Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 46)

— Я ще ніколи не був на нічній службі.

Я відкрив сумку і виклав на стіл купу листів і пергаментів.

— Мусимо виявляти повагу, але я не буду приєднуватися до нічної вистави про чистилище. Сам побачиш, це дивний ритуал.

У листах не було нічого надзвичайного; у ділових листах ішлося про рутинні справи, закупівлю хмелю для броварні тощо. У кількох приватних листах монахів до їхніх сімей згадувалося про смерть новіція лише від лихоманки в жахливу погоду, те саме пояснення дав абат у своєму формально солодкавому листі до батьків померлого хлопця. Я знову відчув приплив болю через смерть Саймона.

Ми переглянули акти на землю. Ціни здавалися такими, які можна було очікувати за земельні ділянки, і не було жодних доказів продажу за заниженою ціною задля отримання політичної підтримки. Я міг би ще раз перевірити в Копінґера, але знову-таки відчув, що великих зусиль докладали для того, щоб у монастирських справах був порядок, принаймні про чуже око. Я провів руками по червоній печатці внизу кожної грамоти, вражений образом святого Доната, який оживляє мертвого.

— Сам абат має поставити печатку на кожному документі, — міркував я.

— Когось іншого звинуватили б у підробці, — зауважив Марк.

— Пам’ятаєш, ми побачили печатку на його столі в день приїзду? Було б безпечніше тримати її під замком, але думаю, що йому подобається тримати її там, як символ своєї влади. «Марнославство, марнославство, усе це марнославство». — Я простягнув руки. — Не думаю, що вечерятиму сьогодні в трапезній, я дуже втомився. Можеш знайти щось у лазареті, якщо хочеш. А мені принеси хліба і сиру.

— Обов’язково.

Він вийшов із кімнати, а я сидів і думав. Після нашої суперечки в таверні в голосі Марка відчувалася якась стриманість, відстороненість. Рано чи пізно мені доведеться знову порушити питання про його майбутнє. Я був зобов’язаний не дозволити йому відмовитися від кар’єри; зобов’язання не лише перед Марком, а й перед його батьком і моїм.

Коли за десять хвилин він усе ще не повернувся, я почав нервуватися; я був голодніший, ніж думав. Тож підвівся і пішов його шукати. Я побачив, що з відчинених дверей кухні лазарету пробивається світло, і почув звук, тихий і невиразний. Плакала жінка.

Я поштовхом розчахнув двері. За столом сиділа Еліс, обхопивши голову руками. Її розпатлане густе каштанове волосся приховувало обличчя. Вона тихо схлипувала, сумне квиління. Вона почула мене і підвела очі. Обличчя її почервоніло і вкрилося плямами, її чіткі й правильні риси розпливлися. Вона припіднялася, витираючи обличчя рукавом, проте я махнув їй рукою.

— Ні-ні, сидіть, Еліс. Прошу, розкажіть мені, що вас засмучує.

— Нічого, сер.

Вона кашлянула, щоб приховати тремтіння в голосі.

— Хтось зробив щось, що вас засмутило? Прошу, розкажіть мені. Це брат Едвіг?

— Ні, сер. — Вона глянула на мене спантеличено. — Але чому б це мав бути він?

Я розповів їй про свою розмову зі скарбником і про те, що він здогадався, звідки в мене інформація.

— Але не бійтеся, Еліс, я сказав йому, що ви під моїм особистим захистом.

— Це не те, сер. Просто… — вона схилила голову, — я почуваюся самотньою, сер. Я самотня у цьому світі. Ви не знаєте, що це таке.

— Мені здається, я можу зрозуміти. Я багато років не бачив своїх рідних. Вони живуть далеко від Лондона. У мене вдома лише помічник Поер. Я знаю, що маю статус у світі, однак теж інколи почуваюся самотнім. Так, самотнім. — Я сумно всміхнувся до неї. — Але у вас узагалі немає родини? Немає друзів у Скарнсі, до яких ви навідуєтесь?

Вона насупилася, перебираючи випущену нитку на рукаві.

— Моя мати була останньою в нашій родині. Ф’ютерерів не любили в місті, цілительки завжди трималися осторонь. — У її голосі почулася гіркота. — Люди звертаються до таких жінок, як моя мама та бабуся, по допомогу, коли дошкуляють хвороби, та їм не подобається почуватися зобов’язаними. Одного разу, ще замолоду, суддя Копінґер звернувся до моєї бабусі з постійними болями в животі. Вона його вилікувала, але потім він не впізнавав її на вулиці. І це не завадило йому забрати наш будинок після смерті мами. Мені довелося продати всі меблі, з якими я виросла, бо не було куди їх поставити.

— Мені прикро. Такі крадіжки землі слід припинити.

— Тож я більше не буваю в Скарнсі. У вихідні дні залишаюся тут і заглядаю до книг брата Ґая. Він допомагає мені їх прочитати.

— Отже, у вас є один друг.

Вона кивнула.

— Так, він хороша людина.

— Скажіть мені, Еліс, ви колись чули про дівчину, яка працювала тут до вас, дівчину на ім’я Орфан?

— Я чула, що вона вкрала золоті чаші й утекла. Я її не засуджую.

Я вирішив не говорити про страхи добродійки Стамп; не хотів більше турбувати Еліс. Я відчув непереборне бажання встати і притиснути її до грудей, щоб полегшити біль від самотності в нас обох. Але притлумив це бажання.

