Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 41)

Суддя Копінґер запропонував нам повечеряти у своєму домі, але я відповів, що нам треба повертатися до монастиря. Ми вирушили в дорогу, черевики хрускотіли по снігу.

— Ми запізнимося на вечерю, — за хвилю сказав Марк.

— Так. Пошукаймо таверну.

За міською площею ми знайшли досить пристойний заїзд. Господар провів нас до столика з краєвидом на пристань, і я спостерігав, як човен, навантажений тюками, який ми бачили раніше, обережно пливе каналом до моря, де на нього чекає корабель.

— Божі рани, — сказав Марк, — я голодний.

— Так, я теж. Але тримаймося якнайдалі від пива. Чи знаєш ти, що за первісним правилом святого Бенедикта монахи взимку харчувалися лиш один раз на день — вечеряли? Він виробив правило для італійського клімату, та на початку вони зберегли його і в Англії. Уяви собі, як узимку годинами стояти і молитися, а їсти один раз на день! Але, звісно, з роками монастирі багатіли і монахи їли двічі, потім — тричі, з м’ясом, з вином…

— Принаймні вони все ще моляться.

— Так. І вірять, що їхні молитви заступаються перед Богом за померлих. — Я подумав про брата Ґабріеля і його страдницьку пристрасть. — Але вони помиляються.

— Зізнаюся, у мене паморочиться в голові, сер, від усієї цієї теології.

— А не повинно б, Марку. Бог дав тобі розум. Користайся ним.

— Як сьогодні ваша спина? — запитав він, змінюючи тему.

Я подумав, що це стало його улюбленим прийомом.

— Стерпно. Краще, ніж зранку.

Господар заїзду приніс нам пиріг із кроликом, і ми якийсь час їли мовчки.

— Як ви думаєте, що сталося з тією дівчиною? — нарешті запитав Марк.

Я похитав головою.

— Бог його знає. Така велика кількість обірваних ниток, і вони лише множаться. Я більшого сподівався від Копінґера. Ну, тепер ми знаємо, що в монастирі знущалися із жінок. Але хто? Пріор Мортимус, який чіплявся до Еліс? Інші? А щодо дівчини Орфан, Копінґер має рацію. Немає доказів, що вона просто не втекла, і прив’язаність старої жінки до неї могла забарвити її судження. Тут немає за що вхопитися. — Я струснув кулаком у повітрі.

— І що ви думаєте про суддю Копінґера?

— Прихильник Реформи. Він допоможе нам, як матиме змогу.

— Він говорить про правдиву релігію і про те, як монахи пригнічують бідних, але сам живе заможно, виганяючи людей з їхньої землі.

— Мені він також не подобається. Проте тобі не слід було його питати про матір Еліс. Це не твій будинок. Він — наше єдине надійне джерело інформації, і я не хочу гнівити його. Нам бракує допомоги. Я сподівався дістати більше інформації про продаж земель, щоб порівняти з тим, що записано в книгах скарбника.

— Мені здалося, що суддя знає про контрабандистів більше, ніж розповів.

— Звісно, що знає. Він отримує хабарі. Але ми тут не для того. Я погоджуюся з ним лише щодо цього: вбивцю треба шукати в монастирі, а не в Скарнсі. П’ятеро монахів-старійшин. — Я перелічив їх, загинаючи пальці. — Абат Фабіан, пріор Мортимус, Едвіг, Ґабріель і Ґай. Усі вони досить високі й сильні, щоб загнати на той світ Синґлтона, крім брата Едвіга, якого не було в монастирі. І будь-хто з них міг убити новіція. Звичайно, у тому разі, якщо сказане братом Ґаєм про смертельну беладону — правда.

— Навіщо йому брехати?

Я знову побачив внутрішнім зором мертве обличчя Саймона Велплея, коли ми підняли його з ванни. Думка про те, що його отруїли, аби він не поговорив зі мною, постійно з’являлася, скрутом обертаючись усередині.

— Не знаю, — відповів я, — але нічого не сприймаю на віру. Усі вони сильно програють, якщо монастир закриють. Де поза монастирем брат Ґай знайде роботу лікаря, з його дивним обличчям? Що стосується абата, то він відданий своєму статусу. І думаю, що троє інших напевно мають що приховувати. Фінансове крутійство брата Едвіга? Він може ховати гроші, щоб захиститися на випадок закриття монастиря, хоча йому буде потрібна печатка абата для будь-якого продажу землі.

— А пріор Мортимус?

