться.

Він обійшов мене і роздивився моє обличчя холодним професійним поглядом, коли я одягався.

— Чи ваша спина часто так сильно болить?

— Іноді, — коротко сказав я. — Але цьому мало зарадиш.

— Ви зараз перевтомлені. А це ніколи не йде на користь.

Я буркнув.

— Я погано сплю, відколи приїхав сюди. Та що в тому дивного?

Він уважно глянув на мене своїми великими карими очима.

— Раніше ви добре почувалися?

— У моєму організмі надлишок жовчі. За останні кілька місяців я відчув, як кількість жовчі збільшилася, боюсь, що мої рідини вже не збалансовані.

Він кивнув.

— Думаю, у вас перевантажена свідомість, що не є дивним після всього побаченого.

Якусь хвилю я мовчав.

— Я не можу не відчувати відповідальності за смерть того хлопця.

Я не хотів довірятися йому, але брат Ґай умів розговорити людину попри її бажання.

— Якщо хтось і відповідальний, то це я. Його отруїли, коли він перебував під моїм наглядом.

— Чи лякає вас те, що тут сталося? — запитав я.

Він похитав головою.

— Хто мені завдасть шкоди? Я лише старий мавр. — Якусь мить він мовчав. — Заходьте в лазарет. У мене є настоянка, яка може вам допомогти. Фенхель, хміль, один чи два інші складники.

— Дякую.

Я пройшов слідом за ним по коридору і сів за стіл, доки він вибирав трави і ставив воду на вогонь. Я кинув оком на іспанський хрест на протилежній стіні й пригадав, що напередодні монах лежав перед ним ниць.

— Ви привезли його зі своєї батьківщини?