— Можливо, ви також можете піти, — невпевнено запропонував я. — Ви це зробили одного разу, коли пішли працювати до аптекаря в… Ешері, чи не так?

— Я покинула б цей монастир, якби могла, особливо після того, що сталося за останні десять днів. Тут повно порохнявих старих, і в їхніх обрядах немає ні любові, ні тепла. І я досі задумуюся над тим, що мав на увазі бідолашний Саймон, коли попереджав мене.

— Так, я також. — Я нахилився вперед. — Можливо, я можу чимось допомогти. У мене є контакти в місті, і в Лондоні також.

Вона зацікавлено глянула на мене.

— Я можу зрозуміти ваше становище, справді можу, і допоміг би вам. Я не хотів би… — раптом відчув, що червонію, — щоб ви відчували… хоч якусь вдячність до мене, але якби ви прийняли допомогу від потворного старого горбаня, я охоче надав би її.

Її цікавий погляд став глибшим. Вона спохмурніла.

— Чому ви називаєте себе старим і потворним, сер?

Я знизав плечима.

— Мені невдовзі сорок, Еліс, і мені завжди говорили, що я потворний.

— Це не так, сер, — палко сказала вона. — Учора брат Ґай зауважив, що ваші риси обличчя рідкісно поєднують у собі витонченість і смуток.

Я здивовано підвів брови.

— Сподіваюся, що брат Ґай не має схильностей Ґабріеля, — пожартував я.

— Ні, не має, — сказала Еліс із раптовим запалом. — І вам не слід себе так ображати, сер. Хіба не досить страждань у цьому світі?

— Перепрошую.

Я нервово засміявся. Її слова мене збентежили і втішили. Вона сиділа, сумно дивлячись на мене, і я мимоволі простягнув руку і торкнувся її руки. Ми обоє підстрибнули, коли вдарили церковні дзвони, відлунюючи в темряві. Я опустив руку, і ми нервово засміялися. Двері відчинилися, і увійшов Марк. Еліс одразу встала й підійшла до шафи; я здогадався, що вона не хотіла, щоб він бачив її заплакане обличчя.

— Вибачте, що мене так довго не було, сер. — Він говорив до мене, але його погляд був звернений до Еліс. — Я сходив у вбиральню, а тоді затримався в лазареті. Там є брат Ґай, старий брат дуже хворий.

— Брат Френсіс? — Еліс швидко обернулася. — Будь ласка, вибачте, мілорди, я мушу йти до нього.

Вона проскочила повз нас, її кроки застукотіли по коридору. Обличчя Марка було стурбоване.

— Вона плакала, сер? Що її турбує?

Я зітхнув.

— Самотність, Марку, тільки самотність. А тепер ходімо, ці пекельні дзвони кличуть на всеношну.

Коли ми проходили через передпокій лазарету, то побачили, що Еліс і брат Ґай стояли біля ліжка старого монаха. Сліпий брат Ендрю, як звично, сидів у кріслі, нахиляючи голову з боку на бік, щоб вловити звуки рухів Еліс і брата Ґая. Лікар підвів очі, коли я підійшов.

— Він відходить, — тихо сказав брат Ґай. — Здається, я втрачу ще одного.

— Настав його час. — Ми всі озирнулися, коли сліпий монах заговорив. — Бідний Френсіс, він майже сто років спостерігав, як світ скочується до свого кінця. Він бачив прихід Антихриста, як було передбачено. Лютер і його агент Кромвель.

Тоді я усвідомив, що він знав про мою присутність. Брат Ґай поспішно підійшов до нього, але я поклав свою долоню йому на руку, щоб зупинити.

— Ні, брате, послухаємо.

— Це гість? — запитав сліпий монах, повертаючи до мене свої молочні очі. — Чи знали ви брата Френсіса, сер?

— Ні, брате. Я… гість.

— Він прийняв постриг ще за часів воєн між Ланкастером і Йорком. Подумайте про це. Він розповів мені, що тоді в Скарнсі жив старий монах, такий старий, як і тепер Френсіс, що знав монахів, які жили тут під час «великої моровиці». — Він м’яко всміхнувся. — То були славні часи. Понад сотня братів, галас молодих чоловіків, які прагнуть одягнути габіт. Той старий монах сказав брату Френсісу, що, коли почалася моровиця, за тиждень половина монахів померла. Вони перегородили трапезну, бо ті, що вижили, не могли дивитися на порожні столи. Тоді цілий світ був уражений, наче зробивши ще один крок до свого кінця. — Він похитав головою. — Тепер у світі панує марнославство і корупція, у переддень кінця. Незабаром Христос прийде і судитиме всіх.

— Тихо, брате, — тривожно пробурмотів брат Ґай, — тихо.

Я подивився на Еліс, вона опустила очі. Я уважно роздивився старого монаха; він лежав майже непритомний, його зморшкувате обличчя було спокійне.

— Ходімо, Марку, — тихо сказав я. — Ходімо.

Ми загорнулися в плащі й вийшли. Морозна ніч була тиха, місячне світло сяяло на снігу, що скрипів під нашими ногами дорогою до церкви. З вікон виднілося приглушене сяйво свічок. Уночі церква мала зовсім інший вигляд. Здавалося, що це велика печера, дах якої губився у темряві. Свічки, запалені перед розписами на стінах, кидали слабкі відблиски, а яскравіше ясніли дві оази світла — одна за ширмою на хорі, інша — в бічній каплиці. Я повів туди Марка, здогадавшись, що Синґлтон буде в менш величному місці.