— Від нього можна будь-що очікувати. Що стосується брата Ґабріеля, старий змій-спокусник усе ще відвідує його, я в цьому впевнений. Він не зводить з тебе очей, відколи ти прийшов. Я можу уявити, що в нього є свої симпатії серед монахів, навіть якщо бідний Велплей не приваблював його, але раптом з’являєшся ти, показуєш йому свої гарні литки, у своєму гарному камзолі й панчохах, і він починає мріяти про тебе.

Марк, насупившись, відсунув свою тарілку.

— А чи треба розписувати деталі, сер?

— Адвокати мають витрачати свій час на розписування деталей, хоч які відразливі вони є. Ґабріель може здаватися спокійним чоловіком, але він страждає, і люди, які страждають, здатні на дикі, ірраціональні вчинки. Якби нещодавні акти содомії були доведені проти нього, на нього чекала б мотузка. Різкі запитання від Синґлтона могли змусити його впасти у відчай, особливо якщо є інші, яких треба захистити. А ще є Джером. Хочу почути, що він скаже. Я заінтригований тим, що він назвав Синґлтона брехуном і лжесвідком.

Марк не відповів. Він усе ще хнюпився.

— О, прокинься, — сказав я в пориві роздратування. — Хіба має значення, чи жадає ключар твою дупу? Навряд чи він це отримає.

У його очах спалахнув гнів.

— Я думав не про себе, сер, а про Еліс. Дівчина, яка зникла, також була помічницею брата Ґая.

— Мені також це спало на думку.

Він нахилився вперед.

— Чи не було б розумніше і безпечніше для всіх заарештувати монахів-старійшин і Джерома за підозрою? Відвезти до Лондона й вивідати в них те, що вони знають?

— На яких підставах? І як їх допитувати — під тортурами? Я думав, ти проти таких речей.

— Звісно, що ні. Але… суворий допит?

— А якщо я помиляюся, і це зовсім не один із них? І як нам зберегти в таємниці такий масовий арешт?

— Але… час і загроза тиснуть.

— Ти думаєш, я цього не розумію? — я вибухнув у раптовій злості. — Але знущаннями не можна дізнатися правду. Синґлтон спробував, і глянь, куди це його привело. Вузол розплутується повільним потягуванням, а не різким шарпанням, і, повір, такого вузла, як у нас, я ще ніколи не бачив. Проте я його розв’яжу. Обов’язково.

— Пробачте, сер. Не хотів ставити під сумнів…

— О, став під сумнів, Марку, — роздратовано сказав я. — Та роби це розумно. — Мій гнів пожвавив мене, я підвівся і кинув на стіл кілька монет. — Ходімо. Ми марнуємо день, а мене чекає скажений старий картузіанець.

Розділ шістнадцятий

Ми мало говорили, повертаючись до монастиря, під небом, яке знову швидко затягнули хмари. Я злився на себе за свій спалах, але мої нерви були зіпсовані, а наївність Марка дратувала. Однак я відчув у собі непохитну рішучість і стрімко закрокував по дорозі, аж доки не спіткнувся в заметі, і Марку довелося підтримати мене, а це ще більше роздратувало. Коли ми підійшли до стін монастиря Святого Доната, подув пронизливий вітер і знову пішов сніг.

Я безцеремонно загримав у двері воротаря Баґґе; він з’явився, витираючи рот брудним рукавом.

— Я хочу поговорити з братом Джеромом. Негайно, прошу.

— Ним опікується пріор, сер. Зараз він на службі. — Він кивнув у бік церкви, звідки було чутно тихий наспів.

— Тоді покличте його! — різко відповів я.

Мужлай пішов, бурмочучи, і ми щільніше закуталися в плащі, уже припорошені снігом, доки чекали. Невдовзі знову з’явився Баґґе в супроводі пріора Мортимуса, його червоне обличчя було насуплене.

— Хочете побачити Джерома, комісаре? Чи сталося щось таке, заради чого мене треба викликати з церкви?

— Лише те, що не хочу марнувати час. Де він?

— Після того як він вас образив, його замкнули у власній келії.

— Тоді відведіть нас до нього, прошу. Я хочу його розпитати.

Він відвів нас до клуатру.

— Мені страшно уявити, як він вас образить, коли зіткнетеся з ним у його лігві. Якщо ви не проти ув’язнити його за зраду, ви зробите нам усім послугу.

— Справді? Значить, у нього тут немає друзів?

— Так і є.

— Тут кілька людей, які не мають друзів. Новіцій Велплей, наприклад.

Він холодно глянув на мене.

— Я намагався навчити Саймона Велплея покаяння духу.

— Ліпше потрапити розбитим на небо, ніж цілим — у пекло? — пробурмотів Марк.

— Що?