Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 50)

Він пробурмотів щось незрозуміле і продовжив замітати.

Я попрощався з кіньми і повільно пішов до лазарету. У дворі побачив, що від снігу розчистили одну ділянку. На розчищеній землі були позначені квадрати різного розміру, а пів дюжини монахів грали в гру, яка передбачала складні кроки після кидання кубика. Баґґе стояв і дивився, спершись на лопату. Побачивши мене, монахи зупинилися і відступили вбік, але я махнув, щоб вони продовжували. Я впізнав гру з Лічфілда, вигадливу комбінацію підскоків і кидання кубика, у яку грали в усіх бенедиктинських монастирях.

Доки я стояв, спостерігаючи за гравцями, з’явився брат Септимус, товстий недоумкуватий монах, якому брат Ґай дорікав за переїдання. Шкутильгаючи і важко дихаючи, від пробирався по снігу.

— Приєднуйся до нас, Септимусе, — закликав один із монахів.

Усі засміялися.

— О ні… не можу, я впаду.

— Ходімо, ми граємо за простими правилами. Не складно навіть для таких, як ти.

— О ні… ні.

Один із монахів схопив його за руку і потягнув, незважаючи на протести, на середину розчищеної ділянки, а сам уже відступив убік. Усі шкірили зуби, навіть Баґґе. Але майже відразу Септимус послизнувся на клаптику льоду і впав, зі стогоном гепнувшись на спину. Решта монахів вибухнула реготом.

— Допоможіть мені підвестися, — завив брат Септимус.

— Він як мокриця на спині! Гей, мокрице, вставай!

— Закидайте його сніжками! — закликав хтось.

— Це його підніме!

Монахи почали кидати сніжками в бідолашного, який через свою вагу і неміч не міг підвестися. Він закричав, коли сніжки посипалися на нього, крутився і катулявся, мов та черепаха, яку викинуло на берег.

— Стоп! — заверещав він. — Браття, благаю вас, перестаньте!

Вони далі закидували його сніжками і сипали насмішками.

Це не був добродушний жарт, свідком якого я став напередодні ввечері. Я думав, чи втрутитися, коли крізь шум почувся гучний голос.

— Брати! Припиніть негайно!

Монахи повідкидали свої сніжки, побачивши високу постать брата Ґабріеля, який підійшов, сердито насуплений.

— Чи це християнське братство? Вам має бути соромно за себе! Підійміть його!

Двоє молодших монахів поспішно допомогли задиханому Септимусу підвестися.

— До церкви! Усі! Заутреня за десять хвилин!

Ключар трохи здригнувся, помітивши мене серед спостерігачів. Він підійшов до мене, коли брати розійшлися.

— Мені прикро, комісаре. Іноді монахи бувають схожими на неслухняних школярів.

— Це я бачу. — Я згадав свою розмову з братом Ґаєм. — Немає християнського братерства в такій виставі.

Я подивився на Ґабріеля новими очима, усвідомивши, що він не даремно був старшим чиновником; коли виникала потреба, він виявляв владність і моральну силу. Доки я дивився, суворість зникла з його обличчя, змінившись на сум.

— У цьому світі, здається, є універсальне правило, що люди завжди шукатимуть жертв і цапів відбувайлів, хіба не так? Особливо в моменти труднощів і напруги. Як я вже казав, сер, навіть монахи не застраховані від підступів Диявола. — Він швидко вклонився і пішов за братами до церкви.

Я продовжив свій шлях до лазарету, знову пройшовши через передпокій у внутрішній коридор. Я відчув голод і зупинився на кухні, щоб узяти яблуко з тареля. Цієї миті дещо привернуло мою увагу. Великий сплеск багрянцю на білому снігу. Я підійшов до вікна. Тоді мої ноги мало не підкосилися.

У саду обличчям донизу лежала Еліс, а біля неї — розбитий горщик. Вона лежала в озері крові, яке навіть зараз парувало над снігом.

Розділ дев’ятнадцятий

Я голосно застогнав і затиснув собі рот кулаком. Саймон Велплей помер через розмову зі мною. Невже Еліс також? Я вибіг на вулицю, відчайдушно молячись, щоб сталося диво, — хоч не вірив у дива, — і те, що побачив, виявилося неправдою.

Вона лежала ниць біля доріжки, розкинувши руки. Навколо неї було стільки крові, що на якусь нудотну мить я подумав, що їй відрубали голову, як Синґлтону. Я змусив себе придивитися; Еліс була неушкоджена. Я переступив через уламки горщика й опустився біля неї на коліна. Нерішуче намацав пульс на її шиї й полегшено скрикнув, коли відчув сильний ритм. Від мого дотику вона ворухнулась і застогнала. Її очі розплющилися, дивовижно блакитні на закривавленому обличчі.

