Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 49)
— Дуже добре, докторе Ґудгепсе, — утомлено сказав абат. — Я знайду четвертого, хто понесе.
Уперше і востаннє я обмінявся співчутливим поглядом з абатом Фабіаном понад головою цього старого. Абат уклонився і зайшов за хресну перегородку, а ми сіли біля труни Синґлтона. Ґудгепс закашлявся і зарився носом у хустинку.
Служба розпочалася. Того ранку, незважаючи на те, що я сидів поруч зі смердючою труною вбитого, мене заколисував прекрасний поліфонічний спів монахів. Псалми і читання з книги Йова латиною мене вразили.
«Справді чорні хмари», — подумав я. І роздратовано похитав головою. Так не можна, де була моя рішучість? І тут мені спало на думку щось таке, про що раніше не думав, хоча мав би. Марк і доктор Ґудгепс сиділи по обидва боки від мене; старий усе ще прикладав хустинку до носа, а Марк дивився поперед себе, занурений у роздуми. Я штовхнув його.
— Чи буде Еліс сьогодні вранці в лазареті? — прошепотів я.
— Думаю, що так.
— Добре. — Я обернувся до Ґудгепса. — І я хотів би, щоб ви також туди навідалися перед від’їздом.
Він кинув на мене ображений погляд. Я знову занурився в службу. Наспіви то стихали, то гучнішали, і нарешті розчинились у тиші. Монахи вийшли з хору, а служник, який працював у церкві, поспіхом підійшов і взяв кришку труни. Я востаннє глянув на суворе обличчя Синґлтона і раптом пригадав його в суді, палкі промови і жваву жестикуляцію, його пристрасть до суперечок. Потім кришку загвинтили, а його обличчя назавжди втонуло в темряві. З’явилися пріор і коренастий монах середнього віку, і ми з Марком нахилилися разом із ними до труни. Щойно ми підняли її, і я відчув, як усередині щось ворухнулося. Марк обернувся до мене, очі широко розплющені.
— Голова, — прошепотів я. — Вона зісковзнула.
Ми винесли труну з жахливим відчуттям, що голова і шматок дерева катуляються всередині, а монахи йшли слідом у довгій процесії. Біля виходу я побачив брата Ґабріеля, який стояв над труною новіція Велплея і палко молився. Коли ми проходили повз нього, він подивився на нас із відчаєм в очах.
Ми пішли по снігу, з відгомоном дзвону у вухах, до мирського кладовища, де була викопана могила, бура земля серед білого простору. Я глянув на пріора Мортимуса, що стояв поруч; його суворе обличчя було незвично задумливим.
Служки чекали з лопатами; вони підняли труну й опустили в могилу. Сірого ранку тихо падав сніг, припорошуючи розриту землю, а тим часом прочитали останні молитви, і труну окропили святою водою. Коли об труну вдарили перші грудки землі, монахи розвернулися і мовчки попрямували до церкви. Я пішов слідом за ними, а пріор крокував поруч.
— Не можуть довго перебувати на холоді. Якби вони несли варту, як я колись у зимову пору… — він похитав головою.
— Справді? — запитав я зацікавлено. — Ви були солдатом?
— Я вам здаюся достатньо грубим? Ні, комісаре Шардлейку, колись я служив констеблем у Тонбриджі. Допомагав шерифу заарештовувати порушників, шукати злодіїв зимовими ночами. А вдень працював шкільним учителем. Вас дивує, що я освічений?
Я схилив голову.
— Трохи, але тільки тому, що ви культивуєте в собі грубі манери.
— Я їх не культивую, а з ними народився. — Він сардонічно посміхнувся. — Я із Шотландії; у нас немає вашої англійської врівноваженості. У нас мало що є, крім войовничості, не в тому прикордонному краї, з якого я родом. Життя там — битва, лорди постійно влаштовують набіги, воюють між собою і з вами, англійцями.
— Що привело вас до Англії?
— Моїх батьків убили, коли я був дитиною. Нашу ферму розграбував… о, інший шотландський лорд, а не англійці.
— Мені шкода.
— Я тоді вчився в абатстві Келсо. Хотів поїхати якнайдалі звідти, і батьки заплатили за те, щоб я навчався в англійській школі. Я всім зобов’язаний Церкві. — Його насмішкуваті очі нараз стали серйозними. — Релігійні ордени стоять між світом і кривавим хаосом, комісаре.
«Ще один біженець, — подумав я, — ще один бенефіціар міжнародної спільноти брата Ґая».
— Що змусило вас прийняти духовний сан?
— Я втомився від світу, комісаре, від того, якими є люди. Діти, які постійно б’ються і пропускають уроки, якщо їх добре не відшмагати. Злочинці, яких я допоміг схопити, дурні жадібні чоловіки. І за кожним засудженим і повішеним чекає ще з десяток злочинців. Ах, людина — грішна істота, далека від благодаті, і її важче тримати в шорах, ніж зграю собак. Але принаймні в монастирі можна дотримуватися Божої дисципліни.
— І це ваше покликання на землі? Підтримувати дисципліну серед людей?
— А хіба не ваше? І вас не обурює вбивство цієї людини? Хіба ви тут не для того, щоб знайти і покарати вбивцю?
— Смерть комісара обурила вас?
Він зупинився і повернувся обличчям до мене.
— Це ще один крок до хаосу. Ви вважаєте мене жорстким, але повірте мені, що вплив Диявола далекосяжний, і навіть Церкві потрібні такі люди, як я, щоб тримати його на відстані. Так само, як закони короля намагаються підтримувати порядок у світі мирян.
— А якщо закони світу і Церкви суперечать одні одним? — запитав я. — Як це було в останні роки?
— Тоді, комісаре Шардлейку, я молитимуся, щоб знайшлося якесь рішення і щоб Церква, і король знову змогли працювати в злагоді, бо, воюючи, вони притягують Диявола.
— Тоді нехай Церква не оскаржує волю короля. Ну, мушу повертатися в лазарет. Я вас тут залишу, а ви повертайтеся до церкви. На похорон бідолашного новіція Велплея, — багатозначно додав я.
Він глянув мені в очі.
— Я молитимуся, щоб цього хлопця Бог прийняв на небо в потрібний час. Хоч яким грішником він був.
Обернувшись, крізь снігопад я почав вдивлятися туди, де шкандибає Ґудгепс; Марк вів його попід руку. Я задумався, чи спробує він піти до міста, утекти.
У лазареті Еліс усе ще доглядала старого монаха при смерті. Він знову повернувся до тями, і вона обережно годувала його з ложечки рідкою кашею. За тим доглядом старого на її обличчі з’явилася невідома раніше м’якість, лагідність. Я попросив її провести нас до невеличкої кухні лазарету. Там залишив їх, а сам пішов по книгу, яку напередодні дав мені скарбник. Усі вичікувально дивилися на мене, коли я підняв її.
— За словами скарбника, це та книга, яку бідолашний Синґлтон отримав перед смертю. А тепер, докторе Ґудгепсе й Еліс Ф’ютерер, я хочу, щоб ви обоє глянули на неї і сказали, чи бачили її раніше. Ви зауважите, що на палітурці є велика пляма від червоного вина. У церкві мені спало на думку, що ті, хто бачив книгу, мусять пам’ятати про неї.
Ґудгепс узяв бухгалтерську книгу і покрутив її в руках.
— Пригадую, що комісар читав книгу в синій палітурці. Можливо, це була вона. Я не знаю, не пам’ятаю.
— З вашого дозволу.
Еліс нахилилась і взяла книгу.
Вона уважно роздивилася палітурку, оглянула з усіх боків, а тоді рішуче сказала:
— Це не та книга.
Моє серце забилося швидше.
— Ви впевнені?
— На книзі, яку брат Едвіг передав комісару, не було плями. Я зауважила б; скарбник любить, щоб усе було чисте й охайне.
— Чи ви присягнули б у суді, що сказали правду?
— Так, сер.
Вона говорила тихо і серйозно.
— Тепер я можу бути впевнений, що скарбник дав мені фальшиві покази. — Я повільно кивнув. — Дуже добре. Еліс, ще раз вам дякую. Ви усі — тримайте нашу розмову в таємниці.
— Мене тут не буде, — самовпевнено сказав Ґудгепс.
Я визирнув у вікно. Сніг перестав падати.
— Так, докторе Ґудгепсе, я думаю, що вам уже слід вирушати в дорогу. Марку, можливо, ти міг би провести лікаря до міста?
Обличчя старого просвітліло.
— Дякую вам, сер. Рука, на яку можна спертися, — це добре. Мої речі в будинку настоятеля. А кінь мій тут. Якби вдалося його повернути до Лондона, коли випогодиться…
— Так-так. Але, Марку, повертайся якомога швидше. Ми матимемо що робити після твого приїзду.
Він допоміг старому підвестися на ноги.
— До побачення, комісаре, — сказав Ґудгепс. — Сподіваюся, з вами все буде гаразд у цьому небезпечному місці.
І з цим бадьорим побажанням він покинув нас. Я повернувся до своєї кімнати і сховав книгу під подушку. Я був задоволений. Справа зрушила з місця. Я хотів дослідити церкву, а потім — ставок, і задумався, скільки часу знадобиться Марку, щоб дістатися до Скарнсі й повернутися назад. Самому — трохи більше ніж годину, але зі старим… я дорікнув собі за м’яку згоду, проте думка про Ґудгепса, який спотикається через кучугури зі своїми торбами, не була приємною.
Я вирішив навідатися до коней; кілька днів вони стояли в приміщенні. Тож вийшов на вулицю і попрямував до конюшні. Конюх, який підмітав долівку, запевнив мене, що з тваринами все гаразд. Справді, і Канцлер, і Рудоногий Марка мали добрий вигляд і були раді бачити мене, стільки часу простоявши в конюшні. Я погладив довгу білу голову Канцлера.
— Ти вийшов би на прогулянку, старий коню? — тихо спитав я. — Краще тут понудьгувати, аніж блукати на вулиці. Є речі гірші за стояння в стійлі.
Конюх пройшов повз, кинувши на мене дивний погляд.
— Ви хіба не розмовляєте зі своїми кіньми? — запитав я.