Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 40)

Він підвів брови.

— Я знаю, що все було зроблено законно, юначе, тому що земля моя, і це я її обгородив. Сім’я володіла давнім правом власності, термін дії якого закінчився після смерті матері. Я мусив знести той будинок і віддати землю вівцям, якщо взагалі мав отримати прибуток.

Я кинув на Марка попереджувальний погляд.

— Упевнений, що ви все зробили як слід, сер, — сказав я заспокійливо.

— Єдине, що принесе користь людям цього міста, — сказав Копінґер, холодно поглянувши на Марка, — це закрити монастир, викинути всіх монахів і зруйнувати ці наповнені ідолами будівлі. І якщо на місто впаде додатковий тягар допомоги бідним, як, наприклад, купа безробітних телепнів абатства, я впевнений, лорд Кромвель погодиться, що правильно буде віддати деякі монастирські землі достойним громадянам.

— До речі, про лорда Кромвеля: він наголосив, що наразі те, що трапилося, потрібно тримати в таємниці.

— Я нікому не казав, сер, і ніхто з монахів відтоді не навідувався в місто.

— Добре. Абатові також сказали не розповідати про це. Але деякі монастирські служки мають родичів і знайомих у Скарнсі.

Він похитав головою.

— Дуже небагато. Вони тримаються осторонь, містяни недолюблюють телепнів абатства не менше, ніж монахів.

— Та врешті-решт усе вийде назовні. Це неминуче.

— Я впевнений, що ви незабаром розкриєте цей злочин, — сказав він. Суддя Копінґер усміхнувся, його щоки почервоніли. — Дозвольте сказати, яка честь для мене зустріти людину, що особисто розмовляла з лордом Кромвелем. Скажіть, сер, який він як особистість? Кажуть, що це чоловік із сильним характером, незважаючи на його скромне походження.

— Він справді такий, мілорде Копінґере, — людина твердих слів і сміливих вчинків. А ось ваш слуга з нашими плащами. — Я обірвав його; мене втомила ця єлейна улесливість.

Притулок розташовувався на околиці міста, довга низька будівля, яка дуже потребувала ремонту. Дорогою ми пройшли повз невелику групу чоловіків, які змітали сніг із вулиць під пильним оком наглядача. Вони були одягнені в сірі робочі халати з нашитим міським гербом, надто тонкі для такої погоди. Чоловіки вклонилися Копінґеру, коли ми проходили мимо.

— Узаконені жебраки, — зауважив суддя. — Наглядач у притулку вміє привчати їх до чесної праці.

Ми зайшли в будівлю, неопалювану і таку вологу, що зі стін подекуди облупилася штукатурка. Кілька жінок сиділи у великій кімнаті, шили або пряли, а в одному кутку повненька матрона середнього віку перебирала велику купу смердючого ганчір’я з допомогою групки худих дітей. Копінґер підійшов і поговорив із нею, і вона повела нас до чистої маленької комірки, де представилася як Джоан Стамп, доглядачка за дітьми.

— Чим я можу вам допомогти?

Обличчя в зморшках було доброзичливе, але карі очі — пронизливі.

— Зараз комісар Шардлейк розслідує деякі справи в монастирі, — сказав їй Копінґер. — Його цікавить доля юної Орфан Стоунґарден.

Вона зітхнула.

— Бідолашна Орфан.

— Ви знали її? — запитав я.

— Я її виховала. Вона була байстрючкою, яку підкинули у двір цієї будівлі дев’ятнадцять років тому. Новонароджене маля. Бідна Орфан, — знову сказала вона.

— Як вона називалася?

— Орфан, сер. Це звичайне ім’я для підкинутих. Ми так і не дізналися, хто були її батьки, тому наглядач чоловіків дав їй прізвище Стоунґарден, оскільки її знайшли у дворі.

— Розумію. І вона виросла під вашою опікою?

— Я відповідаю за всіх дітей. Багато з них умирають молодими, але Орфан була сильною і вижила. Вона допомагала мені в притулку, завжди була весела і старанна… — вона раптом відвела погляд.

— Продовжуйте, добродійко, — нетерпляче сказав Копінґер. — Я вже казав вам раніше, ви надто м’які з цими дітьми.

— Часто вони ненадовго затримуються на землі, — відповіла вона жваво. — Чому б не мати їм хоч якоїсь втіхи?

