Кристофер Сэнсом – Розгін (страница 39)

— Заходьте до мого кабінету. Не відмовитеся від напоїв? Думаю, сам Диявол наслав цю погоду. Чи тепло вам у монастирі?

— Монахи в кожній келії мають камін.

— О, я в тому не сумніваюсь, сер. Я в цьому зовсім не сумніваюсь.

Він провів нас коридором до затишної кімнати з краєвидом на вулицю і позбирав папери з табуретів перед каміном.

— Дозвольте налити вам обом вина. Вибачте за безлад, але документи в мене з Лондона… мінімальна платня, погані закони… — зітхнув він. — І я зобов’язаний надавати звіти про будь-яке зрадницьке бурмотання. На щастя, таких у Скарнсі небагато, та іноді мої інформатори їх вигадують, і мені доводиться досліджувати слова, які ніколи не були сказані. Принаймні це вчить людей бути обережними.

— Я знаю, що лорд Кромвель спить спокійно, знаючи, що в графствах є такі чесні люди, як ви.

Копінґер поважно кивнув на комплімент. Я покуштував вина.

— Чудове, сер, дякую. А тепер до справи, час не стоїть. Я хотів би отримати деяку інформацію.

— Усе, що зможу. Убивство комісара Синґлтона було образою для короля. Воно волає про помсту.

Спілкування з однодумцем-реформатором мало б принести розраду, але, зізнаюся, я не відчув особливої симпатії до Копінґера. Хоча мирові судді справді обтяжені дедалі більшим навантаженням із Лондона на додаток до суддівських обов’язків, проте вони добре з цього користають. Традиційно мирові судді отримували прибуток від виконання своїх функцій, а більше обов’язків — означало більше прибутку навіть у бідному місті, про що свідчать статки Копінґера. Для мене його хвастощі суперечили сухому, побожному виразу обличчя. Але таким був новий тип людини, яку ми тепер виховували в Англії.

— Розкажіть мені, — запитав я, — яке в місті ставлення до монахів?

— їх ненавидять за те, що вони п’явки. Вони нічого не роблять для Скарнсі, з’являються в місті в разі крайньої потреби, а тоді поводяться пихато, як сам Диявол. Благодійність, яку вони дають, мізерна, і бідним доводиться ходити до монастиря у дні, коли роздають милостиню, щоб отримати навіть це. Отже, основний тягар утримання бідних лягає на плечі платників податків.

— Знаю, що вони мають монополію на пиво.

— І стягують здирницьку ціну. Їхнє пиво — огидне пійло, кури ночують у їхній броварні й скидають курячки в брагу.

— Так, я це бачив. Справді відразливо.

— Більше ніхто не може продавати пиво. — Він широко розвів руками. — Вони також усе, що можуть, витягують зі своїх земель. Ніхто з місцевих не скаже, що в монахів легко орендувати землю. Справи погіршилися після того, як брат Едвіг обійняв посаду скарбника; він здере шкуру з блохи заради жиру на її задниці.

— Так, вірю, що він це може. Щодо фінансів монастиря, ви повідомляли лорду Кромвелю про продаж землі за заниженою ціною.

Він здався пригніченим.

— Боюсь, не знаю подробиць. До мене доходили чутки, та пішов поголос, що я розпитую людей, і тепер великі землевласники приховують свої справи від моїх вух.

Я кивнув.

— І хто саме?

— Сер Едвард Вентворт є найбільшим в околиці. Він наближений до абата, незважаючи на те, що споріднений із Сеймурами. Вони разом ходять на полювання. Серед орендарів ширилися чутки, що монастирські землі були таємно продані йому, і тепер управитель абата збирає орендну плату від імені сера Едварда, але я не можу з’ясувати напевно, не маю таких повноважень. — Він невдоволено насупився. — А монастир володіє чималими землями, навіть за межами графства. Мені шкода, комісаре. Якби я мав більше повноважень…

Я задумався на мить.

— Можливо, це виходить за межі моїх повноважень, та оскільки моїм завданням є розслідувати всі справи, пов’язані з монастирем, я думаю, що міг би поширити їх на питання про продаж земель. От якби ви поновили запити на цій основі? Згадавши ім’я лорда Кромвеля.

Він усміхнувся.

— Запит від цього імені змусить їх рухатись. Я зроблю все, що зможу.

— Дякую. Дані можуть бути важливими. До речі, я чув, що сер Едвард є двоюрідним братом брата Джерома, старого картузіанця в монастирі?

— Так, Вентворт — старий папіст. Кажуть, картузіанець відкрито закликає до зради. Я повісив би його на шпилі торгових рядів.

Я хвилю подумав.

— Скажіть, якби ви повісили брата Джерома на шпилі, як відреагували б містяни?