— Еліс! О, хвала Богу, ви живі. Він зробив диво!

Я потягнувся і пригорнув її до себе, задихаючись з радості, відчуваючи її живе тепло, биття її серця, навіть коли залізний присмак крові наповнював мої ніздрі.

Її руки вперлися в мої груди.

— Сер, що це таке, ні…

Я відпустив її, і вона мляво сіла.

— Пробачте мені, Еліс, — сказав я, розгублений. — Яке полегшення. Я думав, що ви мертва. Проте лежіть спокійно, вам дуже боляче? Де ви поранені?

Вона глянула на свою забарвлену багрянцем сукню, якусь мить здивовано вирячившись, а потім схопилася рукою за голову. Обличчя її проясніло, і, на мій подив, вона засміялася.

— Мені не боляче, сер, я лише приголомшена. Я послизнулася на снігу і впала.

— Але…

— Я несла глечик із кров’ю. Ви пам’ятаєте, від кровопускання монахів. Це не моя кров.

— Ох!

Я притулився до стіни лазарету, на радощах мало не запаморочилося в голові.

— Ми хотіли розлити кров у саду. Тримали в теплі, але брат Ґай сказав почекати, коли зійде сніг. Я несла її до комори.

— Так. Так, розумію. — Я сумно засміявся. — Сам себе обдурив. — Я опустив погляд на свій заляпаний кров’ю дублет. — І зіпсував свій одяг.

— Його почистять, сер.

— Мені шкода, що я… ах… отак схопив вас. Я не хотів вам зашкодити.

— Я розумію, сер, — сказала вона зніяковіло. — Пробачте, що налякала вас. Я ще ніколи не послизалася, але ці стежки від снігу замерзли і перетворилися на лід. Дякую за вашу турботу.

Еліс опустила голову. Я побачив, що вона напружилася, і, розчарований, зрозумів, що мої обійми були небажаними.

— Ходімо, — сказав я. — Вам треба зайти в приміщення, полежати трохи після падіння. У вас паморочиться в голові?

— Ні, зі мною все гаразд. — Вона не взяла моєї простягнутої руки. — Гадаю, нам обом треба переодягнутися.

Еліс встала, обтрушуючи кривавий сніг, і я провів її до будинку. Вона пішла на кухню, а я повернувся до своєї кімнати. Там переодягнувся в другий комплект одягу, який узяв зі собою, а закривавлений кинув на підлогу. Сів на ліжко і почав чекати Марка. Я міг сходити до Еліс і попросити, щоб вона віднесла мій одяг пралям, проте збентежено зволікав.

Здавалося, прочекав довго. А потім почув, як здалеку знову долинає похоронний дзвін; тепер заупокійна служба за Саймоном Велплеєм закінчилася, і його теж опускали в землю. Я прокляв себе за те, що не дозволив Ґудгепсу самому йти до міста. Хотів піти до рибного ставка, але потім запланував зустрітися з братом Едвігом.

Я почув голоси. Насупившись, відчинив двері. Приглушений шум із кухні, інтонації Марка й Еліс. Я пішов по коридору.

Сукня Еліс лежала на пральній дошці, видно було, що вона її прала. Еліс була одягнена лише в білу сорочку, і вони з Марком тримали одне одного в обіймах. Однак вони не сміялися, її обличчя на його шиї було сповнене смутку, а Марк теж мав серйозний вигляд, ніби радше втішав її, ніж обіймав. Вони побачили мене і, злякавшись, відскочили. Я помітив, як колихнулися під сорочкою її повні, пружні груди, а під тканиною випиналися тверді соски. І відвернув погляд.

— Марку Поеру, — сказав я різко, — я просив вас поквапитись. У нас є робота.

Він почервонів.

— Вибачте, сер… я…

— А ви, Еліс, називаєте це скромністю?

— У мене тільки одна чиста сукня, сер. — Її тон був рішучим. — Це єдине місце, де я можу її випрати.

— Тоді вам слід було зачинити двері від непроханих гостей. Марку, ходімо.

Я схилив голову, і він пішов слідом за мною. У нашій кімнаті я став обличчям до нього.

— Я ж казав тобі не фліртувати. Ти, очевидно, спілкувався з нею більше, ніж я думав!

— Останні кілька днів ми розмовляли за кожної нагоди. — Він різко відказав мені. — Я знав, що ви не схвалите, але не можу наказати своєму серцю.