— Ліпше потрапити розбитим на небо, ніж цілим — у пекло, — брутально сказав Копінґер. — Більшість із тих, хто виживає, перетворюється на злодіїв і жебраків. Продовжуйте.

— Коли Орфан виповнилося шістнадцять, наглядачі сказали, що вона мусить шукати роботу. Так жаль, у неї був залицяльник — син мірошника, і якби склалося інакше, вона вже вийшла б заміж.

— Отже, вона була гарна?

— Так, сер. Маленька зі світлим волоссям і милим, ніжним личком. Одне з найгарніших облич, які я бачила в житті. У наглядача чоловіків є брат, який працює на монахів; він сказав, що лікар у лазареті потребує помічника, тому її відрядили туди.

— І коли це було, добродійко Стамп?

— Два роки тому. Вона навідувалася до мене у свої вихідні дні, кожнісінької п’ятниці. Вона любила мене так само, як і я її. У монастирі їй не подобалося, сер.

— Чому?

— Вона не казала чому. Я вчу дітей ніколи не критикувати своїх зверхників, інакше погано закінчать. Та я бачила, що вона боїться.

— Чого?

— Не знаю. Я допитувалась, але вона нічого не сказала. Спочатку вона працювала на старого брата Александра, а потім він помер і прийшов брат Ґай. Вона боялася його, з його дивною зовнішністю. Річ у тому, що вона перестала бачитися з Адамом, сином мірошника. Він приходив до неї, проте вона наказувала мені відіслати його. — Добродійка Стамп кинула на мене гострий погляд. — А коли таке трапляється, це часто означає, що з жінки знущалися.

— Чи бачили ви якісь рани, синці?

— Ні, але щоразу вона поверталася в дедалі гіршому настрої. А одного дня, приблизно за пів року після того як Орфан почала працювати в монастирі, вона просто не з’явилася ні в п’ятницю, ні наступної.

— Ви, мабуть, хвилювалися.

— Хвилювалась. Я вирішила піти в монастир і з’ясувати, що зможу.

Я кивнув. Міг уявити, як вона рішуче марширує і гримає у ворота брата Баґґе.

— Спочатку вони не хотіли мене впускати, проте я стояла там і шуміла, доки вони не привели того пріора Мортимуса. Шотландський варвар. Він стояв і казав мені, що Орфан однієї ночі вкрала з церкви дві золоті чаші й зникла.

Копінґер схилив голову.

— Можливо, так і було, з цими дітьми таке трапляється досить часто.

— Не з Орфан, сер, вона була доброю християнкою. — Добродійка Стамп обернулася до мене. — Я запитала пріора, чому мені не сказали, і він відповів, що не знає про знайомих дівчини в місті. Він погрожував звинуватити її в крадіжці, якщо я не заберуся геть. Я повідомила про це судді Копінґеру, але він сказав, що без доказів злочину нічого не може зробити.

Суддя знизав плечима.

— І не міг. І якби монахи підтвердили під присягою звинувачення проти неї, це було б для них звинувачення проти міста.

— На вашу думку, добродійко Стамп, що сталося з дівчиною?

Вона подивилася мені прямо в очі.

— Не знаю, сер, але боюся думати.

Я повільно кивнув.

— Суддя Копінґер має рацію, він нічого не міг би зробити без доказів.

— Я це розумію, проте я добре знала Орфан. Вона не могла вкрасти і втекти.

— Однак якби вона була у відчаї…

— Тоді вона прийшла б до мене, а не ризикувала б бути повішеною через крадіжку. Ось уже півтора року від неї ні слуху ні духу. Нічого.

— Добре, що вона не злодійка. Дякую, добродійко, за ваш час.

Я зітхнув. Хоч куди повертався, підозри залишалися підозрами; я ні за що не міг ухопитися і нічого не міг пов’язати з вбивством Синґлтона. Джоан Стамп повела нас до кімнати, де діти, які перебирали ганчір’я, підвели догори бліді, зів’ялі обличчя. Нудотний сморід старого одягу розносився по кімнаті.

— Що роблять ваші підопічні? — запитав її я.

— Перебирають лахміття, яке принесли їм люди, чи можна з того щось завтра одягнути. У монастирі День милостині. Дорога в таку погоду буде важка.

Я кивнув.

— Так, буде важка. Дякую, добродійко Стамп.

Коли я повернувся до дверей, виходячи, вона вже приєдналася до дітей і допомагала їм перебирати смердючі купи.