— У них буде свято. Як я казав, монахів ненавидять. Тепер місто бідне, а монахи роблять його ще біднішим. Порт такий замулений, що навряд чи пропливете човном із веслами.

— Так, я бачив. І чув, що деякі містяни займаються контрабандою. За словами монахів, вони добираються до річки через болота за монастирем. Абат Фабіан казав мені, що поскаржився, але міська влада відмахнулася.

Обличчя Копінґера вмить насторожилося.

— Абат скаже все, що завгодно, аби нашкодити. Це питання ресурсів, сер. Є тільки один податковий інспектор, і він не може щовечора стежити за тими болотами.

— За словами одного з монахів, нещодавно там щось відбувалося. Абат припустив, що саме контрабандисти могли пробратися в монастир і вбити Синґлтона.

— Він намагається відвернути увагу, сер. Контрабандою займаються тут віддавна, готове полотно перевозять через болото і переправляють до Франції рибальськими човнами. Але навіщо комусь із цих людей вбивати королівського комісара? У нього не було завдання розслідувати контрабанду. Хіба ні?

Я помітив раптовий стурбований погляд у його очах.

— Справді, не було. І в мене теж не було, якщо тільки ці дії не стосуються смерті комісара Синґлтона. На мою думку, вбивцю треба шукати в монастирі.

Він мало не зітхнув із полегшенням.

— Якби землевласникам дозволили обгороджувати більше земель для овець, місто отримало б більше прибутку і люди не займалися б контрабандою. Занадто багато дрібних фермерів вдаються до ткацтва.

— Якщо відкинути контрабанду, чи є місто назагал лояльним? Немає клопоту із затятими сектантами, наприклад, або чародіями? Ви знаєте, що монастир був осквернений?

Він похитав головою.

— Немає доказів. Я знав би, у мене є п’ять платних інформаторів. Багатьом людям не подобаються нові порядки, та вони не протестують. Найбільше нарікання спричинило скасування днів святих, але тільки тому, що то були празники. І я також ніколи не чув про чорну магію.

— Немає фанатичних проповідників? Нікого, хто б відчитав у Біблії якесь таємниче пророцтво, яке лише він може виконати?

— Як ті німецькі анабаптисти, які хотіли вбивати багатих і все майно зробити спільним? Їх треба спалити. Але тут нікого такого немає. Минулого року був безумний підмайстер коваля, який проповідував, що настав Судний день, проте ми надягнули на нього колодки, і так позбулися його. Тепер він у в’язниці, де йому й місце. Читання проповідей англійською — це одне, та якщо дозволити читати Біблію тупим слугам і селянам, Англія наповниться заколотниками.

Я здивовано підвів брову.

— Ви належите до тих, хто вважає, що лише глави сімей можуть читати Біблію?

— Про це можна багато розмірковувати, сер.

— Ну, папісти нікому цього не дозволять. Але повертаючись до теми монастиря, я читав, що там чинилися гріховні діяння. Гріховні зв’язки між монахами.

Копінґер фиркнув з огидою.

— Усе це ще триває, я впевнений. Ключар, брат Ґабріель, був одним із них, і він досі там.

— Чи був причетний хтось із міста?

— Ні. Але в монастирі є і блудники, і содоміти. Жінки-служниці зі Скарнсі постраждали від їхніх брудних рук. Жодна жінка молодше ніж тридцять років там не працюватиме, жодна, відколи пропала одна дівчина.

— О?

— Сирота з притулку, яка пішла працювати в лазарет. Два роки тому. Вона зазвичай поверталася в місто, провідувала своїх, а тоді раптом перестала приходити. Коли ми почали розпитувати, пріор Мортимус сказав, що вона вкрала кілька золотих чаш і втекла. Джоан Стамп, управителька притулку, була переконана, що з нею щось трапилося. Але вона стара пліткарка, і не було жодних доказів.

— Вона працювала на лікаря? — Марк заговорив із ноткою тривоги в голосі.

— Так. «Чорного гобліна», як ми його називаємо. Можна подумати, що всі англійці вже мали роботу, бо дали посаду такому чоловікові.

Я замислився.

— Чи можу я поговорити з цією добродійкою Стамп?

— Однак мусите сприймати те, що вона каже, частково зі скепсисом. Зараз вона має бути в притулку. Завтра в монастирі День милостині, вона буде до нього готуватися.

— Тоді скористаймося нагодою, — сказав я, підводячись.

Копінґер покликав слугу, щоб він приніс наші плащі.

— Сер, — звернувся Марк до судді, коли ми чекали. — У лазареті тепер працює молода дівчина, така собі Еліс Ф’ютерер.

— О так, я пам’ятаю.

— Я розумію, що їй довелося влаштуватися на роботу, тому що земля родини була обгороджена під пасовище для овець. І знаю, що закони про огородження під наглядом мирових суддів; мені цікаво, чи все це було зроблено законно? Чи можна щось для неї